– Приблизно як пересiчний стрiлець територiальних вiйськ.
– Всього лиш? Боже милий! У вас, у молодi, це вважаеться останньою справою. Ви всi – бджоли без жала. Таким свого вулика не вiдстояти! Ще згадаете мое слово: припреться хтось до вас за медом, i що тодi робитимете! Нi, в Пiвденнiй Америцi зi зброею треба поводитися вмiло, бо якщо наш приятель професор не дурисвiт i не шаленець, нас чекае там щось вельми цiкаве. Маете рушницю?
Лорд Рокстон пiдiйшов до дубовоi шафи, вiдчинив дверцята, й я побачив за ним люфи гвинтiвок, що виблискували металом, виставленi в ряд, немов органнi труби.
– Зараз поглянемо, що я можу пожертвувати вам зi свого арсеналу, – задумався лорд Рокстон.
Вiн став виймати одну за одною чудовi рушницi, вiдкривав iх, клацав затворами, ласкаво гладив, як нiжна мати своiх немовлят, i ставив на мiсце.
– Ось «бленд». З нього я завалив он того велетня, – господар кивнув на голову бiлого носорога. – Якби був на десять крокiв ближче, цей звiр поповнив би мною свою колекцiю.
У кулi цiй единий шанс,
Слабка надiя на життя.
Сподiваюся, ви добре знаете Гордона? Вiн поет, що оспiвуе коня, гвинтiвку i тих, хто вмiе поводитися i з тим, i з iншим. Ось iще одна корисна рiч – 470-й, телескопiчний прицiл, подвiйний еджектор, бездоганна наводка. Три роки тому менi довелося виступити з цiею гвинтiвкою проти перуанських гендлярiв рабами. У тих мiсцях я був батогом Господа, хоча й не знайдете мого iменi в жоднiй Синiй книзi. Бувають часи, друзяко, коли кожен iз нас зобов’язаний стати на захист людських прав i справедливостi, щоб не втратити поваги до самого себе. Ось чому я провадив там щось на кшталт вiйни на свiй страх i ризик. Сам ii оголосив, сам воював, сам довiв ii до кiнця. Кожна риска – це вбитий мною мерзотник. Дивiться, цiла драбина! Найбiльша мiтка зроблена пiсля того, як я пристрелив в однiй iз заплав рiчки Путумайо Педро Лопеса, найогиднi-шого з продавцiв живого краму… А, ось ця вам пiдiйде!
Вiн вийняв iз шафи прекрасну гвинтiвку, оздоблену срiблом.
– Прицiл вивiрений, магазин на п’ять набоiв. Можете смiливо довiрити iй свое життя.
Лорд Рокстон простягнув зброю менi та замкнув шафу.
– До речi, – продовжував вiн, коли знову сiв у крiсло, – що ви знаете про цього професора Челленджера?
– Я його побачив сьогоднi вперше в життi.
– Я також. Правда, дивно, що ми з вами вирушаемо в подорож, покладаючись на слова абсолютно невiдомого нам чоловiка? Вiн, здаеться, доволi нахабний iндивiд i його не толерують побратими по науцi. Чому ви ним зацiкавилися?
Я коротко виклав спiврозмовнику подii сьогоднiшнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потiм принiс мапу Пiвденноi Америки та розклав ii на столi.
– Челленджер каже правду, чистiсiньку правду, – серйозно зазначив вiн. – І я, зауважте, стверджую це не навмання. Пiвденна Америка – мiй улюблений континент, й якщо, скажiмо, проiхати ii наскрiзь, вiд Дар’енськоi затоки до Вогняноi Землi, то нiчого величнiшого та пишнiшого не знайти на всiй земнiй кулi. Цю краiну мало знають, а яке ii чекае майбутне, нiхто навiть не здогадуеться. Я об’iздив Пiвденну Америку уздовж i поперек, в перiоди посухи побував у таких мiсцях, де вiдбув вiйну з продавцями рабiв, про яку вам уже розповiдав. І менi справдi доводилося чути там легенди на подiбнi теми. Це всього лише iндiанськi перекази, але за ними, безумовно, щось криеться. Чим ближче пiзнаеш Пiвденну Америку, друже мiй, тим бiльше починаеш вiрити, що в цiй краiнi все можливе, все що завгодно! Люди пересуваються там вузькими долинами рiчок, а за цими долинами починаеться повна невiдомiсть. Ось тут, на плоскогiр’i Мато-Гроссо, – вiн вказав сигарою мiсце на мапi, – або в цьому закутку, де сходяться кордони трьох держав, мене нiщо не здивуе. Як сказав сьогоднi Челленджер, Амазонка зрошуе площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, порослих тропiчним лiсом, – площа, що майже дорiвнюе всiй Європi. Не по-кидаючи бразильських джунглiв, ми з вами могли б перебувати один вiд одного на вiдстанi, яка вiддiляе Шотландiю вiд Константинополя. Людина лише де-не-де спроможна продертися крiзь цю гущавину та протоптати в нiй стежки. А що бувае в перiоди дощiв? Рiвень води в Амазонцi пiдiймаеться щонайменше на сорок футiв i перетворюе все навколо у непролазне багно. Саме в такiй краiнi i варто чекати всiляких див i таемниць. Чому б нам iх не розгадати? А до всього iншого, – дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмiшка, – там на кожному кроцi доведеться ризикувати життям, а менi як спортсмену нiчого iншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа – бiла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертiти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надае нашому iснуванню особливоi гостроти. Тiльки тодi й варто жити. Ми надто вже розпещенi й дуже звикли до впорядкованостi. Нi, дайте менi гвинтiвку до рук, безмежний простiр i неосяжну широчiнь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговуе на пошук. Чого тiльки я не випробував у своему життi: i воював, i брав участь у перегонах, i лiтав на аеропланi, – але полювання на чудовиськ, якi можуть наснитися лише пiсля ситноi вечерi, – це для мене зовсiм нове вiдчуття!
Шляхтич весело зареготав, передчуваючи те, що його чекало попереду.
Можливо, я занадто захопився описом свого нового знайомця, але нам доведеться багато днiв провести разом, i тому менi хочеться передати свое перше враження вiд цього чоловiка з усiма особливостями його характеру, мови та мислення. Лише необхiднiсть везти до редакцii звiт про збори змусила мене покинути товариство лорда Рокстона. Коли я йшов вiд нього, господар сидiв у крiслi, залитий червоним свiтлом лампи, змащував затвор своеi улюбленоi гвинтiвки та неголосно пiдсмiювався, мiркуючи про тi пригоди, якi готувала нам доля. І я пройнявся твердою впевненiстю, що якщо на нас чигають небезпеки, то бiльш виваженого та вiдважного супутника, нiж лорд Рокстон, менi не знайти в усiй Англii.
Як не втомили мене до нестями подii цього дня, все ж я довго сидiв iз редактором вiддiлу новин МакАрдлом, втовкмачуючи йому всi обставини справи, яку вiн вважав за обов’язок завтра ж довести до вiдома нашого шефа, сера Джорджа Бомонта. Ми домовилися, що я буду надсилати докладнi звiти про всi своi пригоди в формi листiв до МакАрдла i що вони будуть друкуватися в газетi або вiдразу ж по iх отриманнi, або потiм – залежно вiд санкцii професора Челленджера, бо ми ще не знали, якими будуть умови, на яких вiн погодиться дати нам iнформацiю, потрiбну для подорожi до невiдомоi краiни. У вiдповiдь на запит телефоном ми не почули вiд професора нiчого iншого, крiм запеклих нападок на пресу, але потiм вiн усе ж сказав, що, якщо його повiдомлять про день i час нашого вiд’iзду, вiн доправить на пароплав тi iнструкцii, якi вважатиме слушними. Наш другий запит залишився зовсiм без вiдповiдi, якщо не брати до уваги жалiсного белькотiння панi Челленджер, котра благала нас не чiплятися до ii чоловiка, адже вiн i без того розгнiваний понад усiляку мiру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим трiском, i слiдом за цим центральна станцiя повiдомила, що у професора Челленджера розбита телефонна слухавка. Пiсля цього ми бiльше не намагалися контактувати з ним.
А тепер, моi терплячi читачi, я припиняю свою бесiду з вами. Вiдтепер (якщо тiльки продовження цiеi розповiдi колись дiйде до вас) ви будете дiзнаватися про моi подальшi пригоди лише через газету. Я вручу редактору звiт про подii, що слугували поштовхом до однiеi з найнеймо-вiрнiших експедицiй, якi знае свiт, i якщо менi не доля повернутися до Англii, ви збагнете, як усе це вийшло.
Я дописую свiй звiт у салонi пароплава «Франциск». Лоцман забере його з собою i передасть на зберiгання пановi МакАрдлу. На закiнчення, поки я не загорнув нотат-ник, дозвольте менi накидати ще одну картину, яка залишиться зi мною як останнiй спогад про батькiвщину.
Пiзня весна, затхлий, туманний ранок, мрячить холодна, невеличка мжичка. По набережнiй крокують три постатi в глянсуватих макiнтошах. Вони просуваються до схiдцiв великого пароплава, на якому вже пiдняли синiй стяг. Попереду них носiй везе вiзок, навантажений валiзами, саквояжами та гвинтiвками в чохлах.
Довготелесий, сумний професор Саммерлi човгае похнюпивши голову, як людина, котра гiрко каеться в скоеному. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепi та кашне крокуе бадьоро, i його жваве, витончене обличчя аж сяе вiд щастя. Щодо мене, то не маю жодного сумнiву, що всiм своiм виглядом демонструю радiсть, адже суета перед вiд’iздом та гiркота прощання вже залишилися позаду.
Ми вже зовсiм близько вiд пароплава, аж раптом ззаду лунае чийсь голос. Це професор Челленджер, котрий обiцяв вiдпровадити нас. Вiн бiжить за нами, важко сапаючи, весь багряний i страшенно сердитий.
– Нi, вже дякую, – каже професор. – Не маю нi найменшого бажання лiзти на пароплав. Менi треба сказати вам кiлька слiв, а це можна зробити i тут. Не уявляйте собi, будь ласка, що ви так уже мене й зобов’язали своею поiздкою. Жодною мiрою не вважаю себе вашим боржником. Істина залишаеться iстиною, i всi тi розслiдування, якi ви маете робити, нiяк на неi не вплинуть i зможуть лише розпалити пристрастi рiзних невiгласiв. Необхiдна вам iнформацiя i моi iнструкцii лежать ось у цьому запечатаному конвертi. Ви розкриете його лише тодi, коли приiдете в мiсто Манаос на Амазонцi, але не ранiше того дня i години, якi вказанi на конвертi. Ви все затямили? Сподiваюся на вашу поряднiсть i на те, що всi моi умови будуть ретельно дотриманi. Пане Мелоун, я не маю намiру накладати заборону на вашi кореспонденцii, оскiльки метою вашоi мандрiвки е виклад фактiв. Вимагаю вiд вас лише одного: не вказуйте точно, куди iдете, i не дозволяйте публiкувати звiт про експедицiю до вашого повернення. Прощавайте, сер! Вам вдалося дещо пом’якшити мое ставлення до тiеi ганебноi професii, представником якоi, на жаль, ви е. Прощавайте, лорде Джон! Наскiльки я знаю, наука для вас – книжка зi сiмома печатками. Але полювання в тих мiсцях вам сподобаеться. Не сумнiваюся, що з часом в «Мисливцi» з’явиться ваша замiтка про те, як ви пiдстрелили дiморфодона. Бувайте й ви, професоре Сам-мерлi. Якщо у вас ще не вичерпалася здатнiсть до самовдосконалення, в чому, вiдверто кажучи, я сумнiваюся, то ви повернетеся до Лондону значно розумнiшим.
Вiн круто обернувся, i за мить я побачив iз палуби його присадкувату постать, що продиралася крiзь натовп до потяга.
Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунае останнiй гонг, що сповiщае про те, що час здавати листи. Зараз ми попрощаемося з лоцманом.
А тепер «уперед, кораблику, вперед пливи!». Хай береже Бог усiх нас – i тих, хто залишився на березi, i тих, хто сподiваеться на щасливе повернення додому.
Роздiл 7. Завтра ми зникнемо у безвiстi
Не стану обтяжувати тих, до кого дiйде ця оповiдка, описом нашого переiзду комфортабельним океанським лайнером, не буду розповiдати й про тижнi, проведенi в Парi (обмежуся лише вдячнiстю компанii «Перейра-да-Пiнта» за допомогу при закупiвлi спорядження), i лише коротко згадаю про нашу мандрiвку вгору по широкiй, каламутнiй, ледачiй Амазонцi – подорож, здiйснену на кораблi, що майже не поступаеться за розмiром тому, яким ми перетнули Атлантичний океан.
Пiсля багатьох днiв шляху наша група висадилася в мiстi Манаос, за проходом Обiдос. Там нам вдалося уникнути вельми сумнiвних принад мiсцевого готелю завдяки люб’язностi пана Шортмена, представника Британсько-Бразильськоi торговоi компанii. Ми прожили в його гостиннiй фазендi до термiну, зазначеному на конвертi, який передав нам професор Челленджер. Перш нiж приступити до опису несподiваних подiй цього дня, менi хотiлося б дещо докладнiше охарактеризувати моiх товаришiв i тих, кого ми завербували в Пiвденнiй Америцi для обслуги нашоi експедицii. Пишу дуже вiдверто та покладаюся на властивий вам такт, пане МакАрдл, бо до публiкацii цей матерiал пройде через вашi руки.
Науковi заслуги професора Саммерлi занадто добре вiдомi – про них немае потреби згадувати. Вiн виявився набагато пристосованiшим до такоi важкоi експедицii, нiж могло здатися на перший погляд. Його худе, жилаве тiло не знае втоми, а суха, глузлива i часом украй недружня манера залишаеться незмiнною за будь-яких обставин. Незважаючи на своi шiстдесят п’ять рокiв, вiн жодного разу не поскаржився на труднощi, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлi виявиться непосильним тягарем для нас, але, як з’ясувалося пiзнiше, його витривалiсть нiтрохи не поступаеться моiй. Саммерлi – людина жовчна, великий скептик. Вiн не вважае за потрiбне приховувати своеi твердоi впевненостi, що Челленджер – шарлатан найчистiшоi води i що наша божевiльна, небезпечна витiвка не принесе нам нiчого, крiм розчарування в Пiвденнiй Америцi та глузування в Англii. Професор Саммерлi не переставав торочити нам це всю дорогу вiд Саутгемптона до Мана-оса, кривлячись i трясучи своеi рiденькою цапиною борiдкою.
Коли ми висадилися, його трохи втiшили пишнiсть i багатство свiту пернатих i комах Пiвденноi Америки, бо вiн вiдданий науцi всiею душею. Тепер професор Саммерлi з раннього ранку гонить по лiсi з мисливською рушницею i сачком на метеликiв, а вечорами препаруе здобутi екземпляри. З властивих йому дивацтв зазначу повсякчасну недбалiсть у доглядi за собою, цiлковиту байдужiсть до своеi зовнiшностi, неймовiрну неуважнiсть i пристрасть до короткоi пiнковоi люльки, яку майже не виймае з рота. Замолоду професор брав участь у кiлькох наукових експедицiях (наприклад, побував iз Робертсоном у Папуа), i тому до кочового життя йому не звикати.
У лорда Джона Рокстона е щось спiльне з професором Саммерлi, але, по сутi, вони пряма протилежнiсть один одному. Хоча лорд Джон рокiв на двадцять молодший, його тiло таке ж сухорляве та кiстляве. Пригадую, що докладно описав його зовнiшнiсть у тiй частинi моеi розповiдi, яка залишилася в Лондонi. Вiн дуже охайний, стежить за собою, одягнений зазвичай у бiле, носить високi коричневi черевики на шнурiвках i голиться щонайменше раз на день. Як майже кожна людина дii, лорд Джон не марнуе слiв i часто замислюеться, але на зверненi до нього питання вiдповiдае негайно й охоче бере участь у спiльнiй бесiдi, присмачуючи ii уривчастими, напiвсерйозними-напiвжартiвливими реплiками. Його знання рiзних краiн та особливо Пiвденноi Америки просто вражають своею широтою, а що стосуеться нашоi експедицii, то вiн усiм серцем вiрить у ii успiх, не бентежачись вiд глузувань професора Саммерлi. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокiйнi, але його мерехтливi блакитнi очi свiдчать про те, що iхнiй власник здатен оскаженiти i приймати безжальнi рiшення, а його звична стриманiсть лише пiдкреслюе, наскiльки небезпечним може бути цей чоловiк у хвилини гнiву. Вiн не любить поширюватися про своi поiздки до Бразилii та Перу, й я навiть уявити собi не мiг, що поява шляхтича так схвилюе тубiльцiв, котрi населяють береги Амазонки. Цi люди бачать у ньому поборника своiх прав i надiйного захисника. Навколо подвигiв Рудого Вождя, як його тут називають, вже склалися легенди, але з мене було досить i фактiв, про якi я поступово дiзнавався, – вони вражали неабияк.
Наприклад, з’ясувалося, що кiлька рокiв тому лорд Джон опинився на «нiчиiй землi», iснування якоi пояснюеться неточнiстю кордонiв мiж Перу, Бразилiею та Колумбiею. На цьому величезному просторi густо росте каучукове дерево, що принесло тубiльцям, як i в Конго, не менше зла, нiж пiдневiльна праця на Дар’енських срiбляних рудниках у часи панування iспанцiв. Купка негiдникiв-метисiв заволодiла всiею цiею мiсциною, озброiла тих iндiанцiв, котрi погодилися надавати iм пiдтримку, а iнших обернула на рабiв i, погрожуючи нелюдськими тортурами, змушувала рубати каучуковi дерева та сплавляти iх униз рiчкою до Парi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
