– Атож, сер.
– Вiд Черiнг-кроськоi лiкарнi?
– Так, вiд тамтешнiх друзiв на день мого весiлля.
– Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою.
Доктор Мортiмер здивовано заклiпав очима:
– А що ж тут поганого?
– Тiльки те, що ви порушили хiд наших мiркувань. Отже, подарунок був весiльний?
– Авжеж, сер. Я одружився i звiльнився з лiкарнi, а разом iз тим позбувся й надii отримати посаду консультанта. Треба було шукати собi власний будинок.
– Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортiмер…
– Що ви, що ви! У мене немае докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королiвського хiрургiчного товариства.
– І, мабуть, людина наукового складу розуму?
– Я маю тiльки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би мовити, збираю мушлi на березi неосяжного океану знань. Якщо не помиляюся, маю честь балакати з паном Шерлоком Голмсом, а не з…
– Нi, доктор Ватсон ось – перед вами.
– Дуже радий познайомитися, сер. Ваше iм’я часто згадуеться поряд iз iменем вашого приятеля. Ви мене дуже зацiкавили, пане Голмс. Я нiяк не очiкував, що у вас такий подовжений череп i так сильно розвиненi надбрiвнi дуги. Дозвольте менi помацати ваш тiм’яний шов. Злiпок iз вашого черепа, сер, мiг би слугувати прикрасою для будь-якого антропологiчного музею доти, доки не вдасться отримати сам оригiнал. Не вважайте це за лестощi, та я просто заздрю такому черепу.
Шерлок посадив нашого дивного гостя в крiсло.
– Ми з вами, либонь, обое ентузiасти своеi справи, сер, – сказав вiн. – Судячи з вашого вказiвного пальця, ви вiддаете перевагу самi набивати цигарки. Не соромтеся, запалюйте.
Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi тютюн i з вражаючою спритнiстю набив собi цигарку. Його довгi, трохи тремтячi пальцi рухалися швидко та неспокiйно, як нiжки комахи.
Голмс сидiв мовчки, але швидкi, миттевi погляди, якi вiн кидав на нашого цiкавого спiврозмовника, ясно свiдчили про те, що цей чоловiк неабияк його зацiкавив.
– Дозволю собi припустити, сер, – почав вiн нарештi, – що ви надали менi честь своiми вчорашнiми та сьогоднiшнiми вiдвiдинами не лише заради обстеження мого черепа?
– Нi, сер, певна рiч, нi! Правда, я щасливий, що менi випала така нагода, але мене привело до вас зовсiм не це, пане Голмс. Я людина аж нiяк не практичного штибу, а тим часом передi мною раптово постала одна надзвичайно серйозна та напрочуд дивна загадка. Вважаючи вас другим за величиною европейським експертом…
– Он як, сер! Дозвольте поцiкавитися, хто мае честь бути першим? – досить рiзким тоном поцiкавився Шерлок.
– Працi пана Бертильона[2 - Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог.] вселяють велику повагу людям iз науковим складом мислення.
– То чому б вам не звернутися до нього?
– Я ж сказав, сер, про «науковий склад мислення», але як практик ви не знаете собi рiвних – це визнають усi. Сподiваюся, сер, що я не дозволив собi зайвого…
– Хiба дещицю, – просвiтлiв Голмс. – Однак, докторе Мортiмер, гадаю, що ви зробите цiлком слушно, якщо негайно, без подальших вiдступiв, розповiсте менi, в чому полягае справа, для вирiшення якоi вам знадобилася моя допомога.
Роздiл II
Прокляття роду Баскервiлiв
– У мене в кишенi лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортiмер.
– Я помiтив це, як тiльки ви увiйшли, – сказав Голмс.
– Манускрипт дуже давнiй.
– Початок вiсiмнадцятого столiття, якщо тiльки не пiдробка.
– Як ви дiзналися, сер?
– У бесiдi зi мною ви весь час показуете менi краечок цього манускрипту дюймiв у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точнiстю до одного-двох десятилiть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сiмсот тридцятим роком.
– Точна дата тисяча сiмсот сорок другий, – доктор Мортiмер вийняв рукопис iз боковоi кишенi маринарки. – Цю родинну релiквiю вiддав менi на зберiгання сер Чарльз Баскервiль, раптова i трагiчна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три мiсяцi тому. Я вважав себе не тiльки лiкарем сера Чарльза, але i його особистим приятелем. Це був чоловiк владний, тямущий, дуже практичний i аж нiяк не фантазер, як ваш покiрний слуга. І все ж вiн ставився до цього документа дуже серйозно i був готовий до того кiнця, який його спiткав.
Голмс простягнув руку, взяв манускрипт i розправив його на колiнах.
– Ватсоне, придивiться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, якi допомогли менi встановити дату документа.
Я зиркнув через його плече на пожовклi аркушi з напiвстертими рядками. Вгорi сторiнки було написано: «Баскервiль-хол», а нижче стояли великi, розхристанi цифри: «один, сiм, чотири, два».
– Це, мабуть, якась хронiка.
– Так, хронiка одного переказу, який живе в родинi Баскервiлiв.
– Але, наскiльки я збагнув, ви прийшли порадитися зi мною з питання бiльш практичного i ближчого до нас за часом.
– Так, дуже близького! І справа не може чекати, ii треба вирiшити впродовж доби. Рукопис зовсiм короткий, i вiн мае безпосереднiй стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.
Вiдкинувшись на спинку крiсла, Голмс сполучив кiнчики своiх пальцiв i з виглядом повноi покiрностi долi заплющив очi. Доктор Мортiмер обернувся до свiтла i високим скрипучим голосом став читати нам таку цiкаву повiсть iз давнiх часiв:
«Багато е свiдчень про собаку Баскервiлiв, але, будучи прямим нащадком Г’юго Баскервiля та наслухавшись про цього собаку вiд батька свого, а вiн – вiд мого дiда, я вирiшив записати цю iсторiю, в автентичностi якоi не може бути жодних сумнiвiв. І хочу, дiти моi, щоб ви увiрували, що Вищий Суддя, котрий карае нас за грiхи нашi, може i вiдпустити iх нам iз властивим йому милосердям i що немае такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому вiддайте ж забуттю страшнi плоди минулого, але остерiгайтесь грiшити в майбутньому, щоб знову всiм нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподiяли стiльки зла всьому нашому роду.
Знайте ж, що за часiв Великого повстання (iсторiю його, написану лордом Кларендоном, чоловiком великоi вченостi, я настiйно раджу вам прочитати) володарем маетку Баскервiль був Г’юго, нашого роду, i того Г’юго можна цiлком справедливо назвати чоловiком свавiльним, нечестивим i безбожним. Сусiди пробачили б йому всi його грiхи, бо святi нiколи не жили в нашiй мiсцинi, але в характерi Г’юго була схильнiсть до безрозсудних i жорстоких жартiв, що i зробило iм’я його притчею во язицех в усьому Девонi. Сталося так, що цей Г’юго покохав (якщо тiльки можна назвати його темну пристрасть настiльки чистим словом) доньку одного фермера, землi котрого сусiдували з маетком Баскервiлiв. Але юнка, вiдома своею скромнiстю та чеснотою, боялася навiть його iменi й усiляко уникала сусiди. Якось, а це було в день архiстратига Михаiла, Г’юго Баскервiль вибрав серед своiх товаришiв шiстьох, найвiдчайдушнiших i розбещених, прокрався до ферми i, знаючи, що батька i братiв дiвчини немае вдома, викрав ii. Повернувшись у Баскервiль-хол, вiн сховав полонянку в одному з горiшнiх покоiв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи спiви, крики й огидну лайку, що долiтали знизу, бо, за свiдченням тих, хто знав Г’юго Баскервiля, вiн був настiльки нестриманий на язик захмелiвши, що, здавалося, такi безбожнi слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста своi. Наприкiнцi страх довiв дiвчину до того, що вона зважилася на вчинок, вiд якого вiдмовився б i навiть дуже спритнiший i вiдважний чоловiк, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплiтав (i досi обплiтае) пiвденну стiну замку, i побiгла через болото в рiдну домiвку, яка була розташована вiд маетку Баскервiлiв за три милi.
Через якийсь час Г’юго покинув гостей, маючи намiр вiднести своiй полонянцi iжу та питво, а може, в його думках було i щось гiрше, але побачив, що клiтка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тодi ним опанував нечистий, бо вiн збiг униз сходами до бенкетноi зали, вистрибнув на стiл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно вiддати тiло свое i душу силам зла, якщо зумiе наздогнати втiкачку. Бенкетувальники стояли, враженi люттю, що закипала в ньому. Один iз присутнiх, найбезсердечнiший i п’яний, як чiп, гукнув, що треба пустити собак по слiду. Почувши такi слова, Г’юго вибiг зi замку, наказав конюхам осiдлати його коня вороного, спустити собак i, давши iм понюхати хустинку, загублену дiвчиною, поскакав слiдом за зграею, що заливалася гавкотом, по залитому мiсячним свiтлом болоту.
Бенкетувальники на якийсь час сторопiли, не втямивши вiдразу, з чого б це пiднялася така метушня. Але ось до iхнiх затуманених винними парами мiзкiв дiйшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних болiт. Тут усi зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пiстолет, хтось ще одну флягу вина. Потiм, трохи отямившись, вони всiею компанiею, а було iх тринадцятеро, пострибали на коней i приедналися до погонi. Мiсяць сяяв яскраво, переслiдувачi скакали всi в ряд тим шляхом, яким, за iхнiми розрахунками, мала б утiкати панночка, якщо вона мала намiр дiстатися до рiдноi домiвки.
Промчавши милю чи двi, вони зустрiли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив вiн погоню. А той, як розповiдають, спочатку не мiг вимовити нi слова вiд страху, та все ж спромiгся зiзнатися, що бачив нещасну дiвчину, слiдами котроi мчали собаки. «Але я бачив i дещо iнше, – додав вiн. – Г’юго Баскервiль проскакав повз мене на вороному конi, а за ним мовчки гнався собака, i не дай менi Боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!»
П’янi сквайри насварили пастуха та поскакали собi далi. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкiрi, бо вони почули тупiт копит, i слiдом за тим ворона коняка, вся в пiнi, пролетiла повз них без вершника i з кинутим повiддям. Безпутнi гульвiси збилися в купу, оскаженiвши вiд страху, але все ж продовжили свiй шлях, хоча кожен iз них, якби був тут сам-один, без товаришiв, з радiстю повернув би свого коня назад. Вони повiльно просувалися вперед i нарештi побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своею лютiстю, жалiбно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякi собаки крадькома вiдбiгали убiк, а iншi, наiжившись i виблискуючи очима, намагалися пролiзти у вузький видолинок, що вiдкривався перед ними.
Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезiшi, нiж були, коли подалися у дорогу. Бiльшiсть iз них не вiдважувалися ступити вперед навiть крок, але трое найсмiливiших або все ще п’янючих спрямували конi в глиб яру. І там iхнiм поглядам вiдкрилася широка галявина, а на нiй виднiлися два великих кам’яних стовпчики, встановленi тут ще в доiсторичнi часи. Такi стовпи трапляються на болотах i зараз. Мiсяць яскраво освiтлював галявину, посеред якоi лежала нещасна панночка, котра померла вiд страху й утрати сил. Але не встигли трое вiдчайдушних гультяiв побачити ii бездиханне тiло i тiло Г’юго Баскервiля, що лежало поруч, як вiдчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловiком схилилося мерзенне чудовисько – величезна, чорноi мастi тварюка, схожа своiм виглядом на пса, але вища i крупнiша за всiх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юго Баскервiлю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тодi мисливцi заверещали, зцiпенiвши вiд страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один iз них, подейкують, помер тiеi ж ночi, не витримавши того, чому довелося бути свiдком, а двое iнших до кiнця днiв своiх не могли оговтатися вiд такого важкого потрясiння.
Такий от, дiти моi, переказ про собаку, що заподiяв з того часу стiльки бiд нашому роду. Й якщо я вирiшив записати його, то лише в надii на те, що знане менше терзае нас жахом, нiж недомовки та домисли.
