Загублений свiт
Arthur Conan Doyle
Істини
«Загублений свiт» (1912) – роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930), який вiдкривае цикл творiв про професора Челленджера – людину непересiчну в усiх вiдношеннях. Четвiрка смiливцiв – молодий журналiст Мелоун, професори Челленджер та Саммерлi й професiйний мисливець лорд Рокстон – вирушае на пошуки загубленого свiту в джунглi Пiвденноi Америки. Сила-силенна пригод, страшних небезпек i знахiдок чекають героiв на iхньому шляху. iм доведеться мобiлiзувати усi своi сили та розум, щоб вижити й повернутися у цивiлiзований свiт…
Також до виданнi увiйшли повiстi А. Конан Дойла «Коли Земля зойкнула» та «Дезiнтеграцiйна машина».
Артур Конан Дойл
Загублений свiт
Загублений свiт
Роздiл 1. Героiзм – навколо нас
Пан Гангертон, батько моеi Гледiс, вирiзнявся неймовiрною безтактнiстю i був схожий на старого какаду, що розпушив пiр’я, правда, вельми приязного, але схильного займатися хiба що самим собою. Якщо щось i могло вiдштовхнути мене вiд Гледiс, то лише запекле небажання мати такого тестя. Я переконаний, що моi вiзити до «Каштанiв» тричi на тиждень пан Гангертон приписував винятково цiнностi свого товариства й особливо своiх мiркувань про бiметалiзм – питання, в якому вiн вважав себе великим знавцем.
Того вечора я бiльше часу вислуховував його монотонну балаканину про падiння вартостi срiбла, знецiнення грошовоi одиницi, девальвацiю рупii та про необхiднiсть встановлення правильноi фiнансовоi системи.
– Уявiть собi, що раптом знадобиться негайна й одночасна оплата всiх боргiв на свiтi! – вигукнув вiн слабеньким, але сповненим жаху голосом. – Що тодi буде за iснуючоi системи?
Як i слiд було очiкувати, я сказав, що в такому разi менi загрожуе банкрутство, але пан Гангертон залишився невдоволеним такою вiдповiддю. Вiн схопився з крiсла, вичитав менi за мою повсякчасну легковажнiсть, яка позбавляе його можливостi обмiрковувати зi мною серйознi питання, i вибiг iз кiмнати переодягатися до масонських зборiв.
Нарештi я залишився наодинцi з Гледiс! Хвилина, вiд якоi залежала моя подальша доля, настала. Весь цей вечiр я почувався так, як почуваеться солдат, чекаючи сигналу до бурхливоi атаки, коли надiю на перемогу в його душi витiсняе страх перед поразкою.
Гледiс сидiла бiля вiкна, i ii гордовитий тонкий профiль чiтко вимальовувався на тлi малиновоi фiранки. Яка вона була гарна! І водночас яка далека вiд мене! Ми з нею були приятелями, великими друзями, але менi нiяк не вдавалося вивести ii за межi тих суто товариських взаемин, якi я мiг пiдтримувати, скажiмо, з будь-ким iз моiх колег-репортерiв iз «Дейлi газетт», – цiлком товариських, добрих, що не знають рiзницi мiж статями. Менi неприемно, коли жiнка тримаеться зi мною надто вiльно, занадто розпусно. Це не робить честi чоловiковi. Якщо ж виникае почуття, його мае супроводжувати скромнiсть i збентеженiсть – спадщина тих суворих часiв, коли кохання та жорстокiсть часто йшли поруч. Не зухвалий погляд, а ухильна, не надто жвава вiдповiдь, голос, що зриваеться, опущена донизу голiвонька – ось справжнi прикмети пристрастi. Незважаючи на свою молодiсть, я це знав, а, може, це знання дiсталося менi вiд моiх далеких пращурiв i стало тим, що ми називаемо iнстинктом.
Гледiс була надiлена всiма чеснотами, якi так тягнуть нас до жiнки. Дехто вважав ii холодною та черствою, але менi такi думки здавалися зрадою. Нiжна шкiра, смаглява, майже, як у схiдних жiнок, коси барви воронячого крила, очi з поволокою, повнi, але прекрасно окресленi вуста – все це свiдчило про пристраснiсть натури. Однак я iз сумом зiзнавався собi, що менi досi не вдалося завоювати ii кохання. Але що буде, те буде – годi невiдомостi! Сьогоднi ввечерi доб’юся вiд неi вiдповiдi. Можливо, вона вiдмовить менi, але краще бути вiдкинутим шанувальником, нiж вдовольнятися нав’язаною тобi роллю доброчесного братика!
Дiйшовши такого висновку, я вже хотiв було перервати тривалу незручну мовчанку, аж раптом вiдчув на собi критичний погляд темних очей i побачив, що Гледiс усмiхаеться, докiрливо хитаючи своею гордою голiвкою.
– Вiдчуваю, Неде, що ви жадаете зробити менi пропозицiю. Не треба. Нехай усе буде по-старому, так набагато краще.
Я присунувся до неi ближче.
– Як ви здогадалися? – мiй подив був щирий.
– Наче ми, жiнки, не вiдчуваемо цього заздалегiдь! Невже гадаете, що нас можна застати зненацька? Ой, Неде! Менi було так добре i приемно з вами! Навiщо псувати нашу дружбу? Ви зовсiм не цiнуете, що ось ми – молодий чоловiк i молода жiнка – можемо так невимушено балакати один iз одним.
– Навiть не знаю, Гледiс. Розумiете, рiч у тiм, що настiльки ж невимушено я мiг би бесiдувати… ну, скажiмо, з начальником залiзничноi станцii.
Сам не тямлю, звiдки взявся той начальник, але факт залишаеться фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами та розсмiшила нас обох.
– Нi, Гледiс, я прагну набагато бiльшого. Хочу обiйняти вас, хочу, щоб ваша голiвонька притулилася до моiх грудей. Гледiс, я хочу…
Побачивши, що я намiряюся здiйснити своi слова на дiлi, Гледiс швидко пiдвелася з крiсла.
– Неде, ви все зiпсували! – буркнула вона. – Як бувае добре i просто, поки не приходить ось це! Невже ви не можете себе контролювати?
– Але ж не я перший це вигадав! – благав я. – Така людська природа. Така любов.
– Авжеж, якщо почуття взаемнi, тодi, ймовiрно, все бувае iнакше. Але я нiколи не вiдчувала нiчого такого.
– Ви з вашою вродою, з вашим серцем! Гледiс, ви ж створенi для любовi! Ви маете покохати.
– Тодi треба зачекати, коли любов прийде сама.
– Але чому ви не кохаете мене, Гледiс? Що вам заважае – моя зовнiшнiсть чи щось iнше?
І тут Гледiс трохи зм’якла. Вона простягнула руку – скiльки грацii та поблажливостi було в цьому жестi! – i вiдвела мою голову назад. Потiм iз сумною посмiшкою зазирнула менi в обличчя.
– Нi, справа не в цьому, – сказала вона. – Ви хлопчик не марнославний, тому я смiливо можу зiзнатися, що справа не в цьому. Все набагато серйознiше, нiж ви гадаете.
– Мiй характер?
Вона суворо схилила голову.
– Я виправлюся, скажiть лишень, що вам треба. Сiдайте, i нумо все обмiркуемо. Ну, не буду, не буду, лише сядьте!
Гледiс поглянула на мене, немов сумнiваючись у щиростi моiх слiв, але менi ii сумнiв був дорожчим за повну довiру. Як примiтивно й безглуздо виглядае все це на паперi! Втiм, iмовiрно, менi лише так здаеться? Як би там не було, але Гледiс опустилася в крiсло.
– Тепер скажiть, чим ви невдоволенi?
– Я кохаю iншого.
Настала моя черга схопитися з мiсця.
– Не лякайтеся, маю на увазi свiй iдеал, – пояснила Гледiс, лукаво споглядаючи на мое перекошене обличчя. – В реальному життi менi така людина ще не траплялася.
– Розкажiть, який же вiн! Як виглядае?
– Вiн, можливо, дуже схожий на вас.
– Яка ви добра! Тодi чого ж бракуе менi? Досить одного вашого слова! Вiн непитущий, вегетарiанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Гледiс, тiльки скажiть, чого жадаете!
Така готовнiсть розсмiшила дiвчину.
– Передусiм навряд чи мiй iдеал став би таке паштала-кати. Вiн натура набагато жорсткiша, сувора i не захоче з такою ревнiстю пристосовуватися до нерозумних жiночих примх. Але що найважливiше – вiн людина дii, людина, котра без страху погляне смертi в вiчi, людина великих справ, багата досвiдом, i незвичайним досвiдом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже вiдблиск вiд неi впаде i на мене. Згадайте Рiчарда Бертона. Коли я прочитала бiографiю цього чоловiка, написану його дружиною, менi стало зрозумiло, за що вона його покохала. А ледi Стенлi? Пригадуете чудовий останнiй роздiл iз ii книжки про чоловiка? Ось перед якими постатями мае схилятися жiнка! Ось любов, яка не применшуе, а возвеличуе, адже весь свiт буде шанувати таку жiнку як натхненницю великих справ!
Гледiс була така гарна цiеi митi, що я мало не зруйнував пiднесеного настрою нашоi бесiди, проте вчасно схаменувся i продовжив суперечку.
– Не всiм же бути Бертонами i Стенлi, – зауважив я. – Та й нагоди такоi не випадае. Принаймнi менi, бо я нею скористався б!
– Нi, такi випадки трапляються на кожному кроцi. В тому й суть мого iдеалу, що вiн сам рухаеться назустрiч подвигу. Його не зупинять жоднi перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героiзм – навколо нас. Чоловiки мають здiйснювати подвиги, а жiнки винагороджувати героiв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кiлька днiв тому здiйнявся на повiтрянiй кулi. Того ранку вирував ураган, але пiдйом був оголошений заздалегiдь, i чоловiк нi за що не захотiв його вiдкладати. За добу повiтряну кулю вiднесло на пiвтори тисячi миль, кудись у самий центр Росii, де той смiливець i опустився. Ось таку людину маю я на увазi. Подумайте про жiнку, котра його кохае. Як вона збуджуе заздрiсть у iнших! Нехай i менi також заздрять, що мiй чоловiк – герой!
– Заради вас я пiду на все!
– Лише заради мене? Нi, так не годиться! Ви мусите пiти на подвиг тому, що iнакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловiчий стрижень вимагае вiд вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугiльнiй копальнi у Вiганi. А чому вам було не спуститися туди самому i не допомогти людям, котрi задихалися вiд задушливого газу?
