Вампiр iз Сассексу (збiрник)
Артур Конан Дойл
Істини
«Вампiр iз Сассексу» – чергова iсторiя про генiального сищика Шерлока Голмса, героя багатьох детективних повiстей та оповiдань англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930).
До детектива звертаеться мiстер Роберт Фергюсон з проханням розiбратися з моторошною iсторiею – вiн пiдозрюе свою дружину-перуанку в тому, що та… вампiр. На власнi очi вiн бачив, як молода жiнка пила кров iхнього маленького сина. Насправдi тут усе не так, як здаеться на перший погляд. І тiльки Шерлок здатний розкрити цю справу…До книжки також увiйшли оповiдання «Пригода в елiтнiй школi», «Друга пляма», «Морська угода» та iншi.
Артур Конан Дойл
Вампiр iз Сассексу
Вампiр у Сассексi
Голмс уважно прочитав листа, якого отримав iз останньоi поштою. Потiм, iз сухим смiшком, що означав у нього смiх, простягнув послання менi.
– Здаеться, це якась сумiш середньовiччя та сучасностi, реалiзму та дикоi фантазii, – зауважив мiй товариш. – Що скажете на це, Ватсоне?
Я прочитав таке:
«Про вампiрiв.
46, Олль-Джурi, 19 листопада.
Сер! Наш клiент, мiстер Фергюсон iз фiрми «Фергюсон i Мурн», продавець чаю в Мiнсiн-Ленi, попросив нас надати iнформацiю про вампiрiв. Оскiльки наша фiрма займаеться винятково машинами й нам доводиться оперувати лише в цiй царинi, ми порадили мiстеровi Фергюсону звернутися до вас i викласти суть справи Вам. Адже не забули Вашого блискучого успiху в справi Матильди Брiггс.
З найкращими побажаннями,
Моррiсон, Моррiсон i Додд».
– Матильда Брiггс – не iм’я якоiсь молодоi дiвчини, Ватсоне, – сказав Голмс. – Це був пароплав… Але рiч зараз не в тiм… Що ви знаете про вампiрiв? А то менi здаеться, що ми потрапили в казку братiв Грiмм! Простягнiть руку, Ватсоне, i погляньте, що ми знайдемо пiд лiтерою «В».
Я взяв теку, про яку вiн казав. Голмс поклав ii на колiна та почав гортати нотатки про своi колишнi справи, перемiшанi з усiлякою iнформацiею.
– Вiктор Лiн, лiсничий… Цiкава була справа. Вiтторiя, красуня з цирку… Вандербiль i Еггман. Вiгор – диво в Гаммерi. О! Добрий старий покажчик… Але далi, далi. Послухайте, Ватсоне: вампiризм в Угорщинi, а ще – вампiризм у Трансiльванii.
Вiн хутко погортав сторiнки й розчаровано покинув теку.
– Це все дурницi, Ватсоне! Повна нiсенiтниця! Що нам до блукаючих мерцiв, яких утримати в iхнiх могилах можливо, лише продiрявивши iхнi серця кiлком. Це – якась маячня…
– Але ж зовсiм не обов’язково, щоб вампiр був мерцем, – зазначив я. – Жива людина також може мати таку звичку. Я читав, наприклад, про стариганя, котрий висмоктував кров у дiвчат, аби вiдновити свою молодiсть.
– Маете рацiю, Ватсоне. Але хiба можна приймати всi цi вигадки за правду? Боюся, ми не можемо сприймати серйозно слова мiстера Фергюсона. Втiм, можливо, цей лист – вiд нього, i вiн щось прояснить у справi, що так його хвилюе.
Детектив узявся за другого листа, який досi непомiтно лежав на столi. Почав читати його з усмiшкою, яка, проте, поступово змiнилася напруженим зацiкавленням та зосередженiстю. Закiнчивши читати, мiй товариш занурився в глибоку задуму. Зусиллям волi вiн знову повернувся до реальностi.
– Лемберлей… Де це, Ватсоне?
– У Сассексi.
– Отже, недалеко. А Чiземен?
– Я знаю цю мiсцину, Голмсе! Там купа старих будинкiв, названих прiзвищами iхнiх будiвничих, котрi збудували iх сотнi рокiв тому.
– Саме так.... Це лист, як я й думав, вiд Роберта Фергюсона. Вiн прагне познайомитися з нами.
І детектив простягнув менi листа.
«Любий мiстере Голмс!
Вас порадила моя контора, але ця справа настiльки незвична та делiкатна, що про неi так просто й не розкажеш. Вона стосуеться мого приятеля, вiд iменi котрого я й виступаю. Цей джентльмен кiлька рокiв тому одружився з однiею ледi з Перу, донькою перуанського купця, iз котрим вiн познайомився пiд час перемовин з приводу iмпорту нiтратiв. Юнка була дуже вродлива, але той факт, що вона чужоземка й сповiдуе iншу релiгiю, призвiв до розходження iнтересiв i почуттiв подружжя, тож, врештi-решт, кохання чоловiка охололо, а вiн почав уважати свiй шлюб помилкою. Чоловiк вiдчував в ii характерi такi риси, якi не мiг нi прийняти, нi пояснити. Найсумнiше те, що його жiнка була доброю та хорошою дружиною.
Ми наближаемося до обставини, про яку докладнiше розповiм при зустрiчi. Адже я пишу це лише для того, щоб викласти вам загальний стан справ i дiзнатися, чи зацiкавить вас цей випадок. Ледi почала проявляти певнi дивацтва, що дуже суперечать ii звичному спокiйному та приемному настрою. Їi чоловiк був одружений двiчi й мав сина вiд першоi дружини.
Хлопчику зараз 15 рокiв, це дуже милий, привiтний юнак, але, на жаль, скалiчений через нещасний випадок у дитинствi. Двiчi дружина мого приятеля накидувалася на бiдолаху без будь-якоi на те причини. Одного разу вдарила пiдлiтка палицею з такою силою, що на його руцi надовго залишився слiд.
Але це було дрiбницею порiвняно з ii поведiнкою щодо власноi дитини – чарiвного малюка, якому немае ще й року. Якось, десь iз мiсяць тому, нянька ненадовго вiдлучилася вiд дитини. Гучний крик немовляти змусив ii хутко повернутися до нього. Увiйшовши до кiмнати, вона побачила свою господиню, матiр дитини, котра схилилася над малюком i, ймовiрно, кусала його шийку. На нiй була маленька ранка, звiдки витекло трохи кровi. Нянька перелякалася та хотiла негайно ж покликати батька дитини, але ледi вмовила ii не робити цього й дала iй п’ять фунтiв за мовчання. Жодних пояснень не пролунало, i того разу справа затихла.
Однак усе це справило сильне враження на няньку, тож з того часу вона почала уважно придивлятися до своеi господинi й з особливим завзяттям оберiгати дитину, яку нiжно любила. Але жiнцi здавалося, що якщо вона стежила за матiр’ю, то мати, зi свого боку, стежила за нею. І щоразу, коли няньцi доводилося залишати дитину, мати намагалася проникнути до неi. Вдень i вночi оберiгала жiнка свого вихованця – i вдень, i вночi мовчазна, пильна мати, здавалося, лише вичiкувала на випадок, наче вовчиця, готова напасти на ягня. Вам це все здасться, вочевидь, невiрогiдним, але мушу попросити вас поставитися до цього серйозно, оскiльки тут iдеться про життя маляти та здоров’я чоловiка.
Нарештi, настав сумний день, коли неможливо стало довше приховувати все вiд чоловiка. Нерви няньки не витримали, i вона щиросердно розповiла це батьковi малюка. Йому все це видалося таким самим диким, яким це, iмовiрно, зараз здаеться вам. Вiн знав, що ледi завжди була люблячою дружиною i, за винятком кiлькох ii витiвок щодо пасинка, також i люблячою матiр’ю. З якого ж дива вона стала б кусати й ранити власну дитину! Господар припустив, що нянька просто спала, що ii пiдозри навiженi i що вiн не може дозволити таких скарг на свою дружину. У цей час раптово почувся жалiбний зойк. Чоловiк i жiнка разом кинулися в дитячу кiмнату.
Уявiть собi, що вони вiдчували, мiстере Голмс, коли побачили ледi на колiнах перед колискою й помiтили кров на шийцi та на сорочечцi дитини. З лементом жаху чоловiк обернув обличчя дружини до свiтла та побачив, що ii вуста були закривавленi. Сумнiвiв бути не могло! Вона пила кров бiдного хлопчика!..
Ось такi справи. Зараз вона замкнулася в своему покоi. Жодних пояснень не дае. Їi чоловiк перебувае на межi божевiлля. І вiн, i я дуже мало що знаемо про вампiризм. Вважаемо це дикою казкою… Хочете побачитися зi мною? Волiете допомогти зламаному горем чоловiковi? Якщо згоднi, будьте ласкавi повiдомити менi за вказаною адресою, й я буду у вас о десятiй годинi.
Вiдданий вам Роберт Фергюсон.
P. S. Я зустрiчав вашого приятеля Ватсона пiд час регбi бiля Рiчмонда. Це, на жаль, едина особиста рекомендацiя, яку можу вам надати».
– Я справдi пригадую його, – зауважив я.
Голмс у задумi поглянув на мене й пiдняв голову.
– Будьте ласкавi, надiшлiть йому телеграму: «Із задоволенням вiзьмемося за вашу справу».
– Вашу справу?
– Не треба, щоб вiн думав, що в нас – притулок для недоумкiв. Звiсно, усе це сталося з ним самим. Надiшлiть йому телеграму й поглянемо, що принесе нам ранок.
* * *
Наступного ранку рiвно о десятiй годинi Фергюсон уже був у нас. Я пам’ятав його дужим, здоровим спортсменом. Немае, певна рiч, нiчого сумнiшого в життi, нiж зустрiти руiну колишнього атлета, котрого ви знали в розквiтi сил. Щоки його запали, волосся порiдiло, плечi зсутулилися. Боюся, що я викликав в нього такi ж вiдчуття.
– Ватсоне, друже, – звернувся вiн, а голос його звучав глухо й низько. – Ви добряче змiнилися, любий! Імовiрно, я також? Але мене зiстарили лише останнi днi. З вашоi телеграми видно, мiстере Голмс, що менi немае потреби прикидатися чиiмось посланцем.
– Простiше говорити прямо, – порадив Голмс.
– Погоджуюся з вами! Але зважте, як важко розповiдати все це про жiнку, яку ви маете оберiгати та плекати. Що менi робити? Як звернутися в полiцiю з такою оповiдкою? Це шаленство, мiстере Голмс! Це передаеться в спадок? Чи траплялося вам зустрiти щось подiбне у вашiй практицi? Заради Бога, дайте менi хоч якусь пораду, бо я в повному вiдчаi.
– Це цiлком природно, мiстере Фергюсон. А зараз сiдайте ось сюди, зберiться з думками та дайте менi кiлька чiтких вiдповiдей. Упевнений, ми знайдемо якесь рiшення. Насамперед, до яких заходiв ви вдалися? Чи перебувае ваша дружина, як i ранiше, бiля дiтей?
