Чоловiк кинув курити i глянув на мене.
– Може, ви хочете запропонувати якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви в однаковому станi? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.
– Нiяких, – вiдповiдаю я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова схожа на iншу, схожi на щастя, провiщене моему друговi. Якщо нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть лiнii Тобiновоi руки.
– Обидва ви один одного вартi, – каже носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я одержав величезну насолоду вiд розмови з вами. На добранiч.
Промовивши це, вiн засовуе в рота свою сигару i поспiхом переходить на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстае вiд нього i тримаеться з одного боку, а з другого – крокую я.
– Що це? – дуже голосно питае вiн, зупиняючись на тротуарi i зсуваючи капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – позбутися вас. Я йду додому.
– Ідiть собi, – каже Тобiн, погладжуючи його рукав. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тiльки вiд вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки i фiнансовоi втрати у долар шiстдесят п’ять центiв.
– Дивна галюцинацiя, – говорить чоловiк, звертаючись до мене як до бiльш помiркованого психа. – А чи не краще було б вам забрати його додому?
– Слухайте, чоловiче, – кажу я йому. – Данiель Тобiн зараз, як i завжди, при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi, так це з тоi причини, що вiн випив достатньо, щоб схвилюватись, але не достатньо, щоб заглушити голос розуму. Вiн робить тiльки те, що пiдказують йому його категорii мислення та забобони, про якi я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хiромантку i про те, як пiдозра впала на нього як на знаряддя щасливоi долi.
– Тепер зрозумiйте, – закiнчив я, – мою позицiю у цьому порушеннi громадського спокою. Як видно з моiх пояснень, я друг мого друга Тобiна. Легко бути другом багатого, бо вiн платить; неважко бути i другом бiдного, бо тодi ви вiд подяк стаете гордовитим i вашi портрети, на яких ви зображенi з вiдром вугiлля i сиротою в кожнiй руцi, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружнiх почуттiв е справжня дружба з дурнем вiд народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долонi моеi руки не прочитаеш iншоi долi, крiм тоi, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маете на своему носi найбiльший горб у Нью-Йорку, я сумнiваюсь, чи змогли б навiть усi вiщуни, якi практикують в цiй галузi, видоiти з вас хоч краплю щастя. Але лiнii на Тобiновiй руцi ясно вказують на вас, i я допомагатиму йому, доки вiн не переконаеться, що з вас нiчого взяти.
Тодi чоловiк раптом почав реготати. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.
– Це моя помилка, – говорить вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе, пiдходяще для того, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марнiсть безумовного. Говорячи так, вiн завiв нас iз Тобiном у задню кiмнату бара, замовив випивку i заплатив за неi. Ми запалили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.
– Треба вам знати, – каже цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, шукаючи особливостей характеру в людях i iстини в небесах, що над нами. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Тут швидко залишаеш поезiю та мистецтво: мiсяць – не бiльше як нудне, безживне тiло, що механiчно рухается. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.
– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – каже Тобiн, обурюючись. – Мене – у книжку?
– Нi, я цього не зроблю, – каже чоловiк, – бо ви не умiститесь помiж обкладинки. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.
– Ваше базiкання, – каже Тобiн, дмухаючи через своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. З вашого кривого носа було обiцяне щастя, але ви приносите не бiльше плодiв, нiж барабанна паличка. Ви нагадуете зi своiми книжними балачками вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що долоня моеi руки збрехала, але, оскiльки виявилися правдою негр i блондинка, i…
– Помовчте, – каже довгов’язий чоловiк. – Хiба ви заблудитесь через мою фiзiономiю? Мiй нiс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову цi склянки, бо видатнi характери мусять бути добре змоченi, вони швидко псуються в сухiй моральнiй атмосферi.
Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим i, хоч вiн пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому, i запросив нас iти разом з ним. Так ми пройшли два квартали i попали у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.
– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками я починаю думати, що моя дружина пiшла спочивати, i тому я рискну виявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка або двi елю. Заходьте, будь ласка, i iжте, бо я перед вами в боргу за розвагу.
Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок спиртного i холодна закуска являють собою щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – каже чоловiк з кривим носом, – а я пiду у верхнi дверi i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе в нас на кухнi, приготувати вам каву. Як на молоду iрландську дiвчину, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, – Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – каже чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.
Дари волхвiв
Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. Із них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.
Що було дiяти – хiба впасти на стару, потерту маленьку кушетку i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо дiйти повчального висновку, що життя складаеться iз слiз, зiтхань, усмiшок, причому зiтхання переважають.
Поки господиня переходить поступово вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована квартира за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.
Внизу, у вестибюлi, скринька для листiв, у щiлину якоi не ввiйшов би жоден лист, i кнопка електричного дзвоника, з якоi жодному смертному не пощастило б витиснути нiякого звуку. На дверях була ще прикрiплена картка з написом «М-р Джеймс Дiллiнгем Янг».
Слово «Дiллiнгем» розтягнулось на всю довжину в той недавнiй час процвiтання, коли власник цього iменi одержував тридцять доларiв на тиждень. Тепер вiн заробляв тiльки двадцять доларiв, i лiтери в словi «Дiллiнгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись iм до скромного, без претензiй «Д». Та хоч коли мiстер Джеймс Дiллiнгем Янг, приходячи додому, пiднiмався у свою квартиру на верхньому поверсi, його завжди зустрiчав вигук «Джиме!» i гарячi обiйми мiсiс Джеймс Дiллiнгем Янг – ii ви вже знаете як Деллу. А це й справдi так гарно!
Делла перестала плакати i провела пуховкою по щоках. Вона стояла бiля вiкна, сумно дивлячись на сiрого кота, який прогулювався по сiрому паркану в сiрому дворi. Завтра Рiздво, а в неi тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Вона мiсяцями економила буквально кожен цент, i ось це все, що вдалося зiбрати. За двадцять доларiв на тиждень далеко не заiдеш. Витрати були бiльшi, нiж вона розраховувала. Витрати завжди бiльшi. Тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Їi Джимовi! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Рiздво. Щось особливе, рiдкiсне, коштовне, хоч трохи гiдне високоi честi належати Джимовi.
Мiж вiкнами кiмнати стояло трюмо. Можливо, вам нiколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовiй мебльованiй квартирi. Дуже худа i дуже рухлива людина, спостерiгаючи швидку змiну своiх вiдображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дiстати досить точне уявлення про свою зовнiшнiсть. Делла була струнка, i iй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом одiйшла од вiкна i зупинилась перед дзеркалом. Очi ii сяяли, як дiаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило своi кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки i розпустила свое довге волосся.
У подружжя Джеймс Дiллiнгем Янг було двi речi, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джима, що належав колись його батьковi та дiдовi, друга – волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б свое волосся бiля вiкна, щоб затьмарити блиск оздоб i коштовностей ii величностi. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, i зберiгав би всi своi скарби в пiдвалi, Джим, проходячи повз нього, завжди дiставав би свiй годинник, щоб побачити, як Соломон рве собi бороду вiд заздрощiв.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струменi водоспаду. Воно спадало нижче ii колiн i вкривало, наче плащем, майже всю ii постать. Потiм вона знову, нервуючи i поспiшаючи, пiдiбрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, i двi чи три сльози впали на потертий червоний килим.
Мерщiй надiти старенький коричневий жакет i старенький коричневий капелюшок! Махнувши спiдницею, Делла кинулася до дверей i вибiгла з дому на вулицю, а в очах у неi ще поблискували дiамантовими краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивiскою: «М-м Софронi. Найрiзноманiтнiшi вироби з волосся». Делла вибiгла на другий поверх i спинилася, переводячи дух, серце ii швидко билося. Мадам Софронi була здоровенна бiлява жiнка з сухими манерами.
– Чи не купите ви мое волосся? – спитала Делла.
– Я купую волосся, – вiдповiла мадам. – Знiмiть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменiв каштановий водоспад.
– Двадцять доларiв, – сказала мадам, звично зважуючи в руцi волосся.
– Давайте мерщiй, – промовила Делла.
Двi години пiсля цього пролетiли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бiгала по крамницях, шукаючи подарунок Джимовi.
Нарештi знайшла. Безперечно, ця рiч була створена для Джима, i тiльки для нього. Нiчого схожого не було в жоднiй iншiй крамницi, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий i строгий, вiн привертав увагу коштовнiстю матерiалу, з якого був зроблений, а не мiшурним блиском – саме такими мають бути всi гарнi речi. Вiн навiть був гiдний годинника. Побачивши його, Делла вiдразу дiйшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимовi. Вiн був такий, як Джим. Скромнiсть i гiднiсть – цi якостi були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вiсiмдесят сiм центiв, i вона поспiшила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товариствi зможе дiстати свiй годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джим iнодi дивився на нього крадькома, бо висiв вiн не на ланцюжку, а на старому шкiряному ремiнцi.
Коли Делла повернулася додому, ii захоплення трохи вщухло, натомiсть з’явилися передбачливiсть та розсудливiсть. Вона дiстала щипцi для завивання, запалила газ i почала виправляти спустошення, вчиненi великодушнiстю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогi друзi, велетенська праця.
За сорок хвилин ii голова вкрилася дрiбними кучериками i Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втiк з урокiв. Довгим, уважним i критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джим не вб’е мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Конi-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом i вiсiмдесятьма сiмома центами?!»
О сьомiй годинi кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плитi, чекаючи, коли на нiй смажитимуться котлети.
Джiм нiколи не спiзнювався. Делла затиснула в руцi платиновий ланцюжок i сперлася на краечок стола бiля вхiдних дверей. Невдовзi вона почула його кроки внизу на сходах i на мить зблiдла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життевих дрiбниць i тепер швиденько зашепотiла:
– Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!
Дверi вiдчинилися, Джим увiйшов i причинив iх. Його худе обличчя було заклопотане. Бiдолаха, в двадцять два роки вiн мав годувати сiм’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, i рукавичок у нього не було.
Джим увiйшов i завмер, наче сетер, що збираеться кинутися на перепелицю. Його очi спинилися на Деллi, в них був вираз, якого вона не могла зрозумiти, i iй стало страшно. Це не були нi гнiв, нi здивування, нi докiр, нi жах – жодне з тих почуттiв, яких вона могла сподiватись. Вiн просто пильно дивився на неi, i на обличчi у нього був отой дивний вираз.
