Рапсодія у Ре мінорі

ІНТРОДУКЦІЯ

Десь там у небесних глибинах блукають тіні – душі політиків продажних, убивць, гестапівців і кагебістів – усіх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко – несуть бо на собі весь тягар лиха, що вчинили самі, та вчинено з подачі їхньої і потурання. Вони хотіли би звільнитися від того тягаря – не можуть; вони хотіли б, щоб їх стерли, щоб їх не було зовсім – Вищий Закон не дозволяє. Був вчинок – буде плата.

Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Він просить Велеса – той час від часу опускається на землю: тут він куратор над персонами, що прагнуть забуття, – забрати його душу:

– Я же служив тобі, як міг, – говорить, – візьми мене до себе, позбав страждань.

– Ти знаєш, що таке страждання? Наївний! Можливо, це остання твоя радість, – каже Велес.

– Лякаєш? Хіба це Велесу пасує?

– Ти зі мною розмовляєш, як з людиною, що вимагає лестощів, наче не розумієш, що таке пекло.

– Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним?

– Ти грався в життя. Робив там фокуси якісь, зводив жінок, дурив чоловіків, відвертав бурю, хмари розсував. Але ж це іграшки дитячі.

– Зате я зла великого не коїв.

– Зла не буває маленького – воно не замикається в собі.

– Я цього збагнути не годен.

– Не розуміти зла – це є найбільше зло.

– Так, великий Велесе. А як на мене, найбільше зло – порушувати заповіді Отця.

– Сперечаєшся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кінця, чи хочеш утекти від себе?

– Але ж ні те, ні те для мене неможливе. Мій кінець – початок твоїх знущань наді мною. А утекти від себе, значить, віддатися тобі. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Судді.

– Гаразд, лукавий старче, даю тобі пару годин і волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум і душу не лізь. Як тільки він повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди.

ЖІНКА І СКРИПКА

Тимофій любив мріяти. Вимальовував собі дивні світи, незвичайних людей, чудернацькі дерева; у його фантазіях квіти вміли говорити, співати, усміхатися, музика звучала з кущів, а янголи співали, гойдаючись на білих хмарах. Усі випромінюють добро, живуть разом, спілкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонія. Вимальовував собі міста, де будівлі не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дім, кожна деталь продумані, де все гармонує з ландшафтом і є його органічним доповненням, де погляд людини відпочиває, а мешканці такого міста не знають злоби, ненависті. Інколи про свої марення ділився з ровесниками. Над ним кепкували, насміхалися, та він не переймався тим. Якось ще в школі замість контрольної роботи намалював у зошиті будинок. З фонтанчиком, зі скульптурною групою, довкола живопліт, сад, яскраві сонячні плями, песик бігає. Ну й що з того, що він пояснював, що хотів би бачити світ саме таким – отримав двійку, під затильника від батька, хоча, якщо чесно, батько руку ніколи не прикладав, просто учителька допекла, і він ляпнув, розсердившись; але Тимофій знав, що це без злоби, і не образився. Не можна ображатися на батька.

Все одно нічого не допомогло. Він час від часу виводив у зошитах якісь лінії, комбінував кольоровими олівцями незрозумілі різнобарвні фігури і тішився, коли виходило до ладу.

– Якби від мене залежало, то світ був би іншим, – кинув насмішникам, подивився кожному в вічі й додав: – І ви теж.

Сказав і пішов геть. У самотність.

Потім над ним кепкували в університеті.

– Ти архітектор, – говорили, – а бавишся, як дитина.

Усе б то нічого, та він не вмів порозумітися з дівчатами. Ні, ні, вони віддавалися йому – проблем на цьому фронті не було. Та справа в тому, що він весь час думав – не знає, звідки воно, – що жінка – лялечка для потреби чоловіка; а виявляється, ті лялечки переконані, що саме чоловіки створені для їхньої потреби. Одна така – коли він, постаравшись у своєму чоловічому досвіді, спитав, як їй, – насмішливо відповіла: «Так як дома. З чоловіком». Такої нищівної критики не знав ще. Саме ця фраза поставила крапку у роздумах, чи потрібно йому женитись. Тепер – ні. Хоч би курси удосконалення придумав хтось… Потім, начитавшись всіляких східних книжок, зробив висновок: всі оті «Кама сутри» «Дао…» і «Тантри…» для обділених. У нормальної людини мусить бути обов’язок і якісь вищі духовні запити. Безперечно, секс має велике значення – без нього на землі не було б живої билинки, – та для людини він повинен існувати тільки у рамках кохання. Тільки у рамках кохання!

– Ви що не чули?! – кричав на товаришів у гуртожитку, коли їх заносило у цій темі. – Секс повноцінний може бути тільки у рамках кохання!

– Теорія гарна, – сказав Григорій, сусід по гуртожитку, – але на практиці не здійсненна – плоть могутніша за почуття. Плоть могутніша навіть за розум.

Тимофій це розуміє. І знає чому.

– Ти правий, – говорить Григорію. – Тисячоліттям людське почуття руйнується ідеологією. Де панує ідеологія, там почуття скалічене.

На мить стало тихо, а потім хтось із студентів спитав:

– А церква?

Студент, очевидно, мав на увазі, що у церкви ідеологія гуманістичного наповнення і вона не руйнує почуття.

– Церква, – крикнув Григорій, – начисто заполітизована. А де політика, там ідеологія.

– Церква винна у тому, що об’єднавшись з політичними ворохобниками, стала для них ідеологічним прикриттям і втратила здатність виконувати свої функції, – сказав Тимофій спокійно. – Церква мала би піклуватися про наші душі, викультивовувати почуття – любов, повагу до людини, гідність, смиренність. А заідеологізований світ та світ, що позбавлений ідеології, але проникнутий ідеєю збагачення, становиться рабом фізіології. А де фізіологія бере верх, звідти ерос виганяє кохання. Ось чому плоть могутніша за почуття.

З ним не сперечалися – за винятком Григорія – не тому, що погоджувались, – Тимофій умів знаходити підтвердження, а студентам не хотілося проникати у глибину питання і шукати контраргументи.

Якось він захопився однією красунею. Сильно. Можна сказати – полюбив. Танцював з нею, і так йому добре було, а потім підійшов до них сильніший за нього і забрав її. Взяв за руку і повів. Вона лиш повернула голову і винувато посміхнулась. Це було на першому курсі. Дівчина зустрічалася з тим лобурякою весь час, а Тимофій ходив до спортзалу. І дуже сумував – дівчину він покохав. По справжньому. Так, у всякому разі, переконував себе. Уже на п’ятому курсі вони зустрічаються. Той лоботряс – очевидно, щоб похвастатися перед пасією – образив Тимофія. Тимофій майже непомітно – у підборіддя, – і образник падає. Тоді він бере дівчину за руку, і та йде з ним. Пройшовши метрів двадцять, несподівано відчув: вона йому чужа. Чужа до болю! Він відпустив її руку, сказав «до побачення» і пішов. Оглянувся, а дівчина стоїть і плаче. Дивні створіння оті дівчата, подумав, дивні.

Він мріяв про щось таке романтичне, піднесене, щоб пристрасть була, ну, хоча б якесь там почуття, щоб гарні слова звучали, аби поезія відчувалася, а то голий секс. Ні, ні, це теж гарна штука – особливо, коли маєш справу з Яною: до неї торкнешся, а вона тремтить; не тремтить – вібрує, – перса тужавіють, очі іскряться, але того замало. Кажу вам: замало.

Тож Тимофій був катастрофічно самітнім. Ні з ким не міг порозумітися, ні з ким не вмів дружити. Мав недругів, але не розумів, чому вони ставляться до нього вороже; а ті, кого вважав друзями, жартували над ним і кепкували над його, як говорили, причудами. Та дідько з ними.

Єдине місце, де він почувався затишно і, як не дивно, захищеним, це кімната Яни. Особливо комфортно тоді, коли вона вивчає свою партію – дівчина грає у симфонічному оркестрі. Він влаштовується зручно в кріслі й сидить тихо-тихо. Іноді щось читає, іноді роздивляється альбоми, але в такі хвилини завжди відчуває себе умиротвореним. Скрипочка виспівує, він фантазує; і хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того – той світ далеко-далеко звідси. Майже не видно. І не цікавий. Для нього варті щось лише дві речі – дівчина і скрипка… У цьому словосполученні він вгадує – яскраво, зримо, до болю в шлунку – єство вселенського трагізму… та відчуває єдність дівчини і скрипки. Вона, Яна, людині так не розкриється, як розкривається цій дерев’янці з натягнутими жилами. І оті звуки то не музика, ні – це сповідь беззахисної самотньої душі. Його, безробітного Тимофія, можна обманути в словах, але не в почуттях – та він не винен, що почуття в нього загострене… Але є речі, на яких він розуміється добре. Скажімо, для диригента – як і для композитора – існує партія – скрипки, віолончелі, духових, ударних та іншого причандалля, але ні для диригента, ні для композитора не існує людини. Є інструмент, і є для нього партія. Важливо єдине – музика. А вона можлива, коли добре функціонує цілісний організм – оркестр. У ньому ж місця для особистості немає. Правда, він також розуміє, що оркестрант отримує винагороду – відчуття участі в містерії творіння, відчуття участі в містичному священнодійстві, коли ти не особистість – це ніщо, – а провідник високої ідеї – і байдуже, звертає хтось на тебе увагу чи ні. Музика – понад усе. А потім… та це вже проза…

Тож коли Яна закінчила грати, він розчаровано спитав:

– Вже все?

Дівчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потім співчутливо сказала:

– Все.

– Шкода, мені так гарно було.

– Шкода.

– Зіграй ще.

– Іншим разом.

– Коли ти граєш, я втрачаю себе.

– Чому?

– У мене тоді загострюється не тільки гастрит, а й вина перед людством.

– Тимофію, ти якийсь дивний.

– Я знаю.

– Чому ти не такий, як усі?

– Помиляєшся, Яно, то усі не такі, як я, – сказав абсолютно серйозно.

– Але ж усі мають сім’ї, постійні заробітки, тобі ж уже під тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.

– Де у моїй поведінці розбещеність?

– То світ не такий, то депутати дурні, то влада – злодійчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самі остаються убогим – ось чим ти переймаєшся. А мені ще й разу не сказав, що любиш, – і ображено відвернулася.

– Яно! – Тимофій зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час від часу?!

– Пошляк… Пошляк…

– Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усі.

Дівчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та він же все розуміє. Просто грається, поганець. А реагує швидко – іноді речення ще не закінчиш, а в нього відповідь уже готова, та ще й така, що може образити. Поганець, таки поганець…

Якийсь час дівчина мовчала, потім підійшла і, дивлячись йому в вічі, повільно вимовила:

– У нормальних жінки, діти…

– Не можу я мати ні жінки, ні дитини.

– Чому?

– Я маю намір померти.

– Ти що, дурний?!

– Яно моя гарненька, я й справді не хочу жити… Світ чужий мені, я чужий світові – і все, ми квити. Тут навіть без психіатричних ускладнень.

– Ти жорстокий.

– Можливо. Але, щоб ти знала, для мене вже відсутня проблема життя і смерті. Тому такі категорії як милість, жорстокість і таке інше мене вже не цікавлять. Питання стоїть, як померти.

– Тимофію, перестань говорити дурниці.

– Бачиш, і ти розумієш, що життя то дурниця.

– Не чіпляйся до фраз, які нічого не значать.

– Вірно, Яночко, вірно. Та не тільки те, про що ми говоримо, нічого не значить, не значить нічого саме життя. У всякому разі, для мене. Тепер я лише думаю, який кінець обрати. Стрілятися – банально. Мабуть, поїду на Кавказ, викопаю у льодовику яму, прийму снотворне, напишу записку «Найближчі сто років прошу не будити» і засну собі спокійно.

– Ти жорстокий і безсердечний егоїст.

– Знаєш, як відрізнити егоїста від альтруїста?

– Якась дурниця?

– Цілком серйозно.

– Ні, не знаю.

– Того, хто хотів би знати, хто він, треба скинути з сьомого поверху. Якщо кричить «Рятуйте!» – закінчений егоїст, якщо застерігає: «Бережіться там внизу!», то альтруїст.

– Тобі тільки б жартувати.

– Моя добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.

– Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.

– Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.

– Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.

– Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.

– То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.

– Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.

– Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.

– Тобі зі мною важко?

– Іноді – нестерпно.

– Я у цьому причина?

– Ні.

– Тоді хто?

– Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?

– Не знаю.

– Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.

– Маєш рацію. А далі?

– А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.

– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?

– Ні.

– Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?

– Тимофію, що за питання дитяче.

– Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…

– Та не хочу, щоб ти був іншим, я хочу бути з тобою.

– Мабуть, у мене все вже прийняло незворотній характер. Не осуджуй дуже. Надіюся, «там» буде якось інакше…

Дівчина спочатку подумала, що він дражнить її, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалісному погляді, – злякалася. Потім розплакалася і крізь сльози вигукнула:

– То візьми й мене з собою.

Це його вразило. Вразило і здивувало.

– Навіщо? Ти така гарна, пишна, тобі дітей народжувати, а не думати про дурне.

– Тимофію, ти нічого не розумієш. – І додала з болем: – Абсолютно нічого.

Він хотів перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, він став захищатися, у штовханині вони розпалилися – і попадали в ліжко… І так їм добре стало…

А на небі розсунулися хмари, і сонце поставило посеред кімнати злотисту пляму.

Раптом ударив бубон, зарипіли труби, заскавуліли флейти – грали жалобний марш.

– Сусіда ховають! – скрикнула Яна. – А ми собі таке дозволили…

СПОВІДЬ ПІД ШЕПІТ КАЛИНИ

Суїцидні настрої нападали на нього ще в школі. Окрім всього, його цікавила смерть як сам акт. Що ж воно таке? Що за цим? Тим більше: оце життя не інтересне. Не інтересне до сліз! Усі намагаються його образити; штовхають, обзивають, іноді б’ють. Правда, він довго побої не терпів. Якось узяв у кулак камінь і вдарив у ніс хлопця, який його перед тим побив. Ударив сильно, а коли той уже заливався юшкою, він дав йому ще під око. І сховав у кишеню камінь. Не благородно. Але що зробиш, бити слабших теж не благородно. Тепер образник більше чіплятися не буде. І справді, його уже потім ніхто не кривдив. Його сторонилися. Обзивали здалеку.

В університеті вже не бився ні з ким. Там хлопці розумніші. Але ж без фантазії, без великих прагнень. Поїсти, випити, переспати з дівкою і отримати залік. Все.

– А що ще треба?! – запитували здивовано, коли він допікав їм. – Тимофію, та це ж і є життя.

– Це не життя, це існування приматів.

– Запропонуй щось інше.

– Чорт би вас забрав! – крикнув; треба сказати, що у цей момент вони всі вже понапивалися пива. – Що б я не запропонував, вам нічого не потрібно. Жерти – і не більше. Ідіть у політику! Бачите, там одні ідіоти.

– То ти і нас вважаєш за ідіотів? Гарної думки про друзів, нічого не скажеш.

– Хтось мусить міняти все в державі.

– Не турбуйся, якось воно буде. Ще не було, аби ніяк не було.

– Оце найтрагічніша наша помилка. Ми завжди надіємося, що якось буде. Але тоді буде так, як планує ворог. Бачите – вони у всіх державних структурах, вони захопили інформаційний, культурний, освітній, політичний простір. Вони скрізь. Куди не кинь оком – скрізь ворог. Вони захоплюють наші національні ресурси! Вони витісняють з нашого життєвого простору наш інтелект, нашу культуру, а ми варнякаємо, що якось буде.

– Тимофію, вихід є.

Він зрадів.

– Який? – спитав з надією.

– По одному відстрілювати.

– Ви жартуєте, сучі сини, та я згоден і на це.

Тут він злукавив. Був переконаний, що людину вбити не зміг би. Просто не вистачило б духу. Хіба що в стані афекту. А так, замисливши наперед… Ні, ні. Але ж… убивають. Щоденно. Спокійно. Зважено. Сплановано. За якусь там копійчину. Убивають за гроші! Убивають зі страху. Убивають просто так. Потім дехто потрапляє до тюрми, інші – на шибеницю, а найбільш верткі – як в Україні – беруть владу. І крутиться це колесо вже тисячоліття.

У своїх сумнівах Тимофій якось зізнався товаришам, на що Григорій сказав:

– Я іншої думки. У мене є Батьківщина, у мене є мій життєвий простір, є ті, кого я люблю і ті, хто мене любить, тож якщо хтось посягне на них, я без вагання у’бю його – й жодних питань.

– Але ж я маю на увазі не воєнний час.

– Якщо на тебе або на тих, кого ти любиш, посягають, то для тебе це воєнний час. Очевидно, ти нікого любиш.

– Можливо…

– Я люблю. І, не дай Боже, щоб хтось зазіхнув на те. Уб’ю без найменшого зволікання.

– Недосконала людина, Григорію, недосконала. Вона про вбивство думає.

– Недосконала, – погодився Григорій. – Вона у скаженості своїй зазіхає на моє і прагне відняти його в мене, а я, щоб захиститись, мушу думати про вбивство. Але я, Тимофію, не розумію, чому воно так.

– Я теж не розумію, та переконаний: ти лиш подумав, що ближнього убити можна – ти вже згрішив.

– Якщо для того, щоб оборонити тих, хто дорогий мені, я маю згрішити, то я зроблю це. Без тіні сумніву. На тому світі скажу судді: «Ви дали мені життя, значить, я повинен був його захищати».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.