Делла зiскочила з столу i кинулась до нього.
– Джиме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я обстриглась i продала волосся, бо я б не пережила, якби нiчого не змогла подарувати тобi на Рiздво. Воно знову виросте! Ти ж не гнiваешся, нi? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Рiздвом, Джиме, i будьмо щасливi. Ти ж навiть не знаеш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!
– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джим так, наче вiн не мiг усвiдомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.
– Обстригла i продала його, – вiдповiла Делла. – Але ж я тобi все одно подобаюсь? Я ж така сама, тiльки з коротким волоссям!
Джiм здивовано оглянув кiмнату.
– То виходить, твого волосся вже нема? – спитав вiн з якимсь безглуздим виразом.
– І не шукай його, не знайдеш, – вiдповiла Делла, – кажу ж тобi: я його продала – обстригла i продала. Сьогоднi Свят-вечiр, Джиме. Будь зi мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моiй головi i можна було б перелiчити, – в ii голосi раптом прозвучала глибока нiжнiсть, – але нiхто й нiколи не зможе вимiряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?
І Джим раптом наче прокинувся вiд важкого сну. Вiн обняв свою Деллу. Будьмо скромнi – вiдвернiмося на якихось десять секунд i займiмося чимось iншим. Подумаймо, наприклад, яка рiзниця мiж вiсьмома доларами на тиждень i мiльйоном на рiк? І математик, i мудрець дадуть неправильнi вiдповiдi. Волхви принесли коштовнi дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пiзнiше.
Джим витяг з кишенi свого пальта пакуночок i кинув його на стiл.
– Зрозумiй мене правильно, Делл, – сказав вiн. – Нiяка стрижка, нiякi новi зачiски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дiвчинко. Але розгорни цей пакунок – i ти зрозумiеш, чому я спершу трохи розгубився.
Бiлi спритнi пальчики розiрвали мотузку й папiр. Пролунав крик захвату, а на змiну йому – ой леле! – прийшли, як то бувае тiльки в жiнок, потоки слiз та зойки. Довелось негайно вдатися до всiх заспокiйливих засобiв, якi тiльки були в господаря квартири.
Рiч у тому, що на столi лежали гребiнцi, набiр гребiнцiв – бiчнi й заднiй, – якими Делла давно любувалася на однiй з бродвейських вiтрин. Чудовi гребiнцi, справжнi черепаховi, прикрашенi по краях дрiбними коштовними каменями, i саме того вiдтiнку, що пасував би до ii волосся. Гребiнцi коштували дорого, вона знала це, i ii серце давно вже нило вiд того, що не було нiякоi надii купити iх. Тепер вони належали iй, але де ж тi коси, що iх прикрасили б цi довгожданi гребiнцi.
А проте вона мiцно притисла iх до грудей, пiдвела нарештi затуманенi сльозами очi, всмiхнулась i промовила:
– У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!
Делла пiдскочила, як ошпарене котеня, i вигукнула:
– О Господи!
Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долонi ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв вiдбитим свiтлом ii гарячоi i щироi радостi.
– Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все мiсто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разiв на день. Дай-но менi свiй годинник. Я хочу побачити, який вигляд вiн матиме з ланцюжком.
Але Джим не послухався – вiн лiг на кушетку, заклав руки пiд голову i всмiхнувся.
– Делл, – сказав, – давай сховаемо своi подарунки до iншого часу. Вони занадто гарнi, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобi гребiнцi. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.
Волхви, тi, що принесли дари немовлятi в яслах, були, як ви знаете, мудрi люди, надзвичайно мудрi люди. Вони винайшли звичай робити рiздвянi подарунки. Бо вони були мудрi, i дари iхнi були мудрi, не виключено, що iх можна було навiть замiнити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповiв вам нiчим не примiтну iсторiю про двох дурненьких дiтей, якi жили у восьмидоларовiй квартирi i зовсiм немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своiми скарбами. Але до вiдома мудрецiв наших днiв слiд сказати, що з усiх, хто робив подарунки, цi двое були наймудрiшi. З усiх, хто приносить i приймае дари, наймудрiшi тiльки такi, як вони. Це всюди так. Вони i е волхви.
Жертви любовi
Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими. Це передумова. Наше оповiдання приведе нас до вiдповiдного висновку цiеi передумови i в той же час покаже, що сама та передумова – неправильна. Для логiки – це новина, а як лiтературний прийом вiн, можливо, не набагато старiший за Великий Китайський мур.
Джо Лерребi, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва, прибув з рiвнин Середнього Заходу, де ростуть вiковi дуби. У шiсть рокiв вiн намалював картину, на якiй зобразив мiську водокачку i вiдомого городянина, що йшов повз неi. Цей результат, плiд творчих зусиль, вставили в раму й вивiсили у вiтринi аптеки поряд з качаном кукурудзи, зерна в якому складали непарне число рядкiв. Коли Джо минуло двадцять рокiв, вiн зав’язав широким бантом краватку, склав свое добро в маленький пакуночок i вирушив до Нью-Йорка.
Дiлiя Керузерс жила на Пiвднi в селi серед соснового лiсу i так багатообiцяюче справлялася з шiстьма октавами фортепiанноi клавiатури, що родичi зiбрали досить грошей, аби вона могла поiхати «на Пiвнiч» i там «завершити музичну освiту». Вони не могли передбачити, що… але саме про це ми й розповiмо.
Джо та Дiлiя зустрiлись у студii, де молодь, що вивчала живопис i музику, збиралась, бувало, щоб побалакати про свiтлотiнi, про музику, про Вагнера, творiння Рембрандта, картини, шпалери, Вальдтейфеля, Шопена, Улонга…
Джо та Дiлiя покохали одне одного, або закохались одне в одного, – як вам бiльше до вподоби, – i невдовзi побралися, бо (дивись вище) коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими.
Мiстер i мiсiс Лерребi почали хазяйнувати у квартирi, яку вони найняли. Це була квартира у вiдлюдному мiсцi, загублена так далеко, як ля-дiез на самiсiнькому лiвому кiнцi клавiатури. Вони були щасливi: Мистецтво належало iм, а вони одне одному. І от моя порада багатим молодим людям: продай усе, що маеш, i грошi роздай бiдним… можна швейцаровi, щоб пiзнати насолоду жити в такiй квартирi iз своiм Мистецтвом i своею Дiлiею.
Мешканцi таких квартир, певна рiч, пiдпишуться пiд моiм твердженням, що тiльки вони справдi щасливi. Якщо в домi пануе щастя, вiн не може бути тiсним. Хай перевернута шафа замiняе вам бiльярд, хай камiнна дошка править за трюмо, письмовий стiл – за спальню, умивальник – за пiанiно. Хай хоч усi чотири стiни, коли iм заманеться, зiйдуться, аби для вас i вашоi Дiлii лишилося трохи мiсця. Але якщо в вашому домi нема щастя, то хай вiн буде великий i просторий, щоб ви могли ввiйти через Золотi Ворота, повiсити свого капелюха на мис Гаттерас, пальто – на мис Горн i вийти через Лабрадор.
Джо вивчав живопис у класi самого великого Меджистера. Ви, звiсно, чули про нього. Бере вiн за навчання багато, а вчить мало чому, певно, це i принесло йому славу майстра ефектних контрастiв. Дiлiя навчалась у Розенштока – ви знаете, яку славу здобув цей порушник спокою фортепiанних клавiшiв.
Молодi були дуже щасливi, доки мали грошi. Так воно завжди бувае… але не буду цинiчним, iхня мета була певна i ясна. Джо в найближчому майбутньому мав навчитися малювати такi картини, щоб за право придбати iх старi джентльмени з рiденькими бакенбардами i товстими гаманцями в його майстернi били один одного обушками по головi. Дiлiя ж повинна була так опанувати Музику, а потiм стати такою байдужою до неi, щоб, побачивши вiльнi мiсця у партерi чи в ложах, захворiти горлом i лiкувати його омарами в особистих апартаментах, вiдмовляючись вийти на сцену.
Але найкращим, на мою думку, було саме iхне життя в маленькiй квартирi: палкi й тривалi бесiди вечорами пiсля повернення з урокiв; приемнi обiди вдвох i легкi снiданки; обмiн честолюбними прагненнями, коли кожне мрiяло про успiхи другого, про те, щоб допомогти йому i дати натхнення; i – вибачте менi мою безпосереднiсть – бутерброди з сиром та маслини об одинадцятiй вечора.
Однак час минав, i прапор Мистецтва схилився. Так iнодi трапляеться навiть тодi, коли прапороносець цього не хоче. Все йшло з господи i нiчого – до неi, як кажуть вульгарнi люди. Не стало грошей, щоб платити за дорогi уроки мiстера Меджистера та гера Розенштока. Та коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими. І от Дiлiя заявила, що вона даватиме уроки музики i цим зароблятиме на прожиток.
Кiлька днiв вона шукала учнiв. Нарештi одного вечора повернулася додому в пiднесеному настроi.
– Джо, милий, – сказала вона радiсно, – у мене е учениця. І ти знаеш, вони такi чудовi люди. Генерал… генерал А. Б. Пiнкнi та його дочка. Це на Сiмдесят першiй вулицi. Такий розкiшний будинок, Джо! Ти б тiльки подивився на парадний вхiд! Вiзантiйський стиль – так, мабуть, ти це називатимеш. А всерединi! О Джо, я нiколи ранiше нiчого схожого не бачила! Моя учениця – дочка генерала, Клементина. Вона менi вiдразу дуже сподобалась. Таке тендiтне створiння, вдягнута в усе бiле, а якi приемнi, простi манери! Їй лише вiсiмнадцять рокiв. Я даватиму три уроки на тиждень. Ти тiльки подумай, Джо, п’ять доларiв за урок! Це мене цiлком влаштовуе. Якщо я матиму ще двох чи трьох таких учнiв, то зможу знову вчитись у гера Розенштока. Ну, милий, не хнюпся, i давай добре повечеряемо!
– Тобi добре так говорити, Дiлi, – мовив Джо, атакуючи ножем i сокиркою банку консервованого гороху. – А я? Чи не думаеш ти, що я збираюсь витати в сферах чистого мистецтва, поки ти бiгатимеш на заробiтки? Нi в якому разi, присягаюсь кiстками Бенвенуто Челлiнi! Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулицi i приносити додому кiлька доларiв.
Дiлiя пiдiйшла й обняла його за шию.
– Джо, милий, який ти дурненький у мене! Ти повинен продовжувати свое навчання. Це ж не означае, що я кидаю музику i йду на якусь iншу роботу. Коли я веду уроки, я й сама вчусь. А за п’ятнадцять доларiв на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мiльйонери. І не думай кидати навчання у Меджистера.
– Гаразд, – сказав Джо, дiстаючи голубий салатник у формi черепашки. – Але все-таки дуже прикро, що тобi доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.
– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими, – промовила Дiлiя.
– Меджистер похвалив небо на тому етюдi, що я малював у парку, – сказав Джо. – А Тiнкл дозволив менi повiсити два етюди в його вiтринi. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-небудь пiдходящий iдiот з грошима.
– Я певна, що пощастить, – нiжно мовила Дiлiя. – Ну, а тепер дякуватимем долi за генерала Пiнкнi та цей шматок телятини.
Весь наступний тиждень подружжя Лерребi снiдало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освiтленнi, якi вiн робив у Центральному парку, i о сьомiй годинi Дiлiя з нiжностями, заохоченнями та поцiлунками виряджала його, нагодувавши снiданком. Мистецтво – вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечерi о сьомiй годинi.
Наприкiнцi тижня Дiлiя, стомлена, але повна нiжноi гордостi, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларiв на маленький (вiсiм на десять дюймiв) столик, що стояв посеред вiтальнi (вiсiм на десять футiв).
– Клементина iнодi засмучуе мене, – сказала вона трохи стомлено. – Боюсь, що вона мало працюе над вправами, i менi часто доводиться повторювати одне й те саме по кiлька разiв. Крiм того, завжди цей бiлий одяг, вiн наганяе на мене нудьгу. Але генерал Пiнкнi – чудовий старий! Якби ти тiльки знав його, Джо. Вiн удiвець, я тобi, здаеться, казала, iнодi заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоiть i куйовдить свою сиву цапину борiдку.
«Ну, як справи з шiстнадцятими i тридцять другими?» – завжди питае. Джо, а якби ти бачив панелi в iхнiй вiтальнi! А килимовi портьери! Клементина трохи покашлюе. Сподiваюсь, що вона мiцнiша, нiж можна судити по ii зовнiшностi. Я справдi прив’язалась до неi: вона така нiжна i так добре вихована. Брат генерала Пiнкнi був колись послом у Болiвii.
Але ось Джо, наче граф Монте-Крiсто, вийняв десять доларiв, потiм ще п’ять, два та один – чотири справжнiсiнькi повноцiннi банкноти – i поклав iх поряд iз заробiтком Дiлii.
– Продав акварель з обелiском якомусь чоловiковi з Пеорii, – проголосив вiн приголомшливу новину.
– Не жартуй! – вигукнула Дiлiя. – Невже з Пеорii?!
– Так, так, уяви собi. Якби ти його бачила, Дiлi. Гладкий чоловiк у шерстянiм кашне i з зубочисткою. Вiн побачив етюд у вiтринi Тiнкла i спочатку вирiшив, що то вiтряк. Навiть замовив менi ще один – олiею, щоб забрати його з собою: вид Лекуонськоi товарноi станцii. А що твоi уроки музики! Ну, звичайно, щось спiльне з Мистецтвом вони мають.
