– У такому разi менi до нього немае дiла. Мене цiкавить винятково сучасне життя, я людина практична.
– Мiстере Мак, у життi все без винятку повторюеться, навiть професор Морiартi. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таемною силою лондонських злочинцiв, котрим вiн позичав свiй розум i органiзаторський хист за п’ятнадцять вiдсоткiв винагороди. Старе колесо обертаеться, i спицi повертаються на колишнi мiсця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповiм вам iще дещо про Морiартi.
– Будь ласка.
– У мене була нагода дiзнатися, хто виступае першою ланкою у створеному ним ланцюзi, на одному кiнцi якого перебувае лиходiй зi збоченим розумом, а на iншому – сотня жалюгiдних дрiбних шахраiв i шулерiв. Що стосуеться середньоi частини цього ланцюга, то ii ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всiма типами карних злочинiв. Начальник його штабу також тримаеться вiддалiк, поза будь-якими пiдозрами, так само недоступний для каральноi руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаете, скiльки вiн йому платить?
– Важко щось сказати.
– Шiсть тисяч фунтiв на рiк. Це оцiнка розуму, зроблена, як бачите, у дусi американських махлярiв. Сума ця перевищуе зарплату прем’ер-мiнiстра. Така подробиця дае вам змогу уявити прибутки Морiартi та масштаби, якими вiн оперуе. Тепер iнший момент. Я вважав доречним поцiкавитися кiлькома останнiми чеками Морiартi. Звичайнiсiнькими та безневинними чеками, якими вiн оплачуе своi господарськi рахунки. Виявилося, що iх видали шiсть рiзних банкiв. Що скажете про це?
– Дивно, звiсно. А який висновок робите ви?
– Такий, що вiн прагне уникнути зайвих балачок про свое багатство. Жодна людина не мае знати, скiльки в нього насправдi грошей. Мабуть, вiн мае щонайменше двадцять рахункiв у рiзних фiнансових установах. Значна частина коштiв розмiщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Нiмецькому або Лiонському банках.
Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичнiсть змусила його перервати мого друга.
– Погодьтеся, мiстере Голмс, ви дещо вiдiйшли вiд теми. Поки що ми знаемо тiльки, що е якийсь зв’язок мiж професором i злочином у Бiрлстоунi. Такий висновок ви робите iз застереження, отриманого вами вiд якогось Порлока. Якi ще припущення можемо зробити?
– Можемо припустити можливi мотиви злочину. Вам слiд знати, що Морiартi тримае своiх пiдопiчних у залiзних лещатах. Дисциплiна, яку вiн запровадив, просто вражае. Єдине можливе покарання в його кодексi – смерть! Це дае пiдставу припустити насамперед, що вбитий Дуглас зрадив свого лiдера, тож його покарали. Коли про нього дiзнаються iншi, то страх смертi ще дужче змiцнить дисциплiну. Про долю, призначену Дугласу, заздалегiдь дiзнався один iз другорядних членiв зграi, i вiн повiдомив про це менi.
– Це лише здогад…
– Та нi, це одна зi звичайних махiнацiй Морiартi. Там був грабунок?
– Я про таке не чув.
– Якщо був, то це свiдчить проти першоi гiпотези й на користь другоi. Морiартi мiг бути залучений до справи обiцянкою частки вiд прибутку або керувати нею за оплату готiвкою. І те, й iнше однаково можливо. Але як би там не було, вiдповiдi на всi запитання маемо шукати саме в Бiрлстоунi.
– У такому разi – гайда в Бiрлстоун! – погодився Мак-Дональд i пiдвiвся з крiсла. – Хай йому грець! Уже пiзно, джентльмени, тому на збори маемо всього кiлька хвилин.
Голмс i я пiдвелися й почали вдягатися.
– Мiстере Мак, дорогою розповiсте нам про всi вiдомi вам деталi…
Інформацiя ця була достатньо мiзерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очiкувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухi й на перший погляд незначнi подробицi, Голмс пожвавився, час вiд часу потирав руки й хрустiв тонкими пальцями. Мiсяцi бездiяльностi залишилися позаду, i тепер нарештi його чудовим здiбностям знайшлося гiдне застосування. Голмс зовсiм змiнився: очi його виблискували, i все тонке нервове обличчя нiби сяяло внутрiшнiм свiтлом. З напруженою увагою слухав вiн коротку оповiдь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексi. Письмове повiдомлення з викладом подiй iнспектор отримав iз першим ранковим потягом. Мiсцевий полiцiйний офiцер Вайт Мейсон – його особистий приятель; це пояснюе, чому Мак-Дональд отримав повiдомлення швидше, нiж це зазвичай вiдбуваеться, коли когось iз Скотленд-Ярду викликають у провiнцiю.
«Любий iнспекторе Мак-Дональд, – наголошував Мейсон у листi, – офiцiйне запрошення Ви отримаете в окремому конвертi. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте менi, яким потягом зможете приiхати в Бiрлстоун, i я зустрiну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приiжджайте, будь ласка, не гаючи нi хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й мiстера Голмса, вiн знайде тут чимало цiкавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в ii центрi не було вбитоi людини. Даю слово честi: надзвичайно дивний випадок».
– Ваш приятель, здаеться, не дурень, – зауважив Голмс.
– Атож, сер, наскiльки можу вважати, Вайт Мейсон дуже дiловий чоловiк.
– Гаразд, що ще можете повiдомити?
– Нiчого. Подробицi вiн розповiсть нам при зустрiчi.
– Як же ви дiзналися iм’я Дугласа й те, що його вбили звiрячим чином?
– Про це йшлося в офiцiйному повiдомленнi. У ньому не згадуеться слово «звiрячий». Це – неофiцiйний термiн. Там назване iм’я Джека Дугласа. Зазначено, що причина смертi – поранення в голову й що знаряддя вбивства – мисливська двоствольна рушниця. Повiдомляеться також i час злочину: незабаром пiсля пiвночi. Далi додано, що ще нiкого не заарештували. Наприкiнцi сказано, що випадок непересiчний i що вся ситуацiя дае можливiсть робити найрозмаiтiшi припущення. Це вже все, мiстере Голмс, що наразi маемо.
– У такому разi, мiстере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Менi треба помiркувати.
Роздiл 3
БІРЛСТОУНСЬКА ДРАМА
Нарештi в мене з’явилася можливiсть описати подii, що сталися в Бiрлстоунi, розташованому на пiвнiч вiд Лондона. Цiлi столiття це мiстечко перебувало в занедбаному станi, але за останнi роки його мальовниче розташування привернуло заможних мiщан, котрi тепер володiють вiллами посеред навколишнiх лiсiв. У самому Бiрлстоунi з’явилася маса крамниць, якi обслуговують значно зросле його населення.
За пiвмилi вiд центру Бiрлстоуна, у старому парку з безлiччю величезних букiв, розмiстилася старовинна садиба. Частина цiеi солiдноi будiвлi постала в часи перших хрестових походiв. Споруда вiдчутно постраждала вiд вогню 1543 року, але дещо все ж уцiлiло, i незабаром на мiсцi руiн феодального замку пiднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими вiконцями, вiн виглядае так само й нинi, яким його створили на початку XVII столiття. Із двох ровiв, що колись захищали маеток войовничих феодалiв, один наповнений водою. Тому единий шлях до будинку – через пiдйомний мiст, який пiдiймають на нiч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночi перетворюеться на своерiдний острiв. Цей факт мав прямий стосунок до таемницi, що привернула незабаром увагу всiеi Англii.
Сiм’я, що проживала в садибi, складалася з двох осiб: Джека Дугласа та його дружини. Дуглас, судячи з розповiдей, мав близько п’ятдесяти рокiв, ставний, iз мужнiм обличчям, великою щелепою, пронизливими сiрими очима та сивими вусами. Вiн був iз усiма привiтний, але щось у його манерах залишало враження, нiби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловiк мав багато золота, подейкували, що вiн здобув його на калiфорнiйських копальнях. Добре ставлення до нього змiцнилося також завдяки репутацii вiдчайдуха. Так, пiд час пожежi Дуглас здивував усiх вiдвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вiкарiя – уже пiсля того, як пожежна команда визнала цю справу безнадiйною.
Його дружину також добре знали жителi Бiрлстоуна, хоч англiйцi, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Мiсiс Дуглас провадила доволi замкнутий спосiб життя. Було вiдомо, що вона познайомилася з Дугласом у Лондонi, коли вiн овдовiв. Це була вродлива жiнка, струнка, смаглява, рокiв на двадцять молодша за свого чоловiка – рiзниця, яка, здавалося, нiяк не впливала на iхне родинне щастя. Лише найближчi знайомi помiчали, що мiж подружжям не iснувало взаемноi довiри, мабуть, пiсля того, як дружина щось дiзналася про минуле чоловiка. Крiм того, мiсiс Дуглас явно нервувала, коли ii чоловiк пiзно повертався додому.
Була ще одна особа, перебування якоi пiд дахом Дугласа збiглося з цiею трагедiею. Це – Сесiл Беркер iз Гемстеда. Його огрядну постать часто можна було бачити у Бiрлстоунi, позаяк там вiн був бажаним гостем. Вважалося, що лише вiн знав таемницю минулого мiстера Дугласа. Зi слiв Беркера дiзналися, що вiн познайомився з Дугласом в Америцi та пережив разом iз ним важкi часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Вiн був молодший за Дугласа, рокiв сорока п’яти, широкогрудий, iз гладко виголеним обличчям i густими чорними бровами. Вiн полюбляв гаяти час у прогулянках та поiздках околицями з Дугласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, – вiдгукувався про нього дворецький Емс, – але я не хотiв би опинитися на мiсцi того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаеминах iз Дугласом i напрочуд дружнiй iз його дружиною, що, як було помiтно, завдавало смутку самому Дугласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родинi Дугласiв у день катастрофи. Зi слуг слiд згадати про поважного Емса та мiсiс Еллен, веселоi та привiтноi жiночки, яка подiляла хатнi турботи з мiсiс Дуглас.
Було близько дванадцятоi ночi проти шостого сiчня, коли мiсцевий полiцiйний пост отримав першу звiстку про подiю, де начальником служить сержант Вiлсон. Страшенно схвильований Беркер повiдомив про вбивство мiстера Дугласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився полiцiйний сержант. Вiн прибув на мiсце злочину пiсля дванадцятоi, попередивши перед тим про все мiсцеву владу. Сержант побачив пiдйомний мiст опущеним, а вiкна – яскраво освiтленими. На порозi стояв переляканий дворецький. Сесiл Беркер запропонував сержантовi йти за ним.
Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постiйний житель Бiрлстоуна. Трое чоловiкiв увiйшли у фатальну кiмнату. Мертвий Дуглас лежав розпростертий горiлиць. Лiкар став навколiшки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмiстовностi його вiзиту.
Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зi стволами, спиляними на фут вiд куркiв. Було ясно, що пострiл зроблено з дуже близькоi вiдстанi, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язанi дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно пострiл iз обох стволiв.
Полiсмен розгубився вiд усвiдомлення вiдповiдальностi, що лягла на його плечi.
– Ми нiчого не чiпатимемо, поки не прибуде керiвництво, – ледь чутно вимовив вiн, не зводячи очей iз трупа.
– Нiчого й не рухали, – повiдомив Сесiл Беркер. – Усе залишилося в тому виглядi, в якому я це застав.
– Коли ви це знайшли? – спитав сержант, сягнувши по нотатник.
– О пiв на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидiв бiля камiна у своiй спальнi, аж раптом почув пострiл. Вiн не був гучний, а нiби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не бiльше тридцяти секунд, як я опинився в кiмнатi Дугласа.
– Дверi були вiдчиненi?
– Атож, розчахнутi. Бiдолаха Дуглас лежав так само, як його зараз бачите. На столi горiв свiтильник.
– Нiкого не бачили?
– Нi. Я почув, що мiсiс Дуглас спускаеться сходами слiдом за мною, i поквапився перегородити iй дорогу. Економка Еллен також прийшла, вона й вiдвела господиню. Потiм з’явився Емс, i я повернувся з ним знову сюди.
– Але менi здавалося, що мiст у садибi пiднятий усю нiч?
– Вiн i тiеi ночi був пiднятий, поки я його не опустив.
– Тодi як убивця змiг утекти? Мiстер Дуглас, ймовiрно, сам укоротив собi життя.
– Я також спочатку так думав. Але погляньте, – Беркер вiдсунув фiранку: вiкно виявилося вiдчиненим навстiж. – І ось iще! – Вiн показав на криваву пляму на пiдвiконнi, схожу на слiд чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив.
