Страта

– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його ім’я вам нічого не говорить, але він – експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість… Ходімо, Сіте.

Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.

Двері зачинилися.

Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.

– Радий вітати вас, пані Ірено…

Вона проковтнула слину.

Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть – конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт…

Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.

– Так уже раді? – мовила вона іронічно.

Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима. Ймовірно, гуманітарна комісія не користується якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних організацій поводяться інакше… Ірена згадала пихатих експертів, чиї підозріливі погляди проводжали її, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.

– Пані Хміль, я знайомий із рішенням суду… З усіма матеріалами у вашій справі. З даними судмедекспертизи… З вашими свідченнями… Картина видається, хм… дивна… Я хотів би ще раз докладно почути від вас…

Вона набрала в груди повітря.

Їй потрібно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зібратися з думками…

Але часу не було, і тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.

На двадцятій хвилині її розповіді Столь насупився. На обличчі його, перед тим млявому і розгубленому, проступили ознаки суворості:

– Пані Хміль… Не варто ухилятися від відповіді на одне з найважливіших питань: де ви були десять місяців поспіль? Поки творилися всі ці злодіяння? Пан Семироль говорив мені, що у вас є своя версія – дуже оригінальна…

Ірена скривилася:

– Неприємно грати роль божевільної… проте… мені нікуди відступати. Так, упродовж усих цих десяти місяців існування МОДЕЛІ я перебувала… в іншому світі. У світі, що послугував для МОДЕЛІ прообразом. В реальному світі. Я вийшла на пагорб (із вашої точки зору – нізвідки), спустилася до свого дому. Він був порожній, але сліди чужої присутності…

– Вибачте, пані Хміль. Отже, ви існуєте в двох світах одночасно?

Вона помовчала. Її співрозмовник вовтузився в кріслі, на місці управителя Сіта (крісло, зручне для здорованя, виявилося надміру для худої сідниці пана Столя).

– Ні, – сказала вона виважено. – Зараз – тільки тут. А вони там, у зовнішньому світі, чекають – не дочекаються, – вона глузливо посміхнулася.

– Он як? Цікаво, – Столь кивнув. – Якщо можна, детальніше… Про той, інший світ. Ким ви там були? Хто були ваші родичі та друзі… й кого з них ви, може, зустріли тут?

Ірена зітхнула. Закинула ногу за ногу (з іншого боку, що їй втрачати?…).

Вона набрала повітря в груди і заговорила.

Під кінець другої години бесіди пан Столь, із розумінням киваючи, обережно поцікавився:

– А скажіть-но, пані Хміль… Ви пам’ятаєте, коли у вас встановився… менструальний цикл?

Ірена вмовкла.

Те, що гуманітарну комісію цікавлять різноманітні питання, вона вже збагнула. Але це вже переходить усілякі межі…

– Бачите, це має значення для розгорнутого погляду на проблему…

– На проблему моєї вини?

Співрозмовник часто закліпав запаленими повіками без вій. У нього, схоже, розвивалося щось на кшталт кон’юнктивіту, і він усе частіше прикладав до очей свою білу, складену вчетверо хустинку.

– Зокрема… Не дивуйтеся, мої інтереси дещо специфічні…

Ірена вмовкла. Надія, що зародилася проти її волі, – що її нарешті ПОЧУЮТЬ – танула блискавично.

– Гм… пані Хміль. У ваших інтересах бути якомога відвертішою… Гаразд. Поговорімо про Анджея, вашого чоловіка. Ви розійшлися. Які були причини вашого розриву?

Ірена мовчала.

– Гм… Можливо, корінь ваших суперечностей був у несумісності… е-е-е… чисто фізіологічній? Як складалося ваше інтимне життя?

Ірена мовчала.

Тепер навіть найвідчайдушніша її істерика оберталася натомість тупим, непробивним мовчанням.

А вночі, натягнувши ковдру до самого підборіддя, вона зрозуміла, нарешті, чого хотів од неї цей миршавий Столь.

Згодом, у кабінеті Семироля, він казатиме, боязко відвертаючись од прискіпливого погляду пана адвоката: «В тому, що це не шизофренія, я переконаний. Реактивний психоз – можливо. Але це не ядерні… симптоми. Я абсолютно згоден із даними експертизи. Ні, це не шизофренія…»

Або ні. Скоріше, він скаже щось на кшталт: «Нічого не можу зрозуміти. За всіма ознаками, вона здорова – але оте стійке марення… Отак одразу, без тривалого спостереження, без перебігу динаміки… Нічого не можу сказати».

Ірена зітхнула. Можливо, справжні лікарі висловлюються інакше, й її мізерні знання про психіатрів слабко збігаються з дійсністю…

«У вас є совість? – подумки запитала вона у щуплавого Столя. – Совість… хоча б лікарська? Скільки вам заплатили за те, щоб ви поцікавилися психічним здоров’ям людини, призначеної… на забій?»

У величезному будинку стояла тиша. Міцно замкнені двері, за непробивними шибами панує темрява.

Ірена згадала занепокоєння в очах Семироля.

НАВІЩО йому її психічне здоров’я? Чи вампір не може насититись божевільними?

Вона сіла на ліжку.

Вампір… Давай мізкуй. Що вона читала? Срібні кулі… Омела… Часник… Безглуздя… Стоп. Формула крові змінюється в зв’язку з психічними захворюваннями… Вона читала про це! Давно. Щось. Розповідь чи статтю – не важливо…

Вона засміялася. Обіперлася на подушки. Ось воно!

Вона – БОЖЕВІЛЬНА… І не годиться в їжу… Її кров небезпечна для здоров’я вампіра. Вона – неїстівна…

Яке щастя…

Вранці вона снідала в товаристві управителя Сіта; совалася, м’ялась і нарешті звернулася до здорованя з проханням:

– А чи не можна… переселити мене в іншу кімнату? Сьогодні знову… відчинявся люк… ну, посеред кімнати. Приходив юнак із білим обличчям, – переселіть мене, він не дає мені спати…

Управитель-охоронець довго і пильно її вивчав. Потім вибачився, вибрався з-за столу і поплентався у сусідню кімнату (Ірена чула, як він розмовляв з кимось по телефону).

Як вона й сподівалася, розділити з нею трапезу незабаром з’явився сам «гуманітарний експерт». Очі пана Столя сльозилися дужче (цікаво, скільки платить йому Семироль за поставлений Ірені діагноз?).

Вона перевела подих. Спокійно…

– Ви кепсько спали, пані Хміль?

Вона скривилася. Провела по очах тильною стороною долоні:

– На жаль. Відчинявся люк… у підлозі.

Психіатр кліпнув повіками.

– Він заважав мені спати! – вигукнула Ірена збуджено. – Прийшов і стояв над ліжком… Молодий хлопець із білим обличчям…

Очі гуманітарного експерта зробились як дві залізні кнопки в обрамленні запалених повік. Вони свердлили її – але вона не відвела погляду.

Він мучив її запитаннями ще поспіль годину. Ірена відповідала. Брехала і плутала відчайно; часом їй здавалося, що вона переграє і каже зайве – але вона знала, що зніяковіти хоч на мить – означає провалити всю гру.