Страта
«Але ж питання з двійником ми так і не продумали», – подумки занепокоїлася Ірена. За час, проведений у бесідах із собою, вона звикла вважати себе таким собі ходячим консиліумом. «Ми продумали», «ми вирішили…»
– Свідкові Валентину Єльнику десять років, – сухо зауважив суддя. – Його свідчення можуть бути прийняті до уваги – проте повністю покладатися на них…
– А може, й інша тітка, – легко погодився Валько. – Темно було…
По залу пронісся гомін. Іренин адвокат зітхнув – йому вже поперек горла став увесь цей процес. Як будувати захист, якщо підзахисна з ідіотською впертістю відмовляється давати найпростіші відомості – про місце свого «відрядження»?! Процес було із самого початку програно. Адвокат нудився: удар по кар’єрі. На нього свідомо скинули безперспективну, брудну роботу, від якої відмовився навіть Упир…
Ірена закусила губу.
Посеред заповненого залу видніла порожнеча. У центрі плями сидів, закинувши ногу на ногу, випещений пан Семироль.
І ніхто не сідав поруч із ним. Два крісла праворуч були порожні, і два ліворуч теж, і перед ним, і за його спиною… У той час як у проході скрипіли приставними стільцями, переступали з ноги ногу ті, кому не вистачило місць…
Ірена співчутливо глянула на свого адвоката.
Не можна так демонстративно розписуватись у власному безсиллі. Як асенізатор, який задер підборіддя серед купи лайна: ви хотіли бачити, як я спітнів, займаючись ЦИМ?! Дзуськи, я навіть і не спробую!..
І все ж таки. Чому опинитися поряд із Яном Семиролем не наважуються навіть до всього звичні репортери?…
У дальньому кутку залу сиділа її кафедра в повному складі. На чолі з Карателькою. Ірена й раніше ледве розрізняла обличчя – але відчувала погляди…
Ближче до кінця слухання її колеги почали по одному підводитись і виходити. І це вразило її більше, ніж сповнені ненависті обличчя осиротілих родичів. Більше, ніж байдужість адвоката. Чи натиск молодого агресивного прокурора.
Сильніше, ніж напружена порожнеча навколо Семироля.
Вони несправжні, говорила вона собі. Ті, справжні, залишилися в зовнішньому світі… І вони ніколи б не повірили, що я…
Останнім вийшов професор східної літератури. Блідий, розгублений – утім, Ірена насилу розрізняла його поверх безлічі голів…
Оголосили перерву до завтра.
Ірену запхали з її клітки в тісну кімнатку з голими стінами та плюшевою канапою, а поруч опинився спітнілий і злий адвокат. І тоді вона безхитрісно запитала у нього: чому поруч із Семиролем ніхто не сів?…
Адвокат замислився. І кисло сказав, що подасть протест.
Ірені стало смішно. Що ж, до чистенького пана з прізвиськом Упир в судовому порядку будуть підсаджувати сусідів?…
Ніч вона провела, дивлячись у стелю.
А назавтра адвокат дійсно почав із протесту:
– Захист вимагає видалити з залу пана Семироля, оскільки він присутній тут не з професійного, а із зовсім іншого, корисливого і антигуманного інтересу… Своєю присутністю пан Семироль чинить моральний тиск на суд і гнітюче діє на обвинувачену!
– Він іще й не так подіє, – досить голосно сказала жінка в темній хустці, можливо, мати одного із загиблих хлопчиків.
У залі заремствували.
– Протест відхилено, – нервово повідомив суддя. – Слухання відкрите, і немає такого закону, за яким пан Семироль не має права бути присутнім на ньому, подібно до будь-якого громадянина… В противному разі мова йтиме про дискримінацію…
Суддя осікся і пожував губами, мовби шкодуючи про сказане. Закінчив тоном нижче:
– …Дискримінацію за… фізіологічною ознакою.
У залі зробилося тихо.
– Багатий упирем не вважається, – глузливо сказав хтось в цій тиші.
Вільний простір навколо пана Семироля збільшився ще на кілька стільців – утім, він і вухом не повів.
«Багатий упирем не вважається…»
Ірена все ще переживала відступництво рідної кафедри. Саме відступництво, бо повірити – в такому разі означає зрадити… «Багатий упирем не вважається». Щось їй нагадала ця фраза… Щось давно читане…
– І, нарешті, визнання самої обвинувачуваної, від якого вона згодом відмовилася…
Нарікання в залі.
– Відмовившись визнати власну провину… обтяживши тим самим…
Вона перестала слухати.
Бо всі втомились і хочуть їсти. Адже, незважаючи на всю сенсаційність справи, слухання на завтра скоріше за все не відкладатимуть – занадто все ясно… Усім хочеться фіналу, результату…
Що ж. Тепер вона зі знанням справи зможе писати детективи. Видавець залишиться задоволений…
Вона криво посміхнулася. Забула зателефонувати літагенту. Можливо, всередині МОДЕЛІ у видавців інші запити?
Навряд…
Вона зустрілася з поглядом пана Семироля.
І мимоволі здригнулася.
Він вже не був схожий на Анджея. Але… Чому він так дивиться?!
Нібито відчувши її раптовий страх, Семироль відвів очі.
«Багатий упирем не вважається».
Успішний адвокат із прізвиськом Упир.
«…присутній тут не з професійного, а зовсім з іншого – корисливого й антигуманного інтересу…»
Про це треба подумати. Безумовно треба…
– Підсудна Хміль! Ваше останнє слово!
Вона підвелася раніше, ніж зрозуміла, чого від неї хочуть. І з хвилину простояла стовпом у напруженій тиші.
Власне, про що говорити?
«Ваш світ – МОДЕЛЬ»?
«Всі ви – плід фантазії одного божевільного чоловіка»?
«Я – людина з іншого світу, як ви можете мене судити»?
Вона глибоко зітхнула – і подивилася в той куток зали, де сиділи родичі жертв.
Її пересмикнуло, але вона знайшла в собі сили заговорити:
– Я…
Скам’янілі обличчя. Ненавидні очі. Зовсім недоречно – спогад про ті фотографії, що підсовував їй слідчий, ті страшні фотографії…
– Я не винна… Це не я! Слово честі!..
Її голос потонув у збуреному гулі.
Тільки родичі мовчали і дивилися.
Чи повірять?
Ні.
* * *Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною…
Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно – її мучила тупа, здивована огида.
Власне, як далеко все це може зайти?
Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент…
Їй запропонували подати прохання про помилування.
– Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немає… ви тіні… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?
Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!
Їй відповіли ухильно.
Вона попросила принести їй газети за останній тиждень – й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.
Усі газети – від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки – присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях – на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша – маніячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакана…
Ірена дістала гребінець – пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи…
Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею…
Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав її колись пан Петер)…
Найзухваліші газети помістили поряд із її фотографією викрадені у слідства знімки з місць злочинів. Найрозважливіші – прижиттєві фотографії загиблих хлопчиків. В обох варіантах ефект вийшов убивчий.
Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідіоти! Справжня ж маніячка на волі!.. Як там говорив пан Упир: «Вам було би на руку, щоб убивства поновилися…»
Маніячка, якщо у неї є в голові хоч крапля розуму, дочекається Ірениної кари. І тільки тоді…
«Яка ж бо ти сволота…» – сказала Ірена, звертаючись до невидимого Анджея.
Серед газет не було одностайності. Дехто з репортерів засумнівався, що жінка, яка сиділа за ґратами в залі суду, дійсно могла вчинити всі згадані злочини. Втім, навіть цей сумнів був удаваний, штучний, використаний, щоб підкреслити індивідуальність підходу її автора…
А потім її погляд зупинився на невеликій скромній врізці у тій-таки, колись улюбленій нею «Вечірці»:
«Анонс!.. За відомостями, отриманими з достовірних джерел, процедура страти Ірени Хміль буде передоручена якійсь приватній гемоглобінозалежній особі. Читайте завтра у «Вечірньому місті»: чи має право суспільство передавати своїх смертників вампірам?…»
Ірена проковтнула в’язку слину.
Анджею… Ти що?! З глузду з’їхав? Чи це я з глузду з’їхала? Може, газети марять?…
Вона лягла на тапчан, звично натягнула ковдру й занурилася в сон, як у рятувальну шлюпку.
* * *…Вона не знала, з чим це можна порівняти. До знайомства з Анджеєм у неї не було ніякого чуттєвого досвіду – поцілунки в темному кінотеатрі не беруться до уваги, а духовий оркестр під вікнами Івоніки – тим більше. Недомовки в бесідах із подругами, любовні романи та модні фільми – ось узагалі-то всі Іренині на той період джерела…
Сказати: «він винахідливий» – означало не сказати нічого.
Поринувши в екстаз, він моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд ініціації, то інтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Ірені все це однаково подобалось, проте і дискомфорту вона нібито не відчувала. Він був як добрий актор у ролі лиходія – зал тремтить, а на тілі жертви – ні подряпини…
Коли був просто в хорошому настрої, то огортав її своєю ніжністю, немов махровим рушником.
А коли впадав у задуму, то забував про неї, навіть лежачи в постелі бік о бік.
Одного разу вони кохались під акомпанемент симфонічної поеми, яка звучала із динаміків музичного центру. Звучала багата прелюдія, завіса піднялась, і дійство обіцяло бути колоритним і пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазі, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургічну паузу і деякий час очікувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт…
Вона слухала його рівне дихання, потім обережно вивільнилась і вимкнула музику. Він проспав до ранку. Ірена сиділа на кухні, пила чай і дивилася на своє відображення в темному вікні – поки не розвиднилося…
Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє – коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером…
– Ви Ірена? – У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.
– Так, Ірена…
– Я – Люсія… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?
Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.
– Анджей… Річ у тім, Ірено… Ви – його дружина… Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником… Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню…
– Ви – його коханка? – увірвала пафос Ірена.
Дамочка зітхнула:
– Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка…
– Це він вам сказав?
– Ні, але це ж одразу помітно… Ірено, зрозумійте… Талант Анджея – занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі… адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами… Вам краще… розлучитися. Генію не потрібна дружина – йому потрібен друг, однодумець… нянька…
– Треба подумати, – зітхнула Ірена.
І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)
Увечері повернувся Анджей – неуважливий і мрійливий.
– Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена після вечері, коли говорити, взагалі-то, не було про що.
– Яка? – відгукнувся Анджей замислено.
– Синя…
– А-а-а… І що?
Ірена подумала.
– Вона вважає, що я недостатньо з тобою няньчуся…
– А ти вважаєш – достатньо?
Ірена зітхнула:
– Знаєш, моє оповідання надрукували… У збірці…
– Покажеш?
– Як схочеш… Анджею, як ти гадаєш, тобі потрібна інша дружина?
Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).
– Не знаю, чи потрібна мені дружина… Але ТИ мені потрібна, Ірено. Конкретно – саме ти.
* * *«Чи має право суспільство про… сво… смертників вамп…»
Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).
Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами…
(Друкарська фарба шкідлива, особливо якщо ковтати її разом із їжею… Охоронці, вочевидь, ніякого уявлення не мали про правила гігієни.)
Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидів тоді на чільному місці за імпровізованим студентським столом. «До речі, а що ви думаєте про смертну кару?»
Зовсім недоречний жарт.
«За відо…, здобутими з гідних довіри дже… якийсь успішний юри… виклав за засуджену Хміль кругленьку суму в…»
Ірена протерла очі. У таку суму складно повірити! (Ймовірно, винен жирний оселедець.)
«…Міські… потирають ру… тому що питання фінансування… традиційно гострі… нові робочі місця… допомоги… благоустрій… Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкі злочи… забува… якщо страта винного має сенс, то передача права на страту в приватні руки…»
«Передача права на страту в приватні руки».
Анджею, агов! Ти мене чуєш?…
Пане Петере! Що ж ви брехали?!
«Ви увійдете в світ… імовірно, він у точності відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі…»
Що ж. Відповідає. Цілком.
«Це був би перелом вашої письменницької кар’єри. Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»
«Відмовилася б», – сказала Ірена вголос.
Величезний клапоть такої важливої для неї статті був обірваний разом із усією шпальтою. Їй так і не судилося дізнатись, які саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочної практики – передачі смертників «у приватні руки…»
Вона гатила у двері спершу кулаками, потім ногою. Нарешті, відчинилося віконце.
– Скажіть, будь ласка, – попросила вона, намагаючись, щоб голос її звучав якомога дружелюбніше. – Кого тут називають вампірами?
– Я не маю права з вами розмовляти…
Віконце зачинилося. Кроки віддалялися.
* * *Наступного ранку вона оголосила голодівку, вимагаючи відомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дідька!
Уже вдень вона, зголоднівши, скасувала акцію протесту і з’їла належний обід. Але якісь чиновницькі коліщатка закрутилися: ввечері до Ірени в камеру з’явилася якась офіційна особа й ознайомила її з підшивкою документів.
Усі вони мали позначку «копія» і відсортовані були в хронологічному порядку. Ось Ірену заарештували… Іде слідство… Відбувся суд…
Останній папірець був найменший, скромний і лаконічний. Ірені довелося напружувати очі, розбираючи мікроскопічний шрифт: ордер… згідно із законодавством, пункт такий-то… передачу прав… пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…
Офіційна особа пішла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови і ворушачи губами.
Через кілька хвилин ноги її підкосилися…
* * *Прийшли не на світанку, як велить традиція, а після сніданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоїрів, тюремного лікаря і двох офіційних осіб – один вже знайомий, другий ще ні. Обидвоє здавались однаково сірими – під колір формених піджаків.
Лікар виміряв їй тиск і заглянув у горло. Цікаво, подумала Ірена відсторонено, а якби була у неї ангіна?…
Лікар розписався на сірім папірці.
Хтось із офіційних осіб – вона не розібрала, хто – ще раз ознайомив її з вмістом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мікроскопічні літери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:
– «…І здійснити передачу прав, пов’язаних із виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… Разом із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…»
Значить, не сьогодні, відчужено подумала Ірена.
Трохи повагавшись, їй накинули на плечі ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкінці листопада вести на смерть в одній тюремній робі – нелюдяно…
Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.
– І куди ви мене повезете? – запитала Ірена з істеричним смішком.
Їй не відповіли.
Вона зробила крок усередину залізної клітки – двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла – все, що залишилося від сонячного листопадового дня.
Машина рушила.
Ірена коліньми стала на лаву – ніби дитина в метро. Наблизила обличчя до віконця за щільними ґратами.
За брудним клітчастим склом миготіли тіні. Ірена не могла впізнати жодної знайомої деталі – ніби за час, проведений у в’язниці, місто остаточно скинуло упізнавані прикмети. Скинуло маску, постало в усій своїй ворожій відчуженості.
Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами – добре, що машина йшла м’яко, і ні вибоїни, ні різкі зупинки ув’язнену не турбували.
…У вампірів – ікла. Вампіри сплять у трунах. Коли Ірені було років чотирнадцять, вона переглянула всі наявні фільми про вампірів…
Закляклою рукою полізла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень – але Ірена примудрилася влаштувати в її складках закапелок. Недарма в останні дні вона так завзято просила на обід гостренького – ось вони, кілька відвойованих часникових зубочків…
Ірена примружила очі – пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посміхався він під час тієї їхньої зустрічі? І якщо посміхався, то оголював при цьому ясна?…
У неї немає при собі жодної срібної дрібнички. І осиковий кілок, зрозуміло, в камері смертників добути ніде…
Зараз чи згодом?
Згодом. Вона акуратно сховала часникові зубочки. Закусила губу.
Іноді вампірами називають (у переносному значенні) користолюбців, негідників, зажерливих банкірів. А що, коли Упир – всього лише прізвисько користолюбця?…
«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точніше кажучи. Цікава практика… Одна річ – коли страчують на площі. Зовсім інша – коли торгують ордерами на страту, ніби мисливськими ліцензіями…
Анджею, це твій задум? Чи все ж таки помилка, побічний ефект, цеглинка, що випала зі свого гнізда і спричинила за собою дивний обвал? Змінивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?…
Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; місто залишилося позаду. Вони їдуть близько півгодини – власне, куди?
Вона виглянула знову – і на цей раз видимість виявилася трохи кращою. Вона навіть примружилася від низького листопадового сонця, що пробилося крізь шар пилу на тюремному склі.
Гори. Машина повзла гірською дорогою – але не звичною, у вигинах зелених пагорбів із туманом над вузькими річками. Ці гори нагадували скорше давню їхню поїздку на турбазу – високі, уривчасті, лисі, позбавлені рослинності, холодні й недосяжні…
Вона протерла очі. Ну не було скелястих хребтів у її передмісті! Не мусило бути… Це неправильні гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсім інша місцевість!.. Але цікаво: чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?
Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу – просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти – пана Петера…
Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад…
Машина сповільнила хід. Зупинилася.
Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.
Уже?!
Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію – часникові зубці…
Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик…
Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».
А може?…
І вона забарабанила в стінку кабіни:
– Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба…
Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі – неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник – жінка…
Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами… Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому…
Примружившись, вона роззирнулася.
Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию… а можна і не зламати.
Охоронців двоє. Водій – третій. У кожного при боці – важка кобура.
Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!
– Швидко, – сплюнув крізь зуби один із охоронців.
Вона зробила здивовані очі:
– Отут? Дайте хоч за кущик відійти…
– Я тобі відійду… – сказав інший, похмурий і червонопикий. – Тут, на дорозі…
Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.
– Стояти!!
Вона зупинилася.
У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.
Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають…
Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:
– Хай вам біс… Їдьмо! Я передумала.
Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.
Ще одна «технічна зупинка»?…
Голоси ззовні.
Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна – але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.
Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.
– Виходьте…
Охоронець звернувся до неї на «ви», і по шкірі її продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неї клацнули наручники.
Тут уже лежав сніг. І шмагав колючим батогом вітер.
Тюремний фургончик ніс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, із прожектором на даху – добряча машина, відразу видно – всюдихід…
– …Розпишіться.
Ірена не відразу впізнала адвоката Яна Семироля. Замість елеґантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентові камуфляжні штани, а на голові – лижна шапочка із зображенням жовтої усміхненої миші.
– …Розпишіться тут…
Адвокат поклав на коліно картонну теку, витягнув із кишені ручку, що блиснула на сонці золотим пером, і підмахнув по черзі два комплекти документів.
Ірена відчувала на своєму плечі лапу червономордого охоронця. Скоріше за все, той мав досвід у таких процедурах – перед обличчям «приватного представника правосуддя» засуджені, мабуть, робили відчайдушні спроби втечі…
Ірена обережно піднесла до обличчя відразу обидві руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплі зубочки. Зціпила зуби, не відчуваючи посилення печії, обережно почала жувати.
Огидний запах…
Ян Семироль акуратно сховав ручку – і тільки тоді глянув на Ірену.
Під цим поглядом охоронець зняв руку з Ірениного плеча. Довго не міг витягнути ключі – кільце зачепилося за дірку в кишені…
Наручники розімкнулися, вивільняючи Ірені зап’ястя.
Семироль скупо посміхнувся.
Дуже гладенька шкіра. Чисто поголені щоки. Доглянутий випещений пан.
– Куфайку нам треба забрати… – сказав водій, дивлячись у сніг.
Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось із охоронців спритно її підхопив.