Палiмпсести
Василь Стус
«Палiмпсести» Василя Стуса – це одна з найбiльш вiдомих поетичних збiрок автора, наповнена фiлософсько-експресiонiстичними образами шляху, долi, смертi i боротьби***. У нiй вiдображенi внутрiшнi переживання автора власного арешту, численнi стилiстичнi прийоми увиразнюють поетику вiршiв. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.
Василь Стус
ПАЛІМПСЕСТИ
Благословляю твою сваволю дорого долi, дорого болю!
У новiй збiрцi – вiршi, написанi мiж 1971-77 роками.
В нiй – моi болi й радощi, мрii й передуми, спогади й снiння, образки життя.
ЧАСТИНА ПЕРША
* * *
Гойдаеться вечора зламана вiть,
як костур слiпого, що тичеться в простiр
осiнньоi невiдi. Жалощiв бростi
коцюрбляться в снiннi – а дерево спить.
Гойдаеться вечора зламана вiть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
i синню тяжкою в осiннiй пожежi
мiй дух басаманить. Кiнчилися стежi:
нам свiт не належить – бовваном стоiть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою – обвiтренi крони
всю душу обрушать у довгi полони,
i згадкою – вечора зламана вiть.
І сонце – твое, простопадне – кипить.
Тугий небокрай, погорбатiлий з лютi
гiрких дорiкань. О пiддайся покутi
самотностi! (Господи, дай менi жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнiм орканi
високих наближень. На серця екранi
гойдаеться вечора зламана вiть.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
неначе розбратаний сам iз собою.
Тепер, недорiко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвiт —
не спить?).
Усесвiт – не спить. Вiн ворушиться, во—
втузиться, тузаний хвацько пiд боки
мороками спогадiв. Луняться кроки,
це, Господи, сяево. Це – торжество:
надiй, проминань, i наближень, i на—
вертань у свое, у забуте й дочасне.
Гойдаеться павiть, а сонце – не гасне
i грае в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння – над свiтом i пiд
кошлатими хмарами, пiд багряними
торосами замiрiв. Господи, з ними
нехай порiдниться навернений рiд
отой, що принишк попiд товщею неб —
залiзних, iз пластику, шкла i бетону.
Надибую пiсню, ловлю iй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема нi знаку – од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вiльготно гойдаеться зламана вiть.
* * *
Я так i не збагнув
i досi ще не знаю,
чи свiт мене минае
чи я його минув.
Днедавне завзялось
у снiннi чарувати.
Та й знакомитi дати
менi проставив хтось!
Свiт повен сподiвань,
мов став, що нi схлюпнеться.
І царство це – минеться
без клятв i без карань.
* * *
Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою i нiмоту.
Справдi – тут? Ти – справдi тут?
Напевне,
ти таки не тут. Таки – не тут.
Де ж ти е? А де ж ти е? А де ж ти?
Досi зросту свого не досяг?
Ось вiн, довгожданий дощ (як з решета!) —
заливае душу, всю в сльозах.
Сто твоiх конань… Твоiх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто еси? Живий чи мрець? Чи, може,
i живий, i мрець – i – сам-на-сам?
