Танець янгола над безоднею
Гарфанг
Що бувае, коли душа прагне свiтла, але життя безжально кидае ii з небес на землю? Що бувае, коли серце горить коханням, але у вiдповiдь отримуе насилля i зраду? Молода киянка Альбiна прагне всього лиш бути поряд з коханим, а опиняеться у таемнiй органiзацii, якою керуе холоднокровний чорний маг. Їй потрiбно переродитися, подолати своi слабкостi, аби вижити у новiй ролi – кривавоi жрицi. Вона по-своему розумiе справедливiсть, але буде прагнути цiеi справедливостi за будь–яку цiну, навiть – власного життя.
Гарфанг
ТАНЕЦЬ ЯНГОЛА НАД БЕЗОДНЕЮ
«Вопреки тому, что уже нельзя изменить и ради того, что еще можно…»
(Герц Филов)
ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ І ПРОЛОГУ
Прочитай.
Я хотiла розпочати з того, що менi – все одно, що ти про це подумаеш, та i всi iншi також…
Неправда.
Аби дiйсно так i було, я б просто це не написала. Значить, менi це потрiбно. Навiщо? Навiть злочинцi перед стратою часом прикрашають своiми кривими лiтерами стiни в’язницi. Я не у в’язницi.
А, може, це потрiбно тобi?
Не сподiваюся, що мене хтось зрозумiе – мабуть, чекати подiбного було б наiвно. А я якраз i хочу розказати про наiвнiсть. І про те, чому вона – один iз найбiльших грiхiв.
Я довго лiкувалася вiд цiеi хвороби… Проте i зараз iнодi трапляються рецидиви. Та все ж лишаеться сподiвання, що колись я повнiстю одужаю.
Не поспiшай перегорнути сторiнку – це ти завжди встигнеш зробити. Нудноi сповiдi не буде.
Та i не збираюся я перед кимсь сповiдуватися, навiть перед тобою – лишимо суддiвську мантiю вишнiм силам, якщо iм бiльш нема чим себе зайняти.
Вважай, що перед тобою iсторiя хвороби середньостатистичноi особи жiночоi статi. Етапи трансмутацii… чи одужання? Вирiшуй на власний розсуд.
Ще одне… А американських телешоу з каскадерами люблять повторювати одну реплiку: «Не намагайтеся повторити те, що побачите, в домашнiх умовах – це небезпечно для Вашого життя i здоров'я». Буде банально, якщо я скажу щось подiбне, але якраз на звинувачення у банальностi менi абсолютно начхати. Гiрше буде, якщо ти потiм звинувачуватимеш мене в тому, що не попереджала.
Іще одне… Коли ти будеш це читати, я вже буду або дуже далеко, або досить глибоко… Це вже як менi пощастить. У будь-якому разi, якщо тобi раптом заманеться шукати десь у телефонних довiдниках чи у соцмережах Альбiну Дворецьку, попереджаю вiдразу: тi, кого ти можеш там знайти, не мають зi мною нiчого спiльного. Мабуть, не буде для тебе дивиною, що це не справжне мое iм'я, як i решта iмен, котрi зустрiчатимуться у моiй розповiдi.
Якщо ти все-таки вирiшиш читати далi, то зрозумiеш, чому.
Мабуть, це все, про що я хотiла тебе попередити.
Альбiна
КРАПКА ПЕРША
Почерневшая листва слетает с ее объятий, оскверняя землю.
Кровью сходящая жизнь обливалась горем за ангелов, в секунду становящихся отступниками…
(Герц Филов)
З чого почати?
Можна – з самого початку. Проте навряд чи тебе зацiкавлять перипетii та смiшнi й не дуже дитячi трагедii з життя некрасивоi слабенькоi дiвчинки, що народилася у студентки-другокурсницi.
Студентка, до речi, потiм таки закiнчила свiй педагогiчний iнститут i вийшла замiж – навiть не раз, а цiлих двiчi. А на той вiдрiзок часу, про який iтиме мова, моя мати, учитель хiмii у середнiй школi Валентина Львiвна Дворецька уже встигла давним-давно розлучитися вдруге, прогнавши зi своеi однокiмнатноi «гостiнки» дядька Сергiя – такого ж ледаря i неробу, як i дядько Андрiй – перший мамин чоловiк, якого я пам’ятала ледве-ледве. І у нашiй забитiй по саме нiкуди нехитрим скарбом «гостiнцi» ми продовжували жити уже удвох. Час вiд часу до нас приiздила тiтка Тоня – мамина старша сестра, що жила у селi на Житомирщинi разом з бабусею. Траплялося це переважно зимою, коли роботи на городах закiнчувалися i тiтка мала трохи вiльного часу. Тодi мама дещо оживала; довгими вечорами вони пили з тiткою на кухнi чай i говорили про своi жiночi теми. Теми тi цiкавили мене не вельми, як i сама тiтка Тоня – завжди нестерпно балакуча i готова теревенити вночi i вдень з ким завгодно i про що завгодно. Навiть про свою загублену з п’яницею жiночу долю…
Проте – то iхнi iсторii.
Моя ж почалася рокiв десь у тринадцять, i зовсiм не з того, про що ти чекаеш почути вiд дiвчини з «неблагополучноi» родини.
Почалося все з тих красивих дурних книжок про кохання, якi я iла поiдом, аж поки мене не почало вiд них нудити. Вона i Вiн, неймовiрно вiдважнi i незмiнно еталонно-красивi, будували свое кохання на жовтуватих куценьких сторiнках дешевих жiночих романiв, боролися за нього i завжди перемагали… Можливо, ти скажеш, що до мого звичайного свiтовороту, який вкладався у рамки школа – мама – телевiзор – однокласники – шмат вулицi мiж домом i школою та незмiнний мiсяць у селi лiтом – книжковi фантазii не мають нiякого стосунку. Але вони якраз i мають, тому що ними я частково – наскiльки можна було – замiнила собi реальний свiт. Аби я народилася рокiв на десять пiзнiше, я б, без сумнiву, «переселилася» у вiртуальний свiт i жила б там, як багато сьогочасних пiдлiткiв.
Проте на той час комп’ютери були бiльш «тугодумними» i коштували надто дорого, як на зарплату шкiльноi вчительки, а Інтернет використовувався щасливчиками, котрi мали туди доступ, швидше для роботи, анiж для розваг.
Отож менi лишалося тiльки гортати крадькома вiд мами сторiнки черговоi книжки – моя жадiбна до лiтер душа не занадто iх перебирала; це могло бути що завгодно, вiд фантастики чи класичного роману до другосортного чтива, взятого напрокат за гривну (на одненьку нiчку!) у лоточку за рогом – за столом пiд жовтим оком настiльноi лампи, зображаючи для пильного ока моеi варти, що старанно учу уроки. А перед сном, обiймаючи подушку, поринати у вир власноi фантазii, до картин якоi книжечкам було далеко… І молитися крадькома, дивлячись на мамину стареньку iкону, щоб романтичнi фантазii раптом стали реальнiстю i подарували непригляднiй Альцi крила кохання, якi пiдняли б ii до щастя…
Я закривала своi очi химерами, аби не бачити того, чого бачити не хотiла: перших слiдiв старостi на майже завжди понурому материному обличчi, яка у своi роки швидше нагадувала стомлену пенсiонерку, а не «жiнку бальзакiвського вiку», бiдненьку обстановку квартири – такоi тiсноi, що часом здавалося, що в нiй ти починаеш задихатися, власне блiде обличчя у темному люстрi й байдужi погляди однолiткiв, котрi не затримувалися на моiй скромнiй персонi довше кiлькох секунд.
З кожним роком я все бiльше перетворювалася на «книжкового черв’ячка», i замiсть освоювати складну науку макiяжу – пiдборiв – дiвчачих iнтрижок, що все разом називалося «бути справжньою дiвчиною», тiльки глибше закопувалася у хитросплетiння книжкових свiтiв та мертвоi мудростi, невпинно нарощуючи мiж собою та своiми однолiтками стiну iз прочитаних сторiнок.
І химери згодом вiдомстили менi…
Та продовжу свою розповiдь.
Я дивилася на своiх однокласниць, слухала iхнi балачки – i думала, що у мене обов’язково все буде по-iншому. Я не хотiла зустрiчатися з будь-ким, аби тiльки всi вважили «що я вже доросла i гуляю з крутими хлопцями»; мене коробило вiд слова «перепихнутися», i я вiрила, що це мае бути – раз – i назавжди. Саме тому я (смiшно сказати!) у сiмнадцять рокiв була нецiлованою дiвчинкою, яка чекае на Принца…
Насправдi ж вiн уже iснував – жив у паралельному свiтi моiх мрiй, i чекав можливостi перебратися до мене у свiт реальний… Принаймнi, я з усiеi сили хотiла у те вiрити. Я вигадала його давно, i з плином часу образ не тiльки не зблiд, а лише одягнувся новими рисами i фарбами. Це вiн завжди приходив мене втiшити, коли менi було погано, йому я розповiдала у подушку, мов по телефону, усi своi бiди. Йому я писала свiй щоденник у формi листiв – листiв у нiкуди. Я вже його кохала, i маючи примарного, але такого прекрасного журавля десь на обрii своеi романтичноi уяви, менi навiть не спадало на думку приглядатися до «синиць», якi час вiд часу вертiлися поряд. А так, як красунею мене назвати можна було б з великою поправкою на те, з чим саме порiвнювати, то лишатись самотньою, не розмiнюючись на коротенькi шкiльнi закоханостi, було зовсiм не важко.
Дiвчата вважали мене дивачкою, але у цьому не було нiчого нового – до своеi ролi «синьоi панчохи» – всезнайки, яка надiйно прилипла до мене уподовж мого шкiльного життя, я давно звикла i тому не надто тим переймалася.
Нiхто з хлопцiв, що вчилися у нашiй школi, чи з тих, кого менi доводилося бачити на дискотеках, куди я, дiвчинка-вiдмiнниця, iнодi знаходила час вибиратися, пiд образ iз мрiй не пiдпадав. Навiть близько не вертiвся. І як не важко було з цим примиритися, менi лишалося тiльки тiшити себе примарними мрiями – i робити усе те, що й завжди – закопуватися у книжки з головою, виборювати, на радiсть матерi, хорошi оцiнки i тихенько ночами читати – до дiрок, до оскоми, приторнi жiночi романи…
Останнi шкiльнi екзамени, випускний, пiдготовка до вступу, вступнi iспити – усе це закрутило мене у шаленiй круговертi, кiнець якоi – хеппi-енд, на який можна було б навiсити голосний газетний ярлик на кшталт «мрii здiйснюються! Завдяки своiй наполегливостi i старанностi Альбiна вступила на економiчний факультет престижного вузу!» я зустрiла з цiлковитою байдужiстю i повним виснаженням, фiзичним i моральним.
Нiяких емоцiй не викликав i сiрий папiрець, що казенними словами сповiщав про те, що вiднинi я студентка. Насправдi ця була мамина мрiя, а я просто не суперечила, та i навiщо? Без ii допомоги, точнiше без допомоги декана цього самого факультету, колишнього маминого товариша, у мене все одно навряд чи що вийшло б, навiть враховуючи усi моi учбовi вiдзнаки. Та i на вступ куди-iнде енноi суми грошей у нашiй сiм'i все одно не було. Хоча, якщо уже зовсiм вiдверто, навiть аби я мала можливiсть вступити куди-завгодно, то i тодi довго б вагалася, так як жодна з можливих майбутнiх професiй, «жiночих» i не дуже, мене не приваблювала. Правда, економiстом я себе також не бачила… Та попереду були ще п’ять рокiв навчання, i щось за цi роки могло змiнитися. Тож доводилося на це й сподiватися i не морочити собi голову заздалегiдь.
Лiто пройшло, як i завше, в селi у тiтки Тонi, у веселiй компанii трьох ii дiтлахiв, а також качок, курей, корови, кiлькох мiсцевих дiвчат i незмiнних любовних романiв…
Початок нового етапу мого життя почався зi знайомства з теперiшнiми однокурсниками – браттями по неволi на наступнi п’ять рокiв, та з безкiнечних вiтальних промов, котрi щедро сипалися з гарних трибун свiжовiдремонтованого iнститутського актового залу на нашi голови.
Скоро вiд цих промов моя власна голова розболiлася настiльки, що коли нас нарештi вiдпустили i юрба попленталася шукати свою аудиторiю, я не хотiла уже нiчого.
І саме тодi я побачила Його.
Менi вистачило одного погляду, щоб зрозумiти, що це – Вiн. Зеленкуватi очi i волосся, як колоски пшеницi… Це було мов удар струмом, мов блискавка серед ясного неба…
Це був саме вiн!
