Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Там, де сходить Оріон

Дарина скинула з плечей, засмаглих за літо на Дніпрі, тонкі бретельки пістрявого шовкового сарафану. Він легко зісковзнув з точеної дівочої фігурки, впавши до ніг, на прохолодний вологий пісок. Сандалії вона встигла скинути раніше, коли переходила по кісточки водою на цю дальню частину пляжу, оминаючи прибережний генделик, давно зачинений такої пізньої пори.

Тоді зняла рожеву плетену резинку, яка з’єднувала дві прядки на потилиці, утримуючи непокірне світло-русяве волосся з мідним відблиском у довгому широкому пасмі до талії. Акуратно закрутила тугий хвіст на маківці та закріпила його цією ж резинкою.

Мочити мереживні стрінги теж не хотілося.

Пісок виявився прохолоднішим, ніж вода. Теплий лагідний Дніпро наче кликав у свої обійми цієї дивної ночі. Його гладеньке плесо, таке ж чорне і зоряне, як небо над ним, зачаровувало блискучою мовчазною красою. Крок за кроком вона занурювалася в теплі річкові води. Невагомий дотик піднімався від ніг усе вище, до самих грудей, приємно лоскочучи гаряче дівоче тіло.

Там, де небеса торкалися чорного обрію води, сходило над Землею величне сузір’я Оріону. Дарина повільно йшла просто на лінію зірок його поясу, що витягся майже перпендикулярно горизонту. Щойно остання зірочка виринула з води, як безкрає дзеркало Дніпра слухняно відобразило цю струнку зоряну стрічку, ніби возз’єднуючись із небесними сферами невідомих світів.

Вона відчула непереборне бажання поринути з головою у цю невимовну красу, у цю єдність земного і небесного, в цю прекрасну ніч, що нависла над сплячим світом. Вдихнула повні груди повітря, що пахло рікою, водоростями й прибережними вербами. Прекрасні дівочі перси здійнялися на мить, аби одразу зануритися у чорні води Дніпра. Легкою хвилькою ріка зімкнулася над головою, мов перебираючи волосся тонкими мокрими пальцями.

Тієї самої хвилини увесь світ наче завмер, а тоді раптом усе навколо закрутилося у водяному вирі.

Що це? Що відбувається?!

У вухах задзвеніло. Очей не розплющити, повіки налилися свинцем. Ні, дихати не можна! Дзвін усе голоснішав, наче хотів розірвати череп зсередини. Вона зненацька усвідомила, що не здатна поворухнути ані рукою, ані ногою – та й взагалі втратила розуміння, де вверх, а де низ. Де має бути дно, а де – повітря…

Але ж у цих місцях завжди було пологе піщане дно!

«Тут немає виру. Тут немає виру! Тут немає…» – майнуло в голові, а далі – тиша і пустота.

Не треба було купатися цієї літньої ночі голяка.

Розумні та розважливі дівчата не вчиняють таких дурниць. І не втрапляють в такі історії.

Це була одна з останніх ночей літа, саме останньої серпневої неділі. Той час, коли наприкінці насиченого літнього життя якось по-дитячому чекаєш дива. Великого чи хоч більш-менш помітного дива – на достойне завершення тих довгих прогулянок зеленими черкаськими парками, відпочинку на узбережжі Дніпра, посиденьок із друзями до ранку. І наче зовсім не віриться, що невдовзі всьому цьому прийде край: просто так, без якихось значних завершальних подій. І тому чекаєш десь у глибині душі цього переливчастого фінального акорду, дзвінкі ноти якого ще довго бринітимуть довгої осінньої пори – одноманітної та недружньої, вже бідної на пригоди й визначні події.

Тільки хто ж міг знати, що цей акорд буде таким несподіваним, довгим і гучним, що змінить усе навкруги, змусить в буквальному сенсі виживати й шукати вихід звідти, звідки виходу немає? Як, власне, і входу…

Але поки що саме така чарівна ніч прийшла на зміну гучному веселому вечору тієї останньої неділі серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкій милій ресторації просто на березі Дніпра. Ні, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрібне на весь голос, час від часу сповзаючи під стіл. Треба сказати, що обидві юні панянки були добре виховані, навчалися в університеті, відвідували художні виставки, любили музику та співи. Ось і тепер їх запросив послухати виступ «живих» музикантів давній друг Микола, гарний скрипаль і просто хороша людина. Потім ще довго сиділи за столом, сміючись та згадуючи це прекрасне тепле літо, коли можна гуляти до ранку з друзями, співаючи під пару мелодійних гітар в парку, та розглядаючи ясні сузір’я у синьо-чорному небі.

Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальці замерзатимуть, не відчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осінньої ночі забиратиметься під курточку. І вже ніхто не гулятиме до ранку, зустрічаючи рожевий світанок дорогою додому…

– А давайте підемо до Дніпра, – несподівано запропонував Микола, коли остання пісня з динаміків стихла, й стомлені офіціанти заходилися ретельно прибирати покинуті столи.

– Вночі?

– Ну а що? Наостанок. Тобі що, далеко додому йти?

– Ні.

– І мені недалеко. І їй недалеко. Все, вирішено.

Авантюра видавалася цікавою і романтичною. Справді, чому б і ні? Всі троє жили в районі портів, відповідно добре знали ці місця. Нічого поганого не мало трапитися.

Неширока асфальтована дорога то піднімалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов підіймалася. Ліворуч височіли крани вантажного порту. Час від часу в проміжках між пагорбами виблискувало чорне плесо Дніпра. Праворуч ховалися у темряві сплячі дев’ятиповерхівки. За квартал їх змінили затишні будиночки приватного сектору, що потопали в зелені, ховаючись за нескінченними парканами.

Здавалося, що і небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрії, десь за чорними верхівками далеких дерев. Величезні яскраві зорі, зовсім не такі мілкі, як у вечірньому середмісті, з цікавістю дивилися на нічних перехожих, яким оце якраз кортіло знайти пригод цієї ще теплої привітної ночі. Чумацький шлях, густо й вкритий незліченними блискітками неймовірно далеких світів, розкинувся через авантюринову сферу – від Дніпрового небокраю до самого краю галактики, і зникав десь за дахами.

Не дивно, що розмовляти хотілося про щось таємниче, незбагненне, в унісон цьому загадковому настрою і цій чарівній ночі.

– А ви знаєте, що саме за зірками поясу Оріона зорієнтовано єгипетські піраміди в Гізі? Так само як і піраміди Теотіуакану в Мексиці…

– Нічого собі. Я не чув.

– Овва! Ви не в курсі? Це справді круто! – Дарина, зрадівши можливості розповісти про такі цікаві речі, оживилася. – Фокус у тому, що древні прив’язували свої споруди до зоряного неба і магнітних полюсів. Якщо лінію пірамід в Гізі зобразити на мапі поряд з Нілом, то в такому ж положенні буде розташований пояс Оріону і Чумацький шлях! Тобто, вони пов’язані!

– Нічого собі…

– Та це ще не все. Коли додати до цієї схеми Сфінкса, то його погляд вказуватиме на сузір’я Лева. Найдивніше, що таке положення зірок і пірамід було п’ятнадцять століть тому! Може, саме тоді вони і були збудовані?

– Дивно, – озвалася Олена. – Навіщо так точно орієнтувати за зірками гробниці?

– Напевно, древні вірили, що після смерті душа відлітає до зірок, – висловив своє припущення Микола.

– А ви впевнені, що піраміди – це гробниці?

– Це давно відомо. Вчені довели, – голос Олени був зовсім байдужим.

– Та невже? Чому ж тоді в пірамідах Гізи не знайдено жодного мерця? – не вгамовувалась Дарина.

– Просто вони були розграбовані задовго до появи європейців… – на обличчі Олени відобразилося щире здивування від такого невігластва подруги. Хіба вона не знає елементарних речей?

– Чекайте. Хіба у піраміді Хеопса не було Хеопса?

Розмову перервав гучний собачий гавкіт в якомусь із дворів.

– Та щоб тебе… – обірвався на слові Микола, озираючись на гавкіт чергової собаки Баскервілей.

– Не було! Знайшли лише довгі переходи, вузькі шахти і пару приміщень незрозумілого призначення. Жодних решток людей! Більш того, існує напис на кам’яній плиті про те, що піраміда Хеопса існувала задовго до його народження. У документальних джерелах є лише згадка, що він проводив якісь будівельні роботи біля вже існуючих пірамід. Тобто, вони були збудовані невідомою цивілізацією. Можливо, піраміди взагалі слугували для подорожей у часі чи просторі!

Микола посміхнувся, повівши бровами, і замріяно глянув угору:

– Дарино! Ти зламала мій мозок! Я жив собі спокійно усі свої тридцять з гаком років, упевнений у сталості історичних концепцій, а тут – на тобі! Як я тепер буду спати?

Уся компанія розсміялася. Справді, хіба такі фантастичні теорії мають хвилювати звичайну людину?

Проте зорі зараз були такими близькими. А звичайне життя обивательське – таким далеким…

– А чому в нас немає пірамід? Чому ми не можемо подорожувати в часі шляхами пірамід? Що за несправедливість! – не вгамовувався Микола.

– Цілком можливо, що є. Тобто були. Але збудовані так давно, що решток від них не залишилося…

Друзі змовкли. Сказати більше було нічого, а обговорювати якісь буденні речі у цьому настрої не хотілося. А хотілося поволі йти під загадковим небом, дивуючись його незбагненій величі й нерозгаданим таємницям.

Якщо ти не боїшся

Компанія пройшла метрів сто уздовж бетонного портового паркану, до невисокого довгого парапету. Тут, за вантажним портом, в районі старого цукрового заводу, Кременчуцьке водосховище простиралося куди докине око, а тоненьку смужку протилежного берега можна було розгледіти лише в ясну сонячну погоду.

Далі починався піщаний пляж.

Денні хвилі винесли на пісок тонку смужку річкової зелені, що тяглась до темного павільйону прибережного бару, який фактично ділив узбережжя на дві частини. За ним простягався «дикий» пляж на довгому пагорбі, відділений від цивілізації парканом нагорі, за яким тихо спочивали маленькі ангарчики, будиночки та човни п’ятого причалу.

Край водяного плеса тихенько напливав на гладенький піщаний берег, і тут же відходив: нібито соромлячись підняти справжні хвилі, але даючи відчуття ледь чутного нічного дихання Дніпра.

– Дивіться, кіт! – Микола обожнював котів, і несподівана поява цього персонажа у тихому безлюдному місці його не так здивувала, як потішила. – Це знак! Отут і сядемо!

Друзі зі сішками та жартами розстелили старе покривало, що його за вмовляння подруг хлопець захопив із дому якихось п’ятнадцять хвилин тому. Тоді вже розчехвостили пакет із чіпсами, пивом, соком і печивом – усе, що встигли придбати дорогою у цілодобовому магазинчику, який виручав усіх «жаждущіх-страждущіх» і голодних будь-якого часу доби.

Сірий короткошерстий кіт проігнорував намагання нагодувати себе чіпсами, та з періодичністю у 10 хвилин проходив повз: то в один, то в інший бік, самою кромкою води, а часом і по лапи в самій воді.

– Гляньте, він же рибалка! Рибку ловить, патрулює. Вмерти від сміху!

Тваринка дійсно ретельно обходила свої володіння, і їй було байдуже до маленької негаласливої компанії у кількох метрах від патрульованої смуги.

– А давайте за фараона! – й Микола налив дівчатам по половині стаканчика пива. Решту зайняла піна.

– А давайте!

Десь на фарватері неголосно пророкотів мотор – певно, рибальського човна, який попрямував далі уверх течією.

Спокійне Дніпрове плесо, таке ж чорно-синє, як і небо, сягало горизонту, де непомітно зливалося з небесами. В ньому дивним чином віддзеркалювалися білі, блакитні, жовті зірки, – й від того здавалося, що сидиш на самому краю землі.

Тиша нависла над світом.

– Я перепрошую, що знову про гробниці…

Дівчата засміялися.

– Але ж для чого вони тоді потрібні були, як не для поховань?

– Це загадка. Ніхто не може дати точної відповіді. Є версія, що пірамідальні споруди охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнітної енергії Землі, чи то для переміщень у просторі й навіть часі. Жодна версія не доказана, поки хтось не скористається цією системою і не потрапить кудись…

– Ну так. Зайшов у піраміду в Єгипті, а вийшов у Китаї. І що потім робить без візи?

Компанія знову залилася сміхом.

– В Китаї теж є піраміди. Але їх не досліджують. Це заборонено.

Дарина відпила трохи пива з пластикового стаканчика, і захрумтіла чіпсами.

Праворуч, тобто на сході, з гладкої чорної води виринали одна за одною зірки сузір’я Оріона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потім по одній зірочці став витягуватись пояс. Оріон наче відкинувся трохи на спину, спрямувавши свій уявний погляд просто догори, у безкрай невідомих світів. Не точно вертикально, але близько до цього, поволі виринав з Дніпра його пояс.

– Гляньте! Що це?

– Де?

– Просто на обрії, ліворуч від Оріона!

Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лінії горизонту. Певно, занадто яскравий ліхтар якоїсь яхти чи земснаряду далеко на фарватері. Він потроху більшав і витягався, аж поки не зігнувся дужечкою – начебто людина вдалині, схилившись, щось читає на телефоні, освітлюючи свою постать з одного боку.

Стовпчик світла дедалі зростав.

– Ой! А що це? – нарешті й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений ліхтар.

– Місяць! Це Місяць! – дійшло до Дарини.

Перехопило подих. Оце так! Місяць сходить над Землею! Тобто, над Дніпром! А ніякий не дядько світить на себе мобільником!

Тепер уже він увесь випірнув із чорної води, гарячий і яскравий, наче шматочок сонця, й поволі підіймався ще вище, розстеливши тоненьку місячну дорогу через усе водосховище. Іншої краси годі було й шукати.

Як дивно, як чарівно було оце – просто бути тут, посеред усього світу без краю і меж, як три заблукалі іскри свідомості у безкрайому просторі Всесвіту.

Це відчуття переповнювало Дарині душу. Вже було нецікаво вслухатися у теревені Олени та Миколи, вставляючи час від часу свої судження. А хотілося просто пірнути з головою у це безкрає небо, злитися з ним і стати маленькою світлою частинкою цього дивного світу – як зорі. Вічні зорі.

– Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуєте.

Ніхто не заперечував. Певно, вони навіть були раді залишитися удвох.

Дарина підвелася і поволі попростувала до павільйону вздовж берега. Обійшла генделик позаду, знявши сандалії та ледь замочивши ноги, і опинилася на іншому боці узбережжя. Друзі не могли її бачити за невеличкою будівлею. Але тут, за баром, був єдиний перехід на цю сторону. Якби хтось сторонній пішов у цей бік, то його б помітили. Тим більш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришів без проблем, у разі чого.

Але – у разі чого? Навколо ні душі. Власне, боятися було нічого. Якщо тільки ти не боїшся темряви, тиші і самотності.

Якщо ти не боїшся.

Крадена сорочка

Вона ледь прийшла до тями й відразу зробила глибокий вдих – наче вперше в житті, в пусті легені. Відчула тупий удар в груди над серцем, і воно забилося – спочатку рвучко, потім спокійніше. Відчула, що лежить на землі, нічим не вкрита. Розплющила очі і побачила небо. Воно вже почало світлішати, зірочки зблідли та віддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвітній морок.

З речей на ній був лише кулон з аметисту. Придбала його місяць тому на ярмарці майстрів хенд-мейд у Долині троянд, там завжди можна було знайти щось цікавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з білою жилкою довгим ромбиком звисав із мідної оправи-трубочки, причепленої до плетеного шкіряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звісно, резиночка для волосся…

Дарина лежала на верхівці невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далі спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрічкою тягнулися зарості чагарнику. Трохи подалі, ліворуч, виднівся невеличкий гараж із дощок чи кругляка – зараз не розгледіти. Ще далі вгадувався інший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територію причалу», – майнула здогадка. Але хто?

Навколо ні душі. Десь за кілька будівель загавкав собака. Рвучкі звуки привели її до стану критичної свідомості. Нарешті зрозумівши, що лежить невідомо де, без одягу і повністю беззахисна, вона поволі підвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику. Боліла голова. Тонкі гілочки з мілкими листочками боляче дряпалися, але іншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навіть з пагорба ріки не було видно, тому шукати свій сарафан не було сенсу.

З іншого боку – там, де, судячи з уявлення про місцевість, мав розташуватися цукровий завод, – виднілася темна стіна дерев. «Ліс? Звідки тут ліс?» Справедливо гадаючи, що голій панянці серед дерев безпечніше, аніж серед невідомих будівель, дівчина направилася туди.

За кількадесят метрів шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущів. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будівлі причалу мають бути огороджені високою сіткою-рабицею, та місцями – високим парканом, якщо пам’ять не підводить…

Кущами тин можна було обійти, потрапивши до іншого дворику. Так і зробивши, вона помітила дещо, що привернуло увагу і навіть порадувало. Якщо, звісно, у такій ситуації можна ще чомусь радіти – окрім того, що ти жива і неушкоджена.

На парканчику висіла довга широка нічна сорочка та чоловічі кальсони.

Зверху до тину їх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть із верби, розщепленими з одного кінця. Мабуть, щоб не знесло вітром вночі. «Якійсь дивний спосіб сушити білизну», – подумала Дарина. Наче не існує мотузки й прищепок.

Але роздумувати було ніколи. Подякувавши долі за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку і побігла до кущів. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голосніше і ближче, зовсім поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче двері відчинилися. Коли ж десь у двориках забубонів сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добігала до дерев, аби сховатися в лісочку. Верхівки сосен уже ясніли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промінчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.

Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасів. Біла тканина, доволі груба для нічної сорочки – певно, лляна, – на вороті й на рукавах була вишита простеньким візерунком хрестиком. Сірою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вінтажного стилю, цей наряд видавався цілком придатним, аби дістатися дому.

Знати б лише, де той дім.

Навколо височів ліс. Але тут не повинно бути ніякого лісу!

Вона досі не могла, не хотіла усвідомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозуміле.

Вдалині почувся дивний звук, не схожий ні на що. Тобто – ні на жодний звук, який доводилося чути в реальності.

А ось в кіно…

Це був тупіт кінських копит.

Дарина присіла за густими заростями чагарнику. Узліссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершників. Гнідий, вороний, ще білий та гнідий коні. Довгі темні плащі розвивалися за спинами кремезних чоловіків, одягнутих у щось блискуче.

Кольчуги?

Дарина заплющила очі. Ні, так не буває. Так не може бути.

Абсолютно дикі, нереалістичні здогадки стукали в скроні та вимагали належної уваги.

Певно, варто вже вилазити з кущів та чимчикувати кудись. Розвідка – саме те, що потрібно у таких випадках.

Вона розгладила розкуйовджені коси, які ще вологою хвилею впали на плечі. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.

Вранішня зоря нарешті прогнала сутінки, та окреслила небачені досі лінії жител та доріг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкі рубані хати з прилаштованими покрівлями над сінниками та нібито хлівами. Певно що хліви чи курники – бо всередині часом щось мукало, мекало, кукурікало та хвацько смерділо. Маленькі клаптики землі, рудої та піщаної, свідчили про зібраний не так давно врожай. З домівок почали виходити їхні мешканці: жінки – у таких же, як у неї, полотняних сорочках та довгих спідницях; чоловіки – у штанах, схожих на кальсони.

Боже… Це якійсь інший світ.

Чи інший час?

Якщо справді існують на Землі системи древніх споруд, здатні переносити людину в часі чи просторі – то чи не це саме відбулося з нею? Відбулося ось тепер, зненацька, без її особистого бажання, саме собою…

Звісно, вона не видиралася на піраміди. Але ж прокинулася на верхівці гори! А якщо ця гора була під водою, замулена товщею піску? Намитого, певно, у шістдесятих роках двадцятого століття під час будівництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельєф, коли по нинішньому руслу ще стояли села. Занесена землею і поросла травою, піраміда могла стояти тут непримітним пагорбом тисячоліттями…

Відьма з Лисої гори

Агрипина випустила у двір курей, нашвидкуруч попоралася коло корівки та хутко побігла до сусідської хатини. Така новинна має обійти все село! Нині вночі, вже під ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цікаво, чи хтось іще те диво страшне бачив? Ба, чого їй не спалося цієї пори? Бо Вовчик гавкав до світанку, як навіжений! Ясна річ, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!

Не інакше як відьма зійшла у світ! Чому відьма, а не відьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньої хати на узліссі зникла випрана жіноча сорочка. А штани чоловічі лишилися! Ось як повернеться з риболовлі її Дмитро, то тра буде його попрохати, аби виліз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо відьма там качалася – усі трави горішні мають бути викачані й випалені.

А що, як вона оце зараз ходить, шукає невинну душу людську, аби зі світу звести? Оце так! Ще бабця розповідала, що з Лисої гори раз на сто років нечиста сила сходить – але ніхто досі того не бачив. Певно, прийшов час!

В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добігала сусідської хати, коли хазяйка вийшла на ганок.

– Ой сусідонько дорогенька! Чи чули допіру, що на Лисій горі робилося? – й вона, вирячивши очі, побігла розповідати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самій лячно. Всі мають знати!

Дівчина йшла доріжкою між хатками і парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-під лоба, в усе незвичне і дивне, чого тут не мало бути. Рубані хатки, невеличкі, часом із добудованим хлівцем та невеличким городом. Плетені тини. Десь за ними щось мукає, бекає і квокче. Вишні, яблуні, сливи. В цілому – звичайне село, хоч і занадто глухе. Тобто, древнє…

За низьким парканчиком із дощок у городі поралася жінка років сорока п’яти. Голову її покривала біла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була підперезана плетеним пояском. Порівнявшись із нею, Дарина зупинилася.

– А що, чи далеко до Києва? – раптом вимовила Дарина, і сама здивувалася собі та своєї сміливості. Дійсно, якщо ця земля – Україна, чи Русь, то за будь-яких часів має бути Київ. Завжди.

Та випросталася.

– То сім днів шляху ізвідси, дитино. Чи ти, небого, маєш туди дістатись?

Жінка дивилася на неї без ворожості, навіть із якимсь співчуттям у погляді. Лише потім Даринка збагнула, що та звернула увагу на її ноги – босі, ясна річ. Тобто, якщо ти ідеш босоніж до Києва в самій сорочці – то є на те вагомі причини, і можна тобі поспівчувати та допомогти.

А мова у них цілком зрозуміла…

– Так! Маю дістатись! Хай би що! Здалека йду! – й вона закивала головою.

– Ой, доню, оце Сава якраз збирає ся до Києва, бо ж ось везе збіжжя на ярмарку. Сава із сусіднього Залісся, всі його знають. Хоча ні, тобі не знати… Простуй шляхом уздовж лісочку, допоки сонце стане вгорі. Тоді дійдеш до Заліщиків, де Сава жиє. Має днями їхати до Києва. Везе своє збіжжя, ще Лістратове, та вдовиці Марії з нашого села. Йди до нього, четверта хата від ближнього краю. Йди поспитай, не соромся. Та зачекай!

Й жінка замахала руками, ніби прохаючи залишатися на місці. Чимдуж побігла в хату, винесла окраєць хліба, схожого на лаваш, та глиняний глек з молоком.