– А ось яких: дивовижнi це корови, яких можна пустити й ступою, i клусом, i чвалом! Ще згадаете мое слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сiльського трактиру! На дворi нiкого немае, крiм цього хлопчака в кузнi. Зробимо вилазку й з’ясуемо, як там справи.
У напiвзруйнованiй стайнi стояли двi кошлатi, нечищенi коняки. Голмс пiдняв однiй iз них задню ногу й голосно зареготав:
– Пiдкови старi, а пiдкували зовсiм недавно. Пiдкови старi, а цвяхи новенькi. Це справа стане класикою – вона цiлком на це заслуговуе. Тепер зазирнiмо в кузню.
Пiдлiток, зайнятий своею справою, не звернув на нас нi найменшоi уваги. Я побачив, як Голмс швидко оглянув усю кузню, завалену залiзним брухтом i трiсками. Раптом позаду почулися кроки, i ми побачили господаря. Густi брови в нього пiднялися й створили одну лiнiю над злiсно виблискуючими очима, смагляве обличчя засмикалося судомою. Вiн тримав у руцi коротку, окуту залiзом палицю та сунув на нас iз таким загрозливим виглядом, що я зрадiв, намацавши револьвер у своiй кишенi.
– Полiцiйнi нишпорки! – вигукнув вiн. – Що вам тут треба?
– Мiстере Рюбен Гейз, даруйте! – спокiйно сказав Голмс. – Можна подумати, що ви боiтеся, щоб i справдi чогось тут не знайшли.
Величезним зусиллям волi Гейз опанував себе й скривився у фальшивiй усмiшцi, яка здалася менi ще страшнiшою, нiж його грiзний вигляд.
– Прошу дуже, шукайте. Що знайдете – все ваше, – дозволив вiн. – Але я не люблю, коли стороннi люди, не питаючи, вештаються моiм подвiр’ям. Тому, мiстере, чим швидше оплатите рахунок i заберетеся геть, тим буде краще.
– Не гнiвайтесь на нас, мiстере Гейз, – сказав Голмс. – Ми просто хотiли поглянути на ваших коней, але я, здаеться, i пiшки дiйду. Адже до Голдернесс-холу недалеко?
– Звiдси до самих ворiт милi двi, не бiльше. Он тим шляхом, лiворуч.
Вiн провiв нас iз двору похмурим поглядом.
Ми недалеко зайшли дорогою, оскiльки Голмс зупинився бiля першого ii закруту, знаючи, що тепер нас нiхто уже не побачить.
– Було гаряче, як кажуть у дитячiй грi, – сказав вiн. – І чим бiльше прямую вiд заiзду, стае все холоднiше та зимнiше. Нi, йти звiдси ще зарано!
– Переконаний, що цей Рюбен Гейз знае все. Бiльш злочинноi фiзii менi в життi не доводилося бачити!
– Правда? Справжнiй злодiй! А конi, а кузня? Еге, цiкава забiгайлiвка цей «Бiйцiвський когут»! Давайте-но поспостерiгаемо, що там дiеться, лише обережно, нишком.
Позаду нас височiв пологий пагорб, усiяний сiрими валунами. Коли ми почали пiдiйматися вгору його схилом, я поглянув у бiк Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.
– Пригнiться, Ватсоне! – гукнув Голмс, опустивши менi на плече свою важку руку.
Тiльки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловiк пролетiв повз нас. У хмарi пилу, здiйнятого велосипедистом, передi мною промайнуло блiде, схвильоване обличчя, у кожнiй рисi якого застиг жах: вiдкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.
– Секретар герцога! – скрикнув Голмс. – Мерщiй, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.
Стрибаючи по камiнню, ми видерлися нагору схилом i побачили звiдти дверi заiзду. Велосипед Вайлдера стояв бiля стiни. У будинку не було помiтно жодного руху, у вiкна нiхто не визирав.
Сонце заходило за високi вежi Голдернесс-холу, i на рiвнину повiльно спускалися сутiнки. Незабаром у згуслiй темрявi зi стайнi при заiздi виiхав екiпаж iз лiхтарями обабiч, i через хвилину-другу вiн щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфiлду.
– Як це розумiти, Ватсоне? – прошепотiв Голмс.
– Схоже на втечу.
– Екiпаж, а в ньому лише одна людина, наскiльки менi вдалося розгледiти. Але це не мiстер Джеймс Вайлдер, бо вiн, погляньте, он там стоiть.
Посеред яскраво освiтленого прямокутника дверей чорнiла постать секретаря. Витягнувши шию, вiн вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кiлька хвилин, i нарештi на дорозi почулися кроки. У свiтлi, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тiнь, дверi зачинили, i заiзд знову занурився в морок. Потiм в одному з його горiшнiх вiкон засвiтили лампу.
– Дивнi вiдвiдувачi заходять у «Бiйцiвський когут», – зауважив Голмс.
– Вхiд у шинок iз iншого боку.
– Правильно. Цi двое, ймовiрно, не просто вiдвiдувачi, а гостi власника. Але що знадобилося в цьому лiгвi мiстеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такоi пiзньоi години? І кому вiн призначив там зустрiч? Ризикнемо, Ватсоне, пiдiйдiмо до них ближче.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
