Полiсмен покрутив кийка, одвернувся вiд Сопi й пояснив перехожому:
– Це один з тих iельських студентiв. Вони сьогоднi святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нiчого небезпечного. Ми маемо iнструкцiю н заважати iм.
Безутiшний Сопi припинив своi марнi домагання. Невже жоден полiсмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острiв як недосяжну Аркадiю. Сопi застебнув свiй пiдбитий вiтром пiджак: холод ставав дедалi пронизливiший.
У тютюновiй крамницi вiн побачив добре вдягненого чоловiка, який прикурював сигару вiд газового рiжка. Свою шовкову парасольку вiн залишив бiля входу. Сопi ввiйшов до крамницi, взяв парасольку i поволi вийшов. Чоловiк, що прикурював сигару, поспiшив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав вiн.
– Та ну? – глузливо посмiхнувся Сопi, додаючи до дрiбноi крадiжки образу. – У такому разi вам треба було б гукнути полiсмена. Я справдi взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете фараона? Онде вiн стоiть на розi.
Господар парасольки йшов уже повiльнiше. Сопi теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полiсмен зацiкавлено дивився на цю пару.
– Звичайно, – сказав чоловiк iз сигарою, – бачите… ну, трапляються такi помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподiваюсь, ви пробачите менi… я ненароком узяв ii сьогоднi в ресторанi… якщо ви впiзнали свою парасольку… я сподiваюсь, ви…
– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопi. Колишнiй власник парасольки вiдступив. Полiсмен хутенько подався допомогти високiй блондинцi в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.
Сопi попрямував на схiд вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя вiн викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах i з кийками, йому хотiлося ппасти iм у руки, а вони, здавалося, ставились до нього як до непогрiшного Папи Римського.
Нарештi Сопi опинився на однiй iз схiдних авеню, де не було нi гомону, нi метушнi. І рушив у напрямi до Медiсонскверу, бо iнстинкт, який тягне людину додому, живе навiть тодi, коли домiвкою е лава в парку.
На одному дуже тихому розi вулицi Сопi зупинився. Тут стояла стара, чудернацька церква з високим шпилястим дахом. Через фiолетовi шибки вiкна лилося м’яке свiтло. Певно, органiст грав хорал, який мав виконати пiд час вiдправи в недiлю, бо до вух Сопi долетiли солодкi звуки музики, i вiн завмер, притулившись до завиткiв чавунноi огорожi.
Високо в небi свiтив спокiйний мiсяць; екiпажiв та перехожих було небагато; пiд карнизами сонно цвiрiнькали горобцi – можна було подумати, що ви на сiльському кладовищi. І хорал, що його виконував органiст, мiцно прикував Сопi до чавунноi огорожi, бо вiн добре знав музику з тих днiв, коли в його життi були мати, троянди, плани на майбутне, друзi, чистi думки i комiрцi.
Пiд впливом музики, яка линула iз староi церкви, у зворушенiй душi Сопi сталася раптова чудесна змiна. Вiн з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебнi днi, негiднi бажання, мертвi надii, втраченi здiбностi i цi прагнення, з яких складалося його життя.
І серце його наче у вiдповiдь на тi новi почуття забилося дужче. Вiн раптом вiдчув у собi достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Вiн вилiзе з цього бруду, вiн знову стане людиною, вiн переможе те зло, яке заполонило його. Вiн ще порiвняно молодий, у нього е час. Треба оживити в собi давнi палкi поривання i невiдступно здiйснювати iх. Урочистi й солодкi звуки органа зробили в його душi переворот. Завтра вiн пiде в метушливу дiлову частину мiста i знайде собi роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись мiсце возiя. Завтра вiн знайде цого торговця i попросить узяти його на те мiсце. Вiн знову буде людиною. Вiн буде…
Сопi вiдчув, як чиясь рука лягла на його плече. Вiн швидко оглянувся i побачив перед собою широке лице полiсмена.
– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.
– Нiчого, – вiдповiв Сопi.
– Тодi ходiмо, – сказав полiсмен.
– Три мiсяцi на Островi, – винiс вирок суддя на другий день уранцi.
Знайдене виправлення
Стражник прийшов до в’язничноi шевськоi майстернi, де Джиммi Валентайн старанно шив заготовки, i вiдвiв його до канцелярii. Там начальник в’язницi вручив Джиммi помилування, пiдписане губернатором цього ранку. Джиммi взяв його зi стомленим виглядом. Вiн вiдбув близько десяти мiсяцiв з свого чотирирiчного строку, а розраховував пробути у в’язницi щонайбiльше три мiсяцi. Коли людина, що мае на волi стiльки друзiв, як Джиммi Валентайн, попадае на вiдсидку, навряд чи варто навiть голити iй голову.
– Ну, Валентайн, – сказав начальник, – ви вийдете завтра вранцi. Вiзьмiть себе в руки i станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душi. Киньте зламувати сейфи, живiть чесно.
– Я? – здивовано промовив Джиммi. – Таж я жодного сейфа не зламав у своему життi.
– Не зламав, – засмiявся начальник, – звичайно, нi. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрингфiлдi? Може, тому що ви не хотiли довести свое алiбi, боячись скомпрометувати когось з найвищих кiл сспiльства? Чи це присяжнi зi злостi вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляеться чи перше, чи друге.
– Я? – спитав бездоганно чесний Джиммi. – Та що ви, начальнику? Нiколи в життi я не був у Спрингфiлдi!
– Вiдведiть його назад, Кронiн, – посмiхнувся начальник в’язницi, – та видайте йому одяг, в якому вiн вийде. Вiдiмкнете його вранцi о сьомiй i хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн.
Наступного ранку о чверть на восьму Джиммi стояв у канцелярii в’язницi. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевикiв, якi держава надае у розпорядження своiм примусовим гостям, коли звiльняе iх.
Клерк вручив йому залiзничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, вiн повинен був стати знову порядним громадянином та процвiтати. Начальник в’язницi запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графi «помилуванi губернатором», i мiстер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне свiтло.
Не звертаючи уваги на пташинi спiви, шелест зелених дерев та аромат квiтiв, Джиммi попрямував просто до ресторану. Там вiн пзнав першi солодкi радощi свободи у виглядi смаженого курчати та пляшки бiлого вина, а також сигари, сортом вище тоi, яку дав йому начальник в’язницi. Звiдти вiн, не поспiшаючи, попрямував на залiзничну станцiю. Вiн кинув чверть долара у шапку слiпого, що сидiв коло дверей, i сiв на поiзд.
Через три години вiн вийшов у невеличкому мiстечку близько кордону штату. Вiн увiйшов до кафе якогось Майка Долана та потиснув руку хазяiновi, який одиноко стояв за стойкою.
– Вибачай, що нам не вдалось зробити цього ранiше, Джиммi, мiй хлопчику, – сказав Майк. – Зi Спрингфiлда надiйшов протест, i губернатор заноровився. Як живеш?
– Чудово, – сказав Джиммi. – У тебе мiй ключ?
Вiн узяв ключ, пiднявся сходами i вiдiмкнув кiмнату в глибинi будинку. Все лишилось так, як було, коли вiн пiшов звiдси. На пiдлозi ще лежала запонка Бена Прайса, зiрвана з комiрця цього видатного детектива, коли полiцiя взяла верх над Джиммi й арештувала його.
Джиммi вiдтягнув вiд стiни складане лiжко, зсунув набiк панель i витяг вкритий пилом невеликий чемодан. Вiн вiдкрив його i любовно оглянув найкращий набiр зломщицьких знарядь у Схiдних штатах. Це був повний набiр, виготовлений з сталi особливого гарту: найновiшi зразки свердел, знаряддя для пробивання отворiв, коловороти та бури, вiдмички, лещата, буравчики, а також двi-три новинки, якi Джиммi винайшов сам i якими пишався. Понад дев’ятсот доларiв коштувало йому виготовити все це у… у тому мiсцi, де виготовляють такi речi для людей його професii.
За пiвгодини Джиммi спустився вниз та пройшов через кафе. Тепер вiн був одягнений в елегантний, добре пошитий костюм i нiс у руцi обтертий вiд пилу чемоданчик.
– Маеш щось на увазi? – весело спитав Майк Долан.
– Я? – сказав Джиммi здивованим тоном. – Не розумiю. Я представник Об’еднаноi нью-йоркськоi компанii крихких бiсквiтних печив та пшеничних круп.
Ця заява викликала у Майка таке захоплення, що Джiммi змушений був тут же випити порцiю газованоi води з молоком. Вiн нiколи не вживав мiцних напоiв.
Через тиждень пiсля того, як було звiльнено Валентайна, № 9762, було вчинено майстерний злом сейфа в Рiчмондi, штат Індiана, причому його автор не залишив нiяких слiдiв. Викрадено було всього лише вiсiмсот доларiв. Ще через два тижнi патентований, вдосконалений, зломостiйкий сейф у Логанспортi було вiдкрито так, наче вiн був злiплений з глини, i загальна сума втрат становила пiвтори тисячi доларiв у дзвiнкiй монетi; цiннi папери та срiбло лишились незайманими. Цими справами зацiкавилась полiцiя. Тодi раптом трапилось виверження старомодного банкiвського сейфа в Джефферсон-сiтi i з його кратера вилетiло банкнотiв на суму близько п’яти тисяч доларiв. Втрати набули тепер досить значних розмiрiв, щоб стати предметом уваги Бена Прайса. Порiвняли факти, i з’ясувалась велика подiбнiсть методiв в усiх цих зломах. Бен Прайс дослiдив мiсця, де були вчиненi грабунки, i вирiк:
– Це автографи Дендi – Джиммi Валентайна. Знову взявся за свое. Погляньте на цей секретний замок – його висмикнули з такою легкiстю, наче це не замок, а редиска в сиру погоду. Тiльки вiн мае лещата, якими це можна зробити. А дивiться, як чисто пробитi засувки! Джиммi нiколи не просвердлюе бiльше одного отвору. Так, я гадаю, безсумнiвно, мiстер Валентайн. На цей раз вiн свое вiдсидить без усяких скорочень строку або цих дурниць з помилуванням. Бен Прайс знав звички Джиммi. Вiн вивчив iх, розслiдуючи спрингфiлдську справу. Далекi переiзди, швидкi втечi, нiяких спiльникiв та смак до вищого товариства – все це допомогло мiстеру Валентайну набути слави злодiя, якому щастить уникати кари. Було повiдомлено, що Бен Прайс iде по слiдах невловимого зломщика, i iншi власники зломостiйких сейфiв вiдчули себе спокiйнiше.
Якось пiсля полудня Джиммi Валентайн зi своiм чемоданчиком вилiз з поштовоi карети в Елморi, маленькому мiстечку, розташованому за п’ять миль вiд залiзницi серед дубових лiсiв штату Арканзас. Джиммi, схожий на юнака спортивного типу, який тiльки-но повернувся додому пiсля навчання в коледжi, попрямував дощаним тротуаром до готелю.
Якась молода дiвчина пересiкла вулицю, пройшла повз нього та зникла за дверима, над якими висiла вивiска: «Елморський банк». Джиммi Валентайн заглянув iй у вiчi, забув, хто вiн, i став iншою людиною. Вона опустила очi та трохи почервонiла. Юнаки з манерами та зовнiшнiстю Джиммi були рiдкiстю в Елморi.
Джиммi впiймав за комiр хлопчика, який тинявся бiля дверей банку, наче був одним з його акцiонерiв, i почав розпитувати його про мiсто, пiдгодовуючи його час вiд часу десятицентовиками. Через якийсь час дiвчина вийшла з таким виглядом, наче iй нiчого невiдомо про молодого чоловiка з чемоданчиком, i пiшла геть.
– Ця молода дiвчина, здаеться, мiс Поллi Сiмпсон? – спитав Джиммi, вдаючись до невинних хитрощiв.
– Нi, – вiдказав хлопчисько. – Це Аннабел Адамс. Їi тато власник цього банку. А навiщо ви приiхали до Елмора? Це золотий ланцюжок? У мене скоро буде бульдог. А е у вас iще десятицентовики?
Джiммi пiшов до «Готелю плантаторiв», зарееструвався як Ральф Д. Спенсер i взяв номер. Спираючись на стiл, вiн розповiв клерку в готелi про своi плани. Вiн сказав, що приiхав до Елмора на постiйне проживання i збираеться зайнятись комерцiею. Що чути, скажiмо, про торгiвлю взуттям у мiстi? Вiн думав про взуттевий бiзнес. Чи е якiсь можливостi?
На клерка справили враження костюм та манери Джиммi. Вiн сам був чимсь на зразок законодавця мод для не густо позолоченоi молодi Елмора, але тепер усвiдомлював своi недолiки. Намагаючись зрозумiти спосiб, яким Джиммi зав’язував свою краватку вiльним вузлом, вiн охоче давав iнформацiю.
Так, повиннi iснувати непоганi можливостi у взуттевiй галузi. У мiстi нема спецiального магазина взуття. Ним торгують мануфактурнi та унiверсальнi магазини. Торгiвля взагалi йде досить жваво. Вiн сподiваеться, що мiстер Спенсер вирiшить залишитися в Елморi. Вiн переконаеться, що в iх мiстi приемно жити, та й люди тут дуже товариськi. Мiстер Спенсер вирiшив зупинитись на кiлька днiв у мiстi та ознайомитись з умовами. Нi, не треба кликати хлопця, його чемодан досить важкий, вiн занесе його сам.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
