– Eglow, Eglonitz… Ось знайшли: Egeria. Це мiсцина, де розмовляють нiмецькою, у Богемii, неподалiк вiд Карлсбада. Мiсце смертi Валленштайна[1 - Валленштайн – нiмецький полководець XVII ст.], славетне численними скляними заводами та паперовими фабриками… Ха-ха, друже, який iз цього зробите висновок?
Очi детектива блиснули трiумфом, i вiн випустив зi своеi люльки велику синю хмару.
– Папiр виготовили в Богемii, – сказав я.
– Еге ж. А чоловiк, який написав записку, – нiмець. Помiчаете дивно збудованi фрази: «Такi вiдгуки про вас ми звiдусiль одержали»? Француз або росiянин не мiг би так написати. Тiльки нiмцi так безцеремонно поводяться зi своiми дiесловами. Отже, залишаеться лише дiзнатися, чого треба цьому нiмцевi, котрий пише на богемському паперi й вважае за краще носити маску, аби не показувати свого обличчя… А ось i вiн сам, якщо не помиляюся. Вiн розвiе всi нашi сумнiви.
Ми почули рiзкий тупiт кiнських копит i вереск колiс, що ковзнули вздовж найближчого узбiччя. Незабаром хтось iз силою смикнув за дзвiнок.
Голмс присвиснув.
– Судячи зi звуку, парний екiпаж… Атож, – продовжував вiн, визирнувши у вiкно, – витончена маленька карета та пара рисакiв… по сто п’ятдесят гiней кожен. Так чи iнакше, але це справа пахне грiшми, Ватсоне.
– Гадаю, що менi краще пiти, Голмсе?
– Нi, нi, залишайтесь! Що я буду робити без мого бiографа? Справа обiцяе бути цiкавою. Буде шкода, якщо ви пропустите ii.
– Але ваш клiент…
– Нiчого особливого. Менi може знадобитися ваша допомога, i йому також… Ну, ось вiн i йде. Сiдайте в це крiсло, докторе, i будьте дуже уважнi.
Повiльнi, важкi кроки, якi ми чули на сходах i в коридорi, затихли перед самими нашими дверима. Потiм пролунав гучний i вольовий стукiт.
– Заходьте! – запросив Голмс.
Увiйшов чоловiк на зрiст не менше шести футiв i шести дюймiв[2 - Шiсть футiв i шiсть дюймiв – приблизно 1,9 м.] i тiлом, мов у Геркулеса. Вiн був одягнений розкiшно, але цю розкiш визнали б в Англii вульгарною. Рукави та вилоги його двобортного плаща були облямованi важкими смужками каракулю. Темно-синiй плащ, накинутий на плечi, був пiдбитий вогняно-червоним шовком i застебнутий на шиi пряжкою, оздобленою яскравим берилом. Чоботи, якi сягали половини литок i були обшитi вгорi дорогим коричневим хутром, доповнювали те враження варварськоi пишностi, яке спричиняв весь його вигляд. У руцi гiсть тримав крислатого капелюха, а верхню частину його обличчя затуляла чорна маска, що опускалася нижче вилиць. Цю маску, схожу на забрало, вiн, вочевидь, тiльки-но вдягнув, бо коли вiн увiйшов, рука прибульця ще була пiднята. Судячи з нижньоi частини обличчя, це був чоловiк незламноi волi: товста випнута губа та довге пряме пiдборiддя свiдчили про рiшучiсть, що переходить у впертiсть.
– Ви отримали мою записку? – спитав вiн низьким, грубим голосом iз помiтним нiмецьким акцентом. – Я iнформував вас, що прийду.
Гiсть поглядав то на одного з нас, то на другого, мабуть, не знаючи, до кого звернутися.
– Сiдайте, будь ласка, – запропонував Голмс. – Це мiй приятель i колега, доктор Ватсон. Вiн такий добрий, що iнодi допомагае менi в моiй роботi. З ким маю честь розмовляти?
– Можете називати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Розумiю, що цей джентльмен, ваш товариш, – людина, гiдна довiри, i я можу присвятити його в надзвичайно важливу справу? Якщо це не так, я волiв би розмовляти з вами наодинцi.
Я пiднявся, щоб пiти, але Голмс схопив мене за руку та штовхнув назад у крiсло:
– Спiлкуетесь або з нами обома, або нi з ким. У присутностi цього джентльмена можете сказати все, що повiдомили б менi вiч-на-вiч.
Граф стенув широкими плечима.
– У такому разi маю передусiм узяти з вас обох слово, що справа, про яку я зараз розповiм, залишиться в таемницi впродовж двох рокiв. Через два роки це вже не матиме значення. Зараз можу, не перебiльшуючи, сказати: уся ця iсторiя настiльки серйозна, що може вiдбитися на долi Європи.
– Слово честi, – видихнув Голмс.
– І мое.
– Даруйте менi цю маску, – продовжував дивний вiдвiдувач. – Коронована особа, за дорученням котроi я дiю, забажала, щоб посланець залишився для вас невiдомим, i повинен зiзнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.
– Це я помiтив, – сухо зронив Голмс.
– Обставини дуже делiкатнi, i необхiдно вжити всiх заходiв, щоб через них не виник величезний скандал, який мiг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династiй Європи. Простiше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнiв, королiв Богемii.
– Я так i думав, – пробурмотiв Голмс, зручнiше розташовуючись у крiслi та заплющуючи очi.
Прибулець iз явним здивуванням поглянув на байдужого чоловiка, котрий ледаче розлiгся, i котрого йому, без сумнiву, описали як найпроникливiшого та найенергiйнiшого з усiх европейських детективiв. Голмс повiльно розплющив повiки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клiента.
– Якщо ваша величнiсть буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив вiн, – менi легше буде вам щось порадити.
Вiдвiдувач схопився з крiсла й дуже збуджено заметушився кiмнатою. Потiм жестом вiдчаю зiрвав iз обличчя маску та жбурнув ii на пiдлогу.
– Маете рацiю, – вигукнув вiн, – я король! Навiщо менi намагатися приховати це?
– Справдi, навiщо? Ваша величнiсть ще не почала говорити, як я вже знав, що передi мною Вiльгельм Готтсрейх Сигiзмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський i спадковий король Богемii.
– Але ви розумiете, – сказав наш дивний гiсть, котрий знову сiв i потер рукою свое високе бiле чоло, – ви розумiете, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настiльки делiкатне, що я не мiг довiрити його комусь iз полiцiйних агентiв, не ризикуючи опинитися в його владi. Я приiхав iз Праги iнкогнiто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.
– Ну, то звертайтеся, – пiдбадьорив Голмс i знову склепив повiки.
– Якщо коротко, то факти такi: п’ять рокiв тому, пiд час тривалого перебування у Варшавi, я познайомився зi скандально вiдомою авантюристкою Ірен Адлер. Це iм’я вам, мабуть, знайоме?
– Будьте люб’язнi, докторе, погляньте в моiй картотецi, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.
Багато рокiв тому вiн запровадив систему реестрацii рiзних фактiв, що стосувалися людей i речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких вiн не мiг би вiдразу отримати iнформацiю. У цьому випадку я знайшов бiографiю Ірен Адлер мiж бiографiями еврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослiдження про глибоководних риб.
– Покажiть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсi 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна iмператорськоi опери у Варшавi, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондонi… правильно! Ваша величнiсть, наскiльки я зрозумiв, потрапила в тенета цiеi молодоi особи, писала iй компрометуючi листи й тепер хотiла б повернути iх назад.
– Саме так. Але звiдки ви дiзналися?
– Ви таемно одружилися з нею?
– Нi.
– Жодних документiв чи свiдоцтв?
– Немае.
– У такому разi, я вас не розумiю, ваша величносте. Якщо ця молода жiнка захоче використати листи для шантажу або з iншою метою, як вона доведе iхню автентичнiсть?
– Мiй почерк.
– Дурницi! Пiдробка.
– Мiй особистий поштовий папiр.
– Вкрали.
– Моя особиста печатка.
