Щодо ступеню ймовiрностi подiй
Лариса Іллюк
Макс Пшебильський
Подii, якi трапляються в контекстi iсторii чи в життi звичайноi людини – це закономiрнiсть чи випадковiсть? Що керуе нашими вчинками та вибором, як саме це зшивае тканину минулого i майбутнього? Чи кожна цiль виправдовуе засоби для ii досягнення, а вiдмова вiд неi перетворюеться на поразку? Історii, що зiбранi в книзi, вiдбуваються iз рiзними героями, у рiзних ситуацiях i навiть у рiзних часових промiжках, проте об’еднанi спiльними запитаннями, прагненнями зрозумiти себе i вчинити якнайкраще.
Лариса Іллюк, Макс Пшебильський
ЩОДО СТУПЕНЮ ЙМОВІРНОСТІ ПОДІЙ
Княжою владою
Сiрий осiннiй день розвиднився до опiвдня. Хорсовi ледь стало сил видертися в пiднебесся. І зараз, знеможений небесною молотьбою Дажбог, кидав блiдi посмiшки крiзь запону темних, вогких хмар. Майже всемогутнiй i зовсiм самотнiй… як я.
Я обережно вирiзала хрест iз корiння плакун-трави. Завтра-ж бо на болото йти, а нечистi напередоднi Рiвнодення – аж темнiе в очах.
В дверi постукали. Дивно, вiдвiдувачi в мене – велика рiдкiсть. Не кожному до снаги тягтися через трясовиння та лiсисте плетиво, а пiд невпинним дощем – i поготiв. Цiкаво… Постукали знову – гарячково, нетерпляче.
– Є хто живий?
– Заходь вже, чом порiг оббиваеш? – вiдгукнулася.
Скрипнули дверi, впустили до свiтлицi холодний вiтер, липку паморось та кiлька пожовклих листкiв. На порозi нерiшуче тупцяв дебелий парубок. Жовто-сiра, мов солом’яна стрiха, чуприна, величезнi, по-дитинному вiдкритi очi, плечиська, що ледь не знесли одвiрок… Серце завмерло, а потому шалено закалатало. Розумiння прийшло одразу, немов блискавицею влучило.
– Братко?
Земля захиталася. Здавалося, ще мить – i впаду непритомна додолу. Сперлася на пiч, якось встояла.
– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – той здивувався щиро, чи то не впiзнавши, чи то не повiривши власним очам. А може й справдi я так змiнилася. Звiсно, стiльки лiт… Чотири? П’ять? Шiсть?
Я посмiхнулася, вказала на свiтлицю.
– Заходь, нема чого мокнути пiд дощем.
Парубок здивовано i з острахом зиркнув на моi руки, вгледiв роздвоений палець.
– Силанко, сестрице моя люба! – гучно скрикнув та пiдхопив мене радiсно, немов яке собача безпорадне. Закружляв, як дитя.
– Тихше, тихше, дурненький! Вже геть здоровило вимахав: гляди, мою халупу враз рознесеш, – i я вперше за стiльки лiт весело й дзвiнко, як колись у дитинствi, розсмiялася.
Пiсля захоплених оповiдок про походи в лавах князевоi дружини, пiсля теплого суничного вiдвару з диким медом Братко геть освоiвся. Витягнув довжелезнi ноги, аж пiвхати перегородив. Я замилувалася: мiцним хлопчиськом був, мене ще коли перерiс, – дарма що на десять лiт молодший, – а тепер вже справжнiсiньким велетом став.
– Знаеш, я ж не просто так прийшов. Був менi сон, де ти, сестрице, кликала мене сюди, у Шельвiв бiр. От я, недовго думаючи, й нагодився. Правда, я i знати не знав, що тебе тут зустрiну. Певно, нашептали менi Рожаницi вiще видиво.
Позирнула на нього уважно. Побачила: е неспокiй на серцi, гiрка зажура-образа.
– То чи йшов ти до вiдунки за порадою? Сподiвався стрiти тут всохлу бабу iз гачкуватим носом? Ану кажи, так як е, щиро. А чи може присушила тебе яка князiвна, що тепер i вiдкараскатись не можеш?
Братко зашарiвся, очi опустив i тяжко зiтхнув.
– Нi, Силанко, менi впору вiд себе дiвок вiдвертати. Справа не в тiм. Як помер великий князь Володимир, то з’iхалися кревнi родичi на пораду, хто ж iз гiлки Ярославовоi мусить стiл киiвський тримати. Ну, я, звiсно, у дружинi Ярополковiй, як годиться. Радились-радились, та нiяк зговоритися не могли. Один кричав: «По закону!», iнший прагнув по совiстi, ще хто пропонував скликати Вiче, а хтось i про жереб як в воду булькнув.
Вiн перевiв подих i сьорбнув iз дзбанка. Братко нiколи не був мастак балакати, тож доточити те все купи йому ледь вдавалося.
– Накiнець рiшили: як не домовляться, то на сорок день, пiсля поминальноi служби по Мономаху влаштують народнi iгрища. Кожен, хто за правом рiдства прагне здобути киiвський стiл, виставить воiна беззбройного до бою: народу на потiху, а собi – на розсуд суперечки. На тому i вдарили.
Я слухала уважно, щоб не упустити нi слова. Мене мало цiкавило мiське життя. Один князь, iнший – все едино. Вiдреклися люди Прави, забули споконвiчних богiв, тож як не поверни, а в душi того не надбаеш. Тiльки пустка кругом. Але недарма я шукала Братка стiльки рокiв, осiла тут, вже й не сподiваючись, аж враз вiн якимсь дивним чином об’явився.
– Ярополка не цiкавив батьковий престол. Йому до душi чисте поле та щире бойовище, анiж пiдступи й хитрощi владарiв. Вiн зразу сказав: «Не битимусь. Я за брата Мстислава стояв – i стоятиму!». Іншi теж проти брата йти не бралися. Тож лишився один бажаючий – Ярослав Святославiв. Та й той вiдступився б, якби за спиною його племiнник Всеволод не намовляв. Навiть бiйця йому завбачливо вишукав. Тодi Ярополк Мстиславу каже: «На, маеш!» – i мене, мов раба, немов худобу яку без’язику брату своему уступив: «Був вiн менi оберегом не в одному походi, хай ще тобi послужить».
От вона, гiркота-образа ядуча. Братик мiй, дитя нерозумне, князенка за друга вважав!
– Та я й не вiдступаюся. Але Оверко, товариш мiй, переконуе, що не слiд менi дуже вже яро обстоювати прагнення Мстиславовi, бо ж не гiдно так чинить, не по совiстi. З тих пiр кожен мiй новий ранок похмурiший за попереднiй. Так недобре – i так-бо згiрш. Я не можу рiшити, як менi бути. Порадь менi, сестро, ти на правдi завжди зналася. Овсень ближчае, пiдходить вже сорок день, а в мене лише росте бажання заплющити очi – i з кручi вниз.
Я пригладила його кострубате волосся, як те мати колись робила, та й сказала.
– Мiркуватиму, братику. Предкiв питатиму. Ти-но до мiста вертай, вечорiе вже. А завтра зранечку знов приходь, мо й пораджу що.
* * *
Ближче до вечора дощ вщух, лише стиха шурхотiло листя та пригиналася трава пiд долонею Стрибога. Бiля опiвночi я загасила лучину i вийшла з хати. Пiд п’ятами хрускотiло моховиння, що ледь прихопилося памороззю. Темно навкруги, далi власних пальцiв нiчого i не розгледiти. Але менi що день свiтлоликий, що нiч темна – все едино. Помало пiднялася на пагорб. Аж он i капище. Звичайна людина його не побачить, бо нема його вже давно – понищив Ясне Сонечко, в угоду заморському iновiр’ю – тiльки попелище лишилося. Та дарма, земля пам’ятае, кого тут славили. Тож для мене воно е повiк-вiку.
Блiде свiтло мiсяця пробивалося крiзь хмари, розливаючись по лисинi пагорба примарними колами.
Тричi вклонилася земельцi, опустилася на колiна. Трусонула-розметала чорнi коси по плечах. Розсипала довкола себе цвiт тирлича, зiбраний в Купайлiв день. Обережно викреслила на землi трискель, поруч запалила багаття, сипонула туди дрiбку гiркого полину й пахучого деревiю. Полинула серцем до землi, повiтря, вогню, води, з’едналася з ними, розчинилася в шаленiй круговертi. Вуста немов самi почали шепотiти потрiбнi слова… Десь згори, вiд мiсяця чи то зiр почулася пiсня вiщоi птицi Гамаюн. І раптом навалилася темрява.
– Вiдунко! Чого тобi треба вiд спочилих предкiв? – владний голос немов ударив – рiзко, навiдлiг.
– Я шукаю поради. Чи дозволено менi запитати?
– Знаеш ти, в кого питатимеш?
– Нi. Я нiколи не дивлюся, хто вiдгукнувся, – То правда. Духам i богам виднiш, кого обрати довiрителем своеi волi.
– Поглянь, Силано, вiдкрий очi, – я почула насмiшку в голосi. А чи здалося? Похололо в серцi, стало моторошно – нелегко всупереч звичному ритуалу робити щось не так. Проте, вiн не каже – наказуе. І не скоритися неможливо… Вiдкрила очi. Нi… неможливо…
Зiтканий iз мiсячного сяйва лик привiтно посмiхнувся.
– То якоi поради тобi треба?
– Княже… – захлинулася словами, – Ярославе… Стiл киiвський лишився порожнiм. Твоi онуки та правнуки нiяк не подiлять його. Скажи свое вагоме слово: хто в Киiв призваний правити? Просвiти, Велемудрий.
Вiдчула небайдужiсть, щиру турботу, печаль, навiть гнiв.
– Я очiкував, що нащадки моi правитимуть у мирi та злагодi. І що ж? Традицiю зневажено, онук мiй, старiйшина роду, надто м’якосердий, щоб узяти свое право. Недобре це, недобре… Зрять батьки ницiсть i недолугiсть власних дiтей. Заздрiсники та вороги вiдверто потiшаються. Недобре…
Закрутило мене, захитало, пiдкинуло до самiсiньких зiр, у найнижчу прiрву скинуло. І розверзлося дно попiд ногами, i поповзли звiдти гади iз людськими ликами, кривляючись i дико регочучи, обвили моi ноги. Я вiдчула холодний, мерзенний слиз на литках, колiнах, стегнах… i впала без тями.
* * *
