Страта
Той насупився:
– Спробуйте ще… протягом хвилини.
Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.
Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…
Що за трагічний балаган…
Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…
– Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…
Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.
* * *На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.
Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь мало в це вірилось. Анджей змоделював… ось що означала листівка: «Ну, я пішов… Привіт». Ще одна листівка – та, яку Ірена виявила в своїй поштовій скриньці – інша… Теж нагадування.
«Усередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивним наміром пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить…»
Гаразд. Анджей залишив цю лазівку, знаючи, ймовірно, що в критичній ситуації пану Петеру нічого іншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нічого не підозрює… У той час як вихід із її персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, світ, оточений правосуддям… Це що – маленька помста?!
Ірена сіла на ліжку.
Їх із Анджеєм розставання мало пристойний і скромний вигляд. Без скандалів і без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звільнялася від ороговілих часток колишньої любові майже безболісно – звична гігієнічна процедура…
Щодо Анджея – то він був захоплений черговою ідеєю і, здається, не відразу помітив, що дружини поруч більше немає.
Утім, через місяць він з’явився до неї без дозволу – напружений і злий. Сунув їй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пішов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму…»
Краще б він забув. Бо якщо все, що сталося з нею – не ланцюг випадковостей, а заздалегідь спланована розправа…
Але ось питання: невже чоловік, із яким вона прожила довгих сім років, здатний на таке?
Відповідь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.
Він на все здатен.
Ірена втомлено заплющила очі.
* * *…На турбазу вона їхала неохоче – але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір – можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці…
Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.
За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа – дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі – білі від жаху очі водія…
Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття – саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.
Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги – можливо, водій просто не встиг їх помітити…
Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:
– Сидіти!!
Водій опинився на підлозі у проході – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.
Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння…
Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.
Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно…
З водійського крісла обернувся Анджей.
Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо…
Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися… мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій – як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО…
Після цієї події вони з Анджеєм провели – душа в душу – цілий прекрасний тиждень.
* * *Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.
– Я не винна… – повторяла вона як заклинання.
Її не слухали.
Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.
– Ви подумали про адвоката?
– Ні…
Мовчання. Він перебирав папери – механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.
– Отже… пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?
Вашого, вашими, ваше… Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.
– Якийсь час тому, – сказала Ірена. – Я не пам’ятаю точно…
Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:
– Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий – нещасний випадок, автокатастрофа…
Вона мовчала.
За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.
– Пані Хміль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свідка вашого алібі, ви знали про його смерть… Ви хочете заплутати слідство таким нехитрим прийомом? Чи варто?
– Цього не може бути… – сказала вона повільно.
Слідчий скривився:
– Пані Хміль…
– Цього не може бути! Ще позавчора він був… я чула…
Вона прикусила язика. За тутешнім часом – це було з місяць тому… З місяць?!
Розмірений пульс Анджея в динаміках.
– Автокатастрофа?!
Ні, треба подумати.
Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.
– Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали… Може, я вчинив нетактовно… Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?
Вона мовчала.
На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.
* * *Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився… довготелесий професор східної літератури.
– Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд… Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів… Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті…
Вона криво посміхнулася.
– Уся кафедра… та що там! увесь інститут… переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката…
Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:
– Ірено… бачите… Оскільки справа все-таки серйозна… Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого… але, врешті-решт, якщо він візьметься… справу можна вважати вирішеною. Я розумію – упередження, можливо, забобони… але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б… розумієте?
– Дякую, – сказала Ірена з важким зітханням. – Запрошуйте кого хочете.
Схоже, професор здивувався – але приховав подив за радісною усмішкою:
– От і гарненько… За собаку не турбуйтеся – його забрала Карателька. Разом із черепахою.
Ірена помовчала. Торкнула перенісся:
– «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу…»
– Ні, ні! – Професор усміхнувся. – Бачите… перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька… вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх…
Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.
Соромно…
Ірена опустила голову:
– Переказуйте їй мою дяку…
Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися…
* * *…Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?
Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику – і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.
Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти…
«Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчані. – Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно… якщо його немає – то і моя місія не має сенсу. А якщо…»
Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу… А навіщо Анджею прикидатися мертвим?
Справді, навіщо?…
Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?
…Одного разу – на пікніку, на пляжі – він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…
Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пісок?…
Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину…
Тож чого можна очікувати від такої людини?!
Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.
* * *Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:
– Ні… я не можу на таке дивитися…
Слідчий скептично стиснув губи:
– Ви справді такі чутливі?
– Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. – Це…
Вона замовкла.
Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває… Це ти зліпив МОДЕЛЬ – ти й відповідаєш за це… за ці фотографії теж!..
Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.
– Я не винна, – повторила вона через силу. Усоте, напевно.
Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий – так, але на дні очей з’явилося… запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?…
* * *Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі – але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.
Охоронець провів її – і вийшов. Ірена здивовано озирнулася – за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим…
– Добрий день, пані Хміль… Сідайте, будь ласка.
Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її – не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.
Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту…
І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.
Вони мовчали хвилин зо п’ять.
– Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько – Упир. Я адвокат… Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.
Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.
– Правда, мої послуги коштують недешево, – адвокат усміхнувся. – Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною… Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.
Ірена опустила голову:
– Я не винна.
– Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме… Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?
Що сказати на це?
За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була – послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті…
Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге… ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». – «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»
Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось – хай навіть цей ось адвокат – вважає її здатною на ТАКЕ… Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила…
Час минав. Адвокат чекав відповіді.
– Це моя особиста… таємниця, – сказала Ірена глухо. – Я… не можу відповісти на це питання.
Адвокат кивнув – нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:
– Гаразд… Ви часто миєте руки?
Вона мовчала, збита з пантелику.
– Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки… є бажання вимити руки з милом?
– Іноді є. Іноді немає… Якщо ручка не брудна…
– Чому у вас немає дітей?
Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі – рівно і спокійно. І вимогливо.
– У мене ще можуть бути… – сказала вона відвертаючись. – Мені лише трохи за тридцять…
– А чому ви не обзавелися потомством раніше?
Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз – годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить…
– Гаразд, – адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. – Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?
– Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моєму будинку хтось був… перед моїм приходом… палив ганчірки в каміні… я гадала, що це мій колишній чоловік…
– Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас…
– Поки ви зі мною розмовляєте, – сказала Ірена, – справжня маніячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.
– Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…
Ірені захотілося вдарити його по обличчю.
Зараз їй згадався чубатий Валько – як він заглядає за паркан… боязко позираючи на Сенсея…
І оті фотографії, що показував їй слідчий…
Вона мовчала. Вона ще жодного разу в житті так нікого і не вдарила. Хіба що Анджея – після того випадку на пляжі…
– Скажіть, пані Хміль… Ви відчували сексуальну насолоду при інтимному спілкуванні з вашим чоловіком?
Ірена мовчала, розглядаючи свої долоні. Це ж треба! (А так, на вигляд, цілком пристойна людина.)
– Мені треба подумати, – сказала вона похмуро.
Навіть бувалий адвокат, здається, здивувався:
– Он як? А мені здавалося, що ця інформація давним-давно вами осмислена… Втім, вибачте.
Він поставив ще кілька запитань – Ірена відповідала коротко, всіляко ухиляючись від пильного погляду. Втома пригинала її до землі. Нестерпна втома…
Нарешті Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота – мовби витираючи з губ залишки кефіру. Задумався, втупившись у співрозмовницю пильним поглядом – немов чепурун, що втомлено розмірковує, яку краватку вдягти на сьогоднішній раут. Нелегкий вибір…
В якусь секунду Ірена відчула себе гирею на шальках терезів, а що на іншій чаші – знає тільки пан препаратор. І вичікує, поки шальки терезів перестануть коливатися…
– Добре, пані Хміль… Вірніше, втішливого мало… На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Ваші друзі, певно, будуть засмучені.
Вона так здивувалася, що навіть пильно глянула йому у вічі:
– Ви гадаєте… Ви не вірите в мою безневинність?!
– Я професіонал, – пан Семироль іронічно всміхнувся. – До чого тут «віриш – не віриш»?… У мене зовсім інші критерії.
– Але ж… – почала Ірена пошепки. – Я дійсно… я можу бути з вами відвертішою… Так, я відчувала сексуальне задоволення… і хотіла дитину, але Анджей…
Семироль подивився на неї, сумно похитавши головою:
– Не треба. Я дізнався про все, що хотів. Ваша відвертість тут ні до чого… На жаль. Прощавайте.
* * *Слідчий не дивився на неї. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на її заперечення, справа рухається до розв’язки. Громадськість вимагає покарання вбивці, всі журналісти міста на ногах; на жаль – через недбальство деяких співробітників – фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси…
Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться…
Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає…»
– Дивна річ, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на маніячку?
Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:
– Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище…
– Мені дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.
Слідчий скривився:
– Безумовно… Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься… На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зізнатися?!
– Бо я не винна…
Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:
– От ви… вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?
Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе – і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу…
– Ви справді не схожі на вбивцю, – сказав він знехотя. – Хоча всі факти – проти вас.
– Не схожа?
– Ні.
Ірена зітхнула.
Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана – і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди – під ранок у вічко заглянув здивований сторож…
Єдино правильне рішення. Але однаково – важко вимовити.
– Я… зізнаюся, – сказала вона через силу. – Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва…
Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.
Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.
* * *Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.
Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця – кав’ярню під червоним дахом… Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман…
Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?…
Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння в замкненій камері він здавався райським, свіжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…
– Там, – вона показала рукою, – на пагорбі. Я поведу.
Вони супроводжували її щільною вервечкою. Гадали, що втече?…
Час від часу вона ловила погляди. І щулилася сильніше, ніж од вітру. Нічого… нічого… скоро все це скінчиться…
Напевно, їм неприємна була її бадьорість. Вона так радісно й енергійно піднімалася вгору, невже щоби скоріше показати ще одну могилу вбитої нею дитини?!
Вона зупинилася на вершині пагорба. Гарячково озирнулася.
Зів’яла трава всіяна була коров’ячими кізяками. Ось! Із землі стирчав прутик із ганчіркою, потемнілою від дощів. А поряд…
Поряд лежав інший. Переламаний. Імовірно, заблукала корівка не дуже-то зважала на таку дріб’язковість…
Вона стримала себе. Якщо кинутися відразу – виникнуть підозри, її схоплять, кроку не дадуть ступити…
Обережненько, маленькими кроками, вона наближалася до порушених ворітець. Сантиметр за сантиметром.
Зараз…
Пане Петер!! Ось і я…
Вона заплющила очі.
Нічого не сталося. Вітер, як і раніше, війнув запахом листя і гною. А неподалік стояли і курили переглядаючись її похмурі супровідники.
Вона змусила себе розплющити очі. Огледілася: все правильно. З цього ж таки місця вона вперше побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній…
«Канал відкритий у будь-який час. Скористатися ним можете тільки ви. При незначному відхиленні канал сам знайде вас – відхилення не мусить бути більше метра…»
Вона помацала вцілілий прутик.
– Це неправильно…
– Тут? – холодно запитав слідчий. – Тут копати?
– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його скляні очі. – Це неправильний світ!.. Його немає! Це модель. Ви всі – модель. Вас придумав Анджей!..
Сусідські дітлахи з цікавістю дивились, як її, скуту наручниками, що викрикувала безглузді фрази, ведуть до машини.
Розділ третій
* * *Психіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.
Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.
«Ви МОДЕЛЬ, – з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. – Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тіні інших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».
Її визнали симулянткою.
Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ – лише тінь…»
Фраза вразила її своєю оригінальністю.
Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – і не спрацював. Звичайна річ. Можливо, щось подібне сталося з Анджеєм. Він потрапив під коток власної вигадки – не зміг зупинити ним же запущену круговерть…
Думати про те, Анджей мертвий чи імітував власну смерть, – вона уникала. Так чи інакше, скоро все з’ясується. Те, що Ірену чекає смертний вирок, ні у кого не викликало сумнівів; вона, в свою чергу, не сумнівалася, що Анджей (якщо він живий) ніколи не допустить такого повороту подій. Якщо моделятор живий – то тільки для того, щоб спостерігати за спійманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навіть дуже хворого самолюбства. І до споглядання її страти Анджей навряд чи дійде. (Хоча, знову ж таки, хто його знає…)
Імовірність того, що Анджей справді мертвий, Ірена в розрахунок не брала.
Зал суду зберігав сліди колишньої величі. Зі стелі сліпо дивилися облуплені барельєфи. За довгим столом сиділи люди в темному одязі, за чиїмись потилицями височіли високі спинки крісел, – Ірена подумала, що це по-своєму велично. Років сто тому, напевно, оксамит на підлокітниках мав зовсім свіжий вигляд…
У залі було повнісінько народу. Окремо сиділи батьки загиблих дітей – в їхній бік Ірена з самого початку вирішила не дивитися. То була її мертва зона; дуже скоро вона почала відчувати її, неначе клаптик власного тіла – онімілий і запалений. Її погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися їм у вічі був сильніший.
По всьому залу снували репортери. Ірена болісно мружилась од спалахів; репортери видавались їй голками, які снують крізь тишу і чиїсь нарікання, вони тягнуть за собою нитку майбутніх сенсаційних матеріалів…
Чи то в залі бракувало світла, чи то перед очима в Ірени стояла напівтемрява – але їй було важко розрізняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи різь в очах…
Кого?
Анджея Кромара. Кого ж іще?…
Серед свідків були зовсім незнайомі люди і декотрі Іренині сусіди. Хлопченяті Вальку довелося підставити під ноги стілець – інакше його голова ледве підводилася над трибуною для свідків.
– Я бачив тітку…
– Це була пані Хміль?
Хлопчик ніяково всміхнувся.
Іренин адвокат неохоче підвів руку:
– Питання… Свідок Валентин Єльник УПЕВНЕНИЙ, що в той день на очі йому потрапила саме його сусідка, а не інша жінка, яка мешкала в тому ж будинку?