Собака Баскервiлiв
Артур Конан Дойл
Істини
«Собака Баскервiлiв» – одна з найвiдомiших iсторiй про генiального сищика Шерлока Голмса, героя багатьох детективних повiстей та оповiдань англiйського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930). Цього разу Голмс розв’язуе загадкову, майже мiстичну справу: за жахливих обставин вмирае власник Баскервiль-холу сер Чарлз. Усе сходиться на тому, що його смерть спричинила поява якогось чудовиська, адського створiння, яке переслiдуе Баскервiлiв уже не одне столiття. Та Голмс доводить, що це цiлком реальний злочин. Вiн розкривае давню таемницю i звiльняе Баскервiлiв вiд родового прокляття.
Артур Конан Дойл
Собака Баскервiлiв
Роздiл I
Пан Шерлок Голмс
Пан Шерлок Голмс сидiв за столом i снiдав. Зазвичай вiн пiдiймався достатньо пiзно, якщо не брати до уваги тих частих випадкiв, коли йому й зовсiм не доводилося лягати. Я стояв на килимку бiля камiна i вертiв у руках цiпок, забутий нашим учорашнiм вiдвiдувачем, хорошу товсту палицю з рукiв’ям – з тих, якi називають «вагомим доказом». Трохи нижче пiд рукiв’ям було врiзане срiбне колечко шириною близько дюйма. На ньому було викарбовано: «Джеймсу Мортiмеру, Ч. К. X. О., вiд його друзiв по ЧКЛ» i дата: «тисяча вiсiмсот вiсiмдесят чотири». У старi часи з такими цiпками – солiдними, важкими, надiйними – ходили поважнi домашнi лiкарi.
– Отже, Ватсоне, що ви думаете про нього?
Голмс сидiв спиною до мене, й я гадав, що моi манiпуляцii залишаються для нього непомiченими.
– Звiдки ви знаете, що я роблю? Можна подумати, що у вас очi на потилицi!
– Чого нема, того нема, зате перед собою маю начищений до блиску срiбний кавник, – вiдповiв вiн. – Нi, справдi, Ватсоне, що ви скажете про цiпок нашого вiдвiдувача? Ми з вами прогавили його i не знаемо, навiщо приходив. А якщо вже нам так не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенiр. Обстежте палицю та спробуйте вiдтворити по нiй образ ii власника, а я вас послухаю.
– Менi здаеться, – почав я, намагаючись у мiру своiх сил наслiдувати метод мого приятеля, – цей лiкар Мортiмер – успiшний медик середнiх рокiв, до того ж усiма шанований, оскiльки друзi нагороджують його такими знаками уваги.
– Слушно! – сказав Голмс. – Чудово!
– Крiм цього, я схильний думати, що вiн сiльський лiкар, отже, йому доводиться долати значнi вiдстанi пiшки.
– І чому ж?
– Тому що його цiпок, колись доволi непоганий, так збитий, що я не уявляю собi його в руках мiського медика. Товстий залiзний наконечник зовсiм стерся, мабуть, доктор Мортiмер пройшов iз ним купу миль.
– Дуже доречна думка, – погодився Шерлок.
– Знову ж напис: «Вiд друзiв по ЧКЛ». Я вважаю, що лiтери «КЛ» означають клуб, найiмовiрнiше мисливський, членам якого вiн надавав медичну допомогу, за що йому i зробили цей невеликий дарунок.
– Ватсоне, ви перевершили самого себе! – зауважив Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла та пiдкурюючи цигарку. – Не можу не визнати, що, описуючи з властивою вам люб’язнiстю моi скромнi заслуги, ви зазвичай применшуете своi власнi можливостi. Якщо й вiд вас самого не надходить яскраве сяйво, то ви, у будь-якому випадку, е провiдником свiтла. Хiба мало таких людей, котрi, не маючи власного таланту, все ж володiють незвичайною здатнiстю запалювати його в iнших! Я вам дуже заборгував, друже мiй.
Я вперше почув вiд Шерлока таке визнання i маю сказати, що його слова принесли менi величезне задоволення, бо байдужiсть цього чоловiка до мого захоплення ним i до всiх моiх спроб описати методи його роботи не раз обмежувала мое самолюбство. Крiм цього, я пишався тим, що менi вдалося не тiльки опанувати метод Голмса, а й застосувати його на практицi та заслужити цим похвалу мого товариша.
Шерлок узяв цiпок у мене з рук i кiлька хвилин розглядав його неозброеним оком. Потiм, явно зацiкавившись чимось, вiдклав цигарку набiк, пiдiйшов до вiкна i знову став оглядати палицю, але вже через збiльшувальне скло.
– Не бозна-що, та все ж цiкаво, – сказав вiн, повертаючись на свое улюблене мiсце в кутку тапчана. – Певна iнформацiя тут, безумовно, е, вона й стане основою для деяких висновкiв.
– Невже вiд мене щось вислизнуло? – перепитав я не без почуття самовдоволення. – Сподiваюся, я нiчого серйозного не оминув?
– На жаль, любий мiй Ватсоне, бiльша частина ваших висновкiв помилкова. Коли я сказав, що ви служите для мене хорошим стимулом, то це, щиро кажучи, треба було розумiти так: вашi хиби iнодi допомагають менi вийти на правильний шлях. Але зараз ви не дуже помиляетеся. Цей чоловiк, безумовно, практикуе не в мiстi, i йому доводиться здiйснювати великi прогулянки пiшки.
– Отже, я мав рацiю.
– Щодо цього – так.
– Але ж це все?
– Нi, нi, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лiкар найiмовiрнiше може отримати вiд якоiсь лiкарнi, а не вiд мисливського клубу, а коли перед лiкарнею стоять лiтери «ЧК», назва «Черiнг-кроська» напрошуеться сама собою.
– Можливо, ви маете рацiю.
– Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мiй здогад за робочу гiпотезу, то у нас будуть додатковi данi для вiдтворення особи нашого невiдомого вiдвiдувача.
– Гаразд. Припустимо, що лiтери «ЧКЛ» означають «Черiнг-кроська лiкарня». Якi ж iншi висновки можна звiдси зробити?
– А вам нiчого не спадае на гадку? Ви ж вивчали мiй метод. Спробуйте його застосувати.
– Висновок очевидний: перш нiж поiхати в село, цей чоловiк практикував у Лондонi.
– А що, якщо посунутися трохи далi? Погляньте на це ось пiд яким кутом зору: з якоi нагоди цей дарунок? Коли його друзi вважали за потрiбне подарувати спiльно йому цей цiпок, аби показати свое шанування? Вочевидь, тодi, коли доктор Мортiмер звiльнився з лiкарнi, вирiшивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаемо. Припустiмо, що роботу в лiкарнi вiн змiнив на сiльську практику. Чи будуть нашi висновки занадто смiливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звiльнення?
– Таке цiлком можливе.
– Тепер зазначте, що вiн не мiг перебувати в штатi консультантiв лiкарнi, бо це дозволено тiльки лiкарям iз солiдною лондонською практикою, а такий лiкар навряд чи поiхав би з мiста. Тодi ким вiн був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора[1 - Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi.], котрий живе при лiкарнi, тобто трохи бiльша, нiж роль практиканта. І вiн звiльнився звiдти п’ять рокiв тому – гляньте на дату на цiпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солiдний лiтнiй домашнiй лiкар випарувався, а замiсть нього перед нами вирiс вельми симпатичний чоловiк вiком близько тридцяти рокiв, не марнославний, неуважний, котрий нiжно любить свого собаку, який дещо бiльший за тер’ера, але менший за мастифа.
Я недовiрливо реготнув, а Шерлок Голмс вiдкинувся на спинку тапчана i випустив у стелю маленькi колечка диму, якi плавно похитувалися в повiтрi.
– Що стосуеться останнього пункту, то його нереально перевiрити, – сказав я, – однак певну iнформацiю про вiк цього чоловiка i його кар’еру знайти можна.
Я зняв зi своеi маленькоi книжковоi полички медичний довiдник i знайшов потрiбне прiзвище. Там виявилося кiлька Мортимерiв, але я вiдразу ж вiдшукав нашого вiдвiдувача i прочитав уголос все, що його стосувалося:
«Мортiмер Джеймс, iз 1882 року член Королiвського хiрургiчного товариства. Грiмпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рiк – куратор Черiнг-кроськоi лiкарнi. Нагороджений премiею Джексона з порiвняльноi патологii за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавiстичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологiчного товариства. Автор статей «Аномальнi явища атавiзму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуемо ми?» («Вiсник психологii», березень 1883). Сiльський лiкар парафiй Грiмпен, Торслi та Гай-Берроу».
– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмiшкою зауважив Голмс, – зате вiн справдi сiльський лiкар, як ви доречно зазначили. А моi висновки правильнi. Що ж стосуеться означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такi: симпатичний, не марнославний i неуважний. Це вже я знаю з досвiду – тiльки симпатичнi люди отримують прощальнi подарунки, лише не марнославнi змiнюють лондонську практику на сiльську i тiльки неуважнi здатнi залишити свiй цiпок замiсть вiзитiвки, прочекавши бiльше години у вашiй вiтальнi.
– А собака?
– Був привчений носити цiпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав ii посерединi та мiцно стискав зубами, слiди яких видно дуже чiтко. Судячи з вiдстанi мiж мiтками, для тер’ера такi щелепи занадто широкi, а для мастифа – завузькi. Може, хiба… Боже милий! Ну, звiсно ж, кокер-спанiель!
Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кiмнатi, а потiм зупинився бiля вiконноi нiшi. В його останнiх словах прозвучала така тверда впевненiсть, що я зачудовано глипнув на нього:
– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевненi?
– З тiеi простоi причини, що бачу собаку бiля наших дверей, а ось i дзвiнок ii господаря. Не йдiть, Ватсоне, благаю. Ви ж iз ним колеги, тому ваша присутнiсть допоможе менi. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуете кроки на сходах, цi кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невiдомо. Що ж знадобилося людинi науки, доктору Джеймсу Мортiмеру, вiд детектива Шерлока Голмса?.. Увiйдiть.
Зовнiшнiсть нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сiльського лiкаря. Доктор Мортiмер виявився дуже високим, худорлявим чоловiком iз довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, мiж сiрими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярiв. Одягнений вiн був, як i личить людинi його фаху, але з певною неохайнiстю: дуже затерта маринарка, обшарпанi штани. Вiн уже сутулився, незважаючи на молодi роки, i дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тiльки наш гiсть увiйшов до кiмнати, його погляд одразу ж упав на цiпок у руках Голмса, i вiн iз радiсним вигуком потягнувся за ним.
– Яке щастя! А я нiяк не мiг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавноi компанii. Втратити таку рiч! Це було б просто жахливо!
– Презент? – спитав Шерлок.
