Повернення Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У 1893 роцi в оповiданнi «Остаточне вирiшення проблеми» Конан Дойл розповiдае про загибель уславленого детектива в сутичцi з «Наполеоном злочинного свiту» – пiдступним професором Морiартi. Письменник вважав несерйозними своi твори про Шерлока Голмса, тому й зважився на рiшучий крок – «вбити» головного героя своiх оповiдань. Упродовж восьми наступних рокiв вiн одержував гнiвнi листи читачiв, i нарештi вийшла друком збiрка «Повернення Шерлока Голмса». Читачi цiеi книжки дiзнаються про дивовижний порятунок славетного детектива вiд неминучоi смертi та новi пригоди знаменитого сищика.
Артур Конан Дойл
Повернення Шерлока Голмса
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Пригода в порожньому будинку
Навеснi 1894-го весь Лондон украй схвилювало, а вищий свiт навiть приголомшило вбивство юного графа Рональда Адера, що сталося за неймовiрно надзвичайних i загадкових обставин. Зараз товариство ознайомилося з подробицями злочину, якi вдалося з’ясувати пiд час полiцiйного розслiдування, але справа виявилася настiльки серйозною, що бiльшiсть фактiв довелося приховати. І лише тепер, за майже десять рокiв, я отримав нагоду вiдтворити вiдсутнi ланки цього дивовижного ланцюга подiй. Злочин був цiкавий уже сам собою, але iнтерес до нього здавався незначним поряд iз тими неймовiрними подiями, якi сталися внаслiдок нього й вразили та зворушили мене бiльше, нiж будь-який iз епiзодiв мого настiльки багатого на пригоди життя. Навiть зараз, коли минуло стiльки рокiв, я все ще вiдчуваю неспокiй, роздумуючи про цю справу, i знову згадую недовiру, здивування та радiсть, що тодi сповнили мене й полонили всю мою душу. Тож нехай читачi, котрi проявляли певний iнтерес до моiх нарисiв, що оповiдають про дiяльнiсть i думки одного видатного чоловiка, пробачать менi, що я не вiдразу подiлився з ними своiм вiдкриттям. Я вважав би своiм обов’язком викласти iм усю цю iсторiю негайно, якби не був скутий категоричною забороною, що пролунала з вуст того самого чоловiка, забороною, знятою зовсiм нещодавно, третього числа минулого мiсяця.
Цiлком зрозумiло, що з часу моеi тiсноi дружби з Шерлоком Голмсом я почав виявляти посилений iнтерес до рiзноманiтних карних справ, а пiсля його зникнення – особливо уважно переглядати в часописах усi звiти про нерозкритi злочини. Неодноразово навiть траплялося, що для власного задоволення я намагався iх розгадати, використовуючи тi самi методи, якi застосовував мiй друг, хоча далеко не з таким самим успiхом. Однак жоден iз цих злочинiв не схвилював мене так сильно, як трагiчна загибель Рональда Адера. Переглянувши матерiали слiдства, яке встановило лише те, що «вбивство навмисно скоiли одна або кiлька невiдомих осiб», я глибше, нiж будь-коли, усвiдомив, що втратило наше суспiльство в особi Шерлока Голмса. У цiй дивнiй справi виникли обставини, якi, без сумнiву, привернули б його особливу увагу, i дii полiцii були б доповненi або, точнiше, передбаченi завдяки пильному розуму та витонченiй спостережливостi найкращого з усiх европейських детективiв. Весь день, навiдуючи своiх пацiентiв, я знову й знову подумки повертався до справи Адера, але так i не змiг знайти жодного пояснення, яке здалося б менi логiчним. Ризикуючи повторити те, що всi вже й так знають, я все ж хочу нагадати факти в тому виглядi, в якому iх оприлюднили публiцi пiсля закiнчення слiдства.
Сер Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, правителя однiеi з наших австралiйських колонiй. Мати Адера переiхала з Австралii до Англii, де iй мали зробити операцiю на оцi – видалити катаракту. Разом iз сином Рональдом i донькою Хiльдою вона жила на Парк-лейн, 427. Юнак обертався в найкращому товариствi, мабуть, не мав жодних ворогiв чи поганих звичок. Вiн був заручений iз мiс Едiт Вудлi з Карстерса, але за кiлька мiсяцiв до описуваних подiй молодята вирiшили розстатися, i, судячи з усього, нiчие серце не виявилося розбитим. Загалом життя парубка минало у вузькому сiмейному та великосвiтському колах, характер у нього був спокiйний, а смаки та звички – ощадливi. Й ось цього безтурботного молодого аристократа спiткала найдивнiша та найнесподiванiша смерть. Це сталося ввечерi 30 березня 1894 року, мiж десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.
Рональд Адер любив грати в карти, не нехтував нагодою розважатися таким чином, але нiколи не виходив за межi розумного. Вiн був членом трьох клубiв – «Болдвiн», «Кевендiш» i «Багатель». Було встановлено, що в день своеi смертi, по обiдi, Рональд зiграв один робер у вiст у клубi «Багатель». Вiн грав там аж до обiду. Партнери юнака – мiстер Меррi, сер Джон Гардi та полковник Моран – засвiдчили, що гра вiдбувалася саме у вiст i що гравцi нiчого особливо не виграли, але й не програли. Адер програв, можливо, фунтiв п’ять, але не бiльше. Його статки були значнi, i такий програш нiяк не мiг його схвилювати. Вiн грав майже щодня то в одному клубi, то в iншому, але зберiгав обережнiсть i зазвичай залишався у виграшi. З показiв свiдкiв з’ясувалося також, що за пiвтора мiсяця до своеi смертi Адер, граючи в парi з полковником Мораном, за один вечiр виграв у Годфрi Мiлнера та лорда Балморала чотириста двадцять фунтiв. Ось i все, що стало вiдомо про останнi тижнi його життя.
Того фатального вечора вiн повернувся з клубу рiвно о десятiй. Матерi та сестри вдома не було, вони поiхали в гостi. На допитi покоiвка засвiдчила, що чула, як господар увiйшов до своеi кiмнати. Ця кiмната, розташована на другому поверсi, виходила вiкнами на вулицю та правила йому за вiтальню. Перед приходом молодого графа покоiвка розпалила пiч i, оскiльки та димiла, вiдчинила вiкно. Жодного звуку не долинало з кiмнати до двадцятоi хвилини на дванадцяту – саме повернулися додому ледi Мейнус та ii донька. Господиня хотiла зайти до сина та побажати йому на добранiч, але дверi в його кiмнату виявилися замкненими зсередини, i, незважаючи на лемент i стукiт, нiхто не озивався. Тодi жiнка здiйняла тривогу, i дверi довелося ламати. Нещасний юнак лежав на пiдлозi бiля столу. Голова його була страшенно понiвечена револьверною кулею, але жодноi зброi в кiмнатi не виявилося. На столi лежали двi банкноти по десять фунтiв i сiмнадцять фунтiв десять шилiнгiв срiблом i золотом, причому монети були складенi маленькими стовпчиками рiзноi висоти. Поруч iз ними лежав аркуш паперу, на якому були написанi цифри, а навпроти них – iмена кiлькох клубних приятелiв Адера. З цього можна було зробити висновок, що перед своею смертю юнак займався пiдрахунком своiх карткових виграшiв i програшiв.
Пiсля ретельного розслiдування всiх обставин справа виявилася ще загадковiшою. Насамперед було незрозумiло, навiщо чоловiк замкнувся зсередини. Правда, це мiг зробити й убивця, а потiм вистрибнути у вiкно, але ж воно розташоване щонайменше за двадцять футiв вiд землi, а грядка розквiтлих крокусiв пiд ним була зовсiм незайманою – жодну квiтку не зiм’яли. Нiяких слiдiв не залишилося також i на вузькiй смужцi газону, що вiддiляв будинок вiд дороги. Мабуть, дверi замкнув Рональд Адер особисто. Але яким чином його спiткала смерть? Адже нiхто не змiг би влiзти у вiкно, не залишивши слiдiв. Якщо ж припустити, що вбивця стрiляв крiзь вiкно, то, мабуть, це був дуже вправний стрiлець, оскiльки вбити людину iз револьвера на такiй вiдстанi напрочуд важко. До того ж Парк-лейн – багатолюдна вулиця, i за якихось сто ярдiв вiд будинку розташована стоянка кебiв. Та пострiлу нiхто не почув. Однак був i труп, i револьверна куля, яка пройшла навилiт i, судячи з характеру рани, стала причиною миттевоi смертi. Такими були обставини таемничого вбивства на Парк-лейн – вбивства, загадковiсть якого посилювалася ще й через цiлковиту вiдсутнiсть хоча б якихось певних мотивiв: адже, як я вже казав, у молодого Адера начебто не було жодних ворогiв, а грошi та цiнностi, що лежали в кiмнатi, залишилися неторканими.
Весь день я подумки аналiзував усi факти, намагаючись застосувати до них якусь теорiю, яка б поеднала iх мiж собою, i знайти «точку найменшого опору», яку мiй загиблий приятель вважав би вiдправним пунктом будь-якого розслiдування. Мушу зiзнатися, що це менi не вдалося. Увечерi я вештався парком i десь близько шостоi години несподiвано опинився на розi Парк-лейн i Оксфорд-стрит. На тротуарi зiбралася юрба роззяв, котрi витрiщалися на те саме вiкно, i я збагнув, що це був той будинок, де сталося вбивство. Високий худий чоловiк у темних окулярах, схоже, переодягнений детектив, розвивав якусь теорiю з приводу того, що сталося, iншi ж слухали, оточивши його тiсним колом. Я протиснувся ближче, але його мiркування здалися менi настiльки безглуздими, що з почуттям, близьким до вiдрази, я подався назад, прагнучи сконцентруватися. При цьому я ненавмисно штовхнув якогось згорбленого стариганя, котрий стояв позаду, i той впустив кiлька книг, якi тримав пiд пахвою. Допомагаючи йому пiднiмати книжки, я помiтив назву однiеi iз них – «Походження культу дерев» – i подумав, що, можливо, це якийсь бiдний бiблiофiл, котрий чи то заради заробiтку, чи з любовi до мистецтва збирае рiдкiснi видання. Я почав було вибачатися перед ним, але, мабуть, цi книжки, з якими я обiйшовся настiльки неохайно, були дуже дорогi iхньому власнику, бо вiн сердито бовкнув щось, презирливо вiдвернувся, а незабаром його згорблена спина та сивi бакенбарди зникли в натовпi.
Моi спостереження за будинком № 427 на Парк-лейн мало чим допомогли менi в розв’язку загадки, що зацiкавила мене. Будинок був вiдокремлений вiд вулицi низенькою стiною з гратами, причому все це разом не сягало й п’яти футiв. Отже, кожен мiг би легко проникнути в садок. Зате вiкно було зовсiм неприступним: поруч не було нi ринви, нi найменшого виступу, тому видертися стiною не змiг би навiть натренований гiмнаст. Дивуючись ще бiльше, нiж ранiше, я подався назад до Кенсiнгтона та повернувся додому. Але я не пробув у своему кабiнетi й п’яти хвилин, як покоiвка доповiла, що мене бажае бачити якийсь чоловiк. На мiй подив, це виявився нiхто iнший, як той оригiнальний старий бiблiофiл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-пiд жмуту сивого волосся. Пiд пахвою вiн тримав щонайменше дюжину своiх коштовних книжок.
– Вас, звiсно, здивував мiй прихiд, сер? – спитав вiн дивним, як у ворони, голосом.
Я пiдтвердив його здогад.
– Розумiете, сер, я людина делiкатна. Шкутильгаючи позаду тiею самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увiйшли в цей будинок, i вирiшив, що маю зайти до такого люб’язного мiстера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний iз вами, сер, то насправдi не хотiв образити вас i дуже вдячний вам за те, що ви пiдняли моi книги.
– Не варто й говорити про такi дрiбницi, – махнув я рукою. – Але дозвольте поцiкавитися, як ви дiзналися, хто я такий?
– Вiдважуся сказати, сер, що я ваш сусiд. Моя маленька книгарня розташована на розi Черч-стрит, i я буду щасливий, якщо ви колись навiдаете мене. Можливо, й ви збираете книги, сер? Ось «Птахи Британii», «Катулл», «Священна вiйна». Купiть, сер. Вiддам за безцiнь. П’ять томiв якраз заповнять порожне мiсце на другiй полицi вашоi книжковоi шафи, а то в неi якийсь неакуратний вигляд, згоднi, сер?
Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, бiля мого письмового столу стояв… усмiхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кiлька секунд витрiщався на нього в нiмому подивi, а потiм, мабуть, втратив свiдомiсть – вперше i, сподiваюся, востанне в моему життi. Пригадую лише, що якийсь сiрий туман закружляв у мене перед очима, а коли вiн зник, я побачив, що в мене розстебнутий комiр, а на губах вiдчувався смак брендi. Голмс стояв iз пляшкою в руцi, схилившись над моiм крiслом.
– Любий мiй Ватсоне, – почувся добре знайомий голос, – тисячу разiв прошу у вас вибачення. Я навiть уявити не мiг, що це аж так на вас вплине…
Я схопив його за руку.
– Голмсе! – вигукнув я. – Це ви? Невже ви справдi живi? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тiеi жахливоi прiрви?
– Стривайте хвильку, – вiдказав детектив. – Ви впевненi, що вже спроможнi вести розмову? Моя занадто ефектна поява дуже сильно вас схвилювала.
– Менi краще, але, справдi, Голмсе, я не вiрю своiм очам! Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось iнший, стоiте в моему кабiнетi?
Я знову схопив товариша за рукав i намацав його тонку та м’язисту руку.
– Нi, це не примара, у жодному разi! – сказав я. – Любий друже, я такий щасливий, що бачу вас! Сiдайте ж i розкажiть, яким чином вам вдалося врятуватися з тiеi страшноi безоднi.
Голмс усiвся навпроти мене й запалив люльку знайомим недбалим жестом. Був одягнений у потертий пiджак букiнiста, але всi iншi елементи цього маскараду – кучма сивого волосся та в’язка старих книжок – лежали на столi. Здавалося, вiн ще бiльше схуд i погляд його став ще пронизливiший. Мертвотна блiдiсть його тонкого обличчя з орлиним носом свiдчила, що життя, яке вiн вiв останнiм часом, було не надто корисним для його здоров’я.
– Як приемно випростатися, Ватсоне! – видихнув вiн. – Чоловiковi високого зросту нелегко стати коротшим на цiлий фут i залишатися зiгнутим кiлька годин поспiль. А тепер, мiй любий друже, поговоримо про серйознi речi… Рiч у тiм, що я хочу попросити вас про допомогу, i якщо ви згоднi, то нас обох чекае цiла нiч важкоi та небезпечноi роботи. Чи не краще вiдкласти розповiдь про своi пригоди до тiеi митi, коли ця робота буде закiнчена?
– Але я так довго не витримаю, Голмсе! Я вважав би за краще вислухати вас негайно.
– Згоднi пiти зi мною сьогоднi вночi?
– Коли та куди вам тiльки заманеться!
– Зовсiм, як у старi добрi часи. Мабуть, ми ще встигнемо щось з’iсти перед вiдходом… Ну, а тепер щодо тiеi самоi прiрви. Менi було не так уже й важко вибратися звiдти з тiеi простоi причини, що я нiколи в нiй не був.
– Не були?!
– Нi, Ватсоне, не був. Однак моя записка до вас була написана цiлком щиро. Коли зловiсна постать покiйного професора Морiартi раптом з’явилася на вузькiй стежинi, перегороджуючи менi единий шлях до порятунку, я був цiлком переконаний, що настала моя остання година. Я прочитав невблаганне рiшення в його сiрих очах. Ми обмiнялися кiлькома словами, i вiн люб’язно дозволив менi написати коротеньку записку, яку ви й знайшли. Я залишив ii разом iз моiм портсигаром та альпенштоком, а сам пiшов стежкою вперед. Морiартi пильно слiдував за мною. Дiйшовши до кiнця стежки, я зупинився: далi йти було нiкуди. Вiн не мав жодноi зброi, але кинувся до мене й обхопив своiми довгими руками. Вiн знав, що йому вже кiнець, i прагнув лише одного – помститися менi. Не випускаючи один одного, ми стояли хитаючись на краю урвища. Не знаю, чи вам вiдомо, але я володiю кiлькома прийомами японськоi боротьби барiтсу, якi допомагали менi не один раз. Я зумiв ухилитися вiд нього. Вiн скрикнув i кiлька секунд вiдчайдушно балансував на краю, хапаючись руками за повiтря. Та все ж злочинцю не вдалося зберегти рiвновагу, i вiн звалився вниз. Нахилившись над урвищем, я ще довго стежив поглядом за тим, як мiй супротивник летiв у прiрву. Потiм вiн ударився об виступ скелi та занурився у воду.
З глибоким хвилюванням я слухав Голмса, котрий розповiдав i спокiйно пахкав люлькою.
– Але слiди! – вигукнув я. – Я сам, на власнi очi, бачив вiдбитки двох пар нiг, що спускалися вниз стежкою, i жодних слiдiв у зворотному напрямку.
– Це сталося так. У ту мить, коли професор зник у глибинi прiрви, я раптом усвiдомив, яку незвичайну удачу посилае менi доля. Я знав, що Морiартi був не единим, хто жадав моеi смертi. Залишалися щонайменше трое його спiльникiв. Загибель ватажка могла лише розпалити в iхнiх серцях жагу помсти. Всi вони були надзвичайно небезпечними. Комусь iз них неодмiнно вдалося б убити мене за певний час. А якщо цi люди думатимуть, що мене вже немае серед живих, то почнуть дiяти розкутiше, легше видадуть себе, i, рано чи пiзно, але менi таки вдасться iх знищити. Тодi я й оголошу про свое воскресiння! Людський мозок працюе блискавично: не встиг ще професор Морiартi, мабуть, опуститися на дно Рейхенбахського водоспаду, як я вже обмiркував цей план.
Я пiднявся та оглянув скелясту стiну, що здiймалася за моею спиною. У вашому мальовничому звiтi про мою трагiчну загибель, який я з великою цiкавiстю прочитав за кiлька мiсяцiв пiсля подii, ви стверджуете, нiби стiна була повнiстю прямовисна та гладенька. Це не зовсiм так. У скелi було кiлька маленьких виступiв, на якi можна було поставити ногу, i, крiм цього, за певними ознаками я зрозумiв, що трохи вище в нiй е виiмка… Скеля така висока, що видряпатися на самiсiнький вершечок було явно неможливо, i так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши слiдiв. Правда, я би мiг одягнути чоботи задом наперед, як неодноразово робив у подiбних випадках, але три пари вiдбиткiв нiг, що йдуть в одному напрямку, неминуче навели б на думку про пiдступ. Отже, краще було ризикнути та пiднятися. Це виявилося нелегко, Ватсоне. Пiдi мною ревiв водоспад. Я не маю бурхливоi уяви, але, присягаюся, менi здавалося, що до мене долинае голос Морiартi, котрий благае про допомогу з безоднi. Найменша помилка могла стати фатальною. Кiлька разiв, коли пучки трави залишалися в моiй руцi або коли нога ковзала по вологих виступах гори, я думав, що менi настане кiнець. Але продовжував дертися вгору й нарештi доповз до розколини, достатньо глибокоi та порослоi м’яким зеленим мохом. Тут я вже мiг лягти, нiкому не помiтний, i гарненько перепочити. І саме там я лежав тодi, коли ви, мiй любий Ватсоне, i всi тi, кого ви привели з собою, намагалися вельми зворушливо, але безрезультатно вiдновити картину моеi смертi.
Нарештi, зробивши начебто логiчнi, однак повнiстю помилковi висновки з приводу того, що сталося, ви повернулися у свiй готель. А я залишився наодинцi. Я вже вирiшив, що моя пригода скiнчилася, але одна вельми несподiвана подiя показала, що на мене чекае ще чимало сюрпризiв. Раптово величезний уламок скелi з гуркотом пролетiв зовсiм близько вiд мене, вдарився об стежку й упав у прiрву. Спершу я подумав, що це звичайна випадковiсть, але, поглянувши вгору, побачив голову чоловiка на тлi згасаючого неба, i майже вiдразу iнший камiнь вдарився об край тiеi самоi розколини, де лежав я, за кiлька дюймiв вiд моеi голови. Я зрозумiв, що це означае. Морiартi був не сам. Його спiльник (я з першого ж погляду побачив, який небезпечний був цей чоловiк) стояв насторожi, коли на мене напав професор. Здалеку вiн спостерiгав сцену смертi свого компаньйона та мого порятунку. Зачекавши якийсь час, вiн обiйшов скелю, вилiз на шпиль з iншого боку й тепер намагався зробити те, на що не спромiгся Морiартi.
Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно – провiсник нового каменя. Тодi я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разiв важчим за пiдйом. Але менi нiколи було вагатися – третiй камiнь прошурхотiв бiля мене, коли я висiв, чiпляючись руками за край розколини. На пiвдорозi я зiрвався вниз, та якимось дивом опинився на стежцi. Весь обдертий i закривавлений, я щодуху побiг, у темрявi пройшов горами десять миль i за тиждень опинився у Флоренцii, впевнений, що нiхто в у свiтi нiчого не знае про мою долю.
Я довiрився лише однiй людинi – моему братовi Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але менi було вкрай важливо, щоб мене вважали покiйним, а вам нiколи не вдалося б написати таке переконливе повiдомлення про мою трагiчну смерть, якби ви самi не були впевненi в тому, що це – свята правда! За цi три роки я кiлька разiв поривався написати вам – i щоразу стримувався, остерiгаючись, аби ваша прихильнiсть до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таемницю. Ось чому я вiдвернувся сьогоднi ввечерi, коли ви розсипали моi книжки. Тiеi митi ситуацiя була дуже небезпечною, i вигук подиву чи радощiв мiг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навiть невиправних наслiдкiв. Що стосуеться Майкрофта, то менi довелося йому вiдкритися, бо я потребував грошей. У Лондонi справи просувалися не так добре, як я очiкував. Пiсля суду над зграею Морiартi на волi залишилися двое найнебезпечнiших ii членiв, обое – моi смертельнi вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, iз цiкавостi вiдвiдав Лхасу та кiлька днiв гостював у далай-лами.
Ви, мабуть, читали про гучнi дослiдження норвежця Сiгерсона, але, певна рiч, вам i на гадку не спадало, що це була звiсточка вiд вашого товариша. Потiм я об’iхав усю Персiю, зазирнув у Мекку та побував iз коротким, але цiкавим вiзитом у калiфа в Хартумi… Звiт про цей вiзит пiзнiше лiг на стiл мiнiстра закордонних справ.
Повернувшись до Європи, я провiв кiлька мiсяцiв у Францii, де займався дослiдженнями речовин, одержаних iз кам’яновугiльноi смоли. Дослiди проводив в однiй лабораторii на пiвднi Францii, у Монпелье. Успiшно iх закiнчивши й дiзнавшись, що тепер у Лондонi залишився лише один iз моiх заклятих ворогiв, я почав мiркувати про повернення додому, коли звiстка про гучне вбивство на Парк-лейн змусила мене поквапитися з вiд’iздом. Ця загадка зацiкавила мене не лише сама собою, але й тому, що ii розкриття, мабуть, могло допомогти здiйснити певнi проекти, що стосуються мене особисто. Отже, я негайно приiхав до Лондона, з’явився власною персоною на Бейкер-стрит, викликав сильний iстеричний напад у мiсiс Гадсон i переконався в тому, що Майкрофт потурбувався, щоб зберегти моi кiмнати та папери точно в такому самому виглядi, в якому вони були ранiше. Отож сьогоднi, о другiй годинi дня, я опинився у своiй старiй кiмнатi, в улюбленому крiслi, i едине, чого менi залишалося бажати, то це, щоб мiй старий друг Ватсон сидiв поруч зi мною в iншому крiслi, яке вiн так часто прикрашав своею присутнiстю.
