Вiдлуння любовi: чоловiки
Колектив авторiв
До збiрника «Вiдлуння любовi: чоловiки» увiйшли твори 10 авторiв-чоловiкiв. Вони мешкають в Украiнi та за кордоном, рiзнi за вiком, освiтою, характерами. Але, нiби змовившись, автори вирiшили довести, що життям диригуе всесильне почуття – Кохання. Недарма кожен оспiвуе жiнку, кохану, нiжну, неосяжну… Без неi, ii любовi, нiжностi, сили волi, спраги життя та категоричного вiдторгнення безнадii буття було б пласким та безбарвним. Крiм того, ця книжка бере участь в благочиннiй акцii: за ii допомоги ми збираемо грошi для наших солдат, якi зараз виборюють украiнську незалежнiсть на сходi Украiни в зонi АТО.
Вiдлуння любовi: чоловiки
Збiрник оповiдань про кохання
Укладач – Елiна Заржицька
Амастех
Блакитна намiстина
Два пiдслiпуватих ока, кiстляве тiло i одвiчна мiтла в руках. Ось так виглядае Карукова тiтонька.
– Каруче! – вона завжди кричала з-за дверей.
Зiр у неi був нiякий: iнодi вона приймала за Карука клаптик тканини на стiнi або й сонячного зайчика.
Карук був заклопотаний тим, що майстрував на даху бiля горища повiтряного змiя. Прикрiпив двi дощинки одна до одноi, потiм – аркушi паперу до них, далi звив iз ниток хвiст. Довгу мiцну шворку – аби повiтряний змiй злiтав високо, сягав верхiвок тополь, самоi гори – Карук узяв у тiтоньки. Бо ж знав, де вона зберiгае своi нитки.
Урештi, змайструвавши повiтряного змiя, хлопець злегка пiдстрибнув iз ним: цiкаво, а якби можна було осiдлати свого змiя, сiсти на нього верхи, аби вiтер пiдняв його вище тополь… i щоб був лiтнiй полудень, i щоб односельцi, якi працюють у полi (чи то женцi, чи косарi), здивовано покидали свою роботу… жiнки, якi розвiшують випрану бiлизну на дахах, чи навiть воли, що ремигають, собаки на вулицях села, кури на кам’яних огорожах, тобто, всi, всi – i з острахом, i зi здивуванням – задивилися б угору… І мали б упiзнавати його: «Та це ж Карук, син Сако», i почали б вигукувати: «Яке диво! Диво!» А йому не було б i дiла до того, що бiля дверей стоiть тiтонька з мiтлою в руцi i погрожуе.
А ще… Серед усiх цих зачудованих спостерiгачiв неодмiнно мала б бути Маран, i побачити його зi свого даху…
– Каруче!.. – це знову лунав голос тiтки.
Каруковi тут же захотiлося, щоб злi духи вийшли з погребiв з доолом[1 - Доол (дхол) – музичний iнструмент, власне бубен, барабан.] i зурною[2 - Зурна – теж музичний iнструмент, святкова флейта.], або щоб Святий Саркiс[3 - Святий Саркiс – покровитель закоханих, здатний реалiзувати мрii.] пройшовся вулицями зi своiми сазандарами[4 - Сазандар – музикант, член оркестру, музичного ансамблю.], або щоб здоровецька череда корiв i овець посунула б селом iз нестямним муканням i беканням… А якби ж усього цього не було, то бодай би кiшка знайшлася, якiй би вiн прищемив хвоста дверима на горищi, – i то настiльки сильно, щоб вона так заверещала i зам’явкотiла, аби заглушити голос тiтоньки, i вiн не долiтав сюди на дах.
Злякавшись тiтчиних погроз, вiн перескочив через кам’яну огорожу i тихо, непомiтно пiдiйшов до неi, якраз тодi, коли тiтка готувалася знову закричати: «Каруче!» Вiдтак вона додала: «Помчи, наче голуб, до своеi хресноi, вiзьми в неi кислого дрiжджового тiста i одразу ж повертайся!». Карук видав звук, що нагадував кiнське iржання, i помчав, вдаючи того ж таки коня iз роздутими до вiтру нiздрями.
Хресна мешкала неподалiк. Карук не раз мiг бачити ii з даху свого будинку, як вона вивiшувала сушити випрану бiлизну. Та все ж вiн припустив уздовж городiв щосили, будучи впевнений, що бiжить зi швидкiстю i статтю чистокровного скакуна.
На березi струмка малi дiти гралися «у млина»: вони змайстрували з тополиних трiсок подобу колеса, на яке лилася вода, i iхне колесо крутилося. Карук захотiв, щоб його пшеницю змололи першою. «Нi, не вийде», – сказав маленький Давид, який призначив себе мiрошником. «Вийде». – «Не вийде!». Розгнiвався Карук i безжально скинув маленьке колесо; трiски розпалися, i вода забрала iх, немов черговий казковий палац. Карук був старшим за своiх товаришiв: хто з них мав право наважитися йому перечити? І знову риссю шляхетного скакуна продовжив шлях – по кисле тiсто.
Сад, що належав родинi Маран, був уже близенько. Каруковi хотiлося побачити Маран i показати iй свiй жвавий кiнський бiг. Адже Маран часто бувала тут у садку зi своiм маленьким телям, яке завжди паслося бiля самоi стiни.
Так… добре, що вiн згадав: на грушевому деревi е гнiздо, на якому вiн бачив зозулю; Карук поки що не чiпав ii яечок, очiкував, коли в одну прекрасну днину захопить ii зненацька за iх висиджуванням.
Вiн вилiз на дерево, засукав рукав, простяг руку в гнiздо, i раптом зозуля випурхнула з iншого боку. Яечка були теплi, рiзнокольоровi й краплистi. Вiн не став iх розбивати, тим паче, що це була зозуля з грушевого дерева Маран. І вiн продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.
За хвильку вiн опинився бiля двору Аракела. При входi стояла собака зi звислими сосками. Карук зайшов, бо ж мусив дiзнатися, скiльки цуценят вона народила. І вже потiм продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.
На якусь мить вiн зупинився перед крамницею торговця м’ясом. Здивувався, що м’ясник не викрикував цiну свого товару. От якби ж Карук сам торгував м’ясом… І вiн знову продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.
Коли вiн врештi увiйшов до хати хресноi, то почув, як тiтонька розмовляе iз нею i скаржиться: «Ну що я можу з ним удiяти, скажи на милiсть? Та хай би вже Господь забрав мою душу, аби я позбулася цього шибеника».
Тiтка взяла тiсто i, тримаючи Карука за руку, розсерджена, мало не силомiць потягла його додому.
Вони йшли повз ворота будинку Маран. Як же ж переживав Карук, щоб Маран не опинилася на порозi дому, i щоб не побачила його в цьому принизливому становищi! Натомiсть вони побачили мати Маран, яка пiдмiтала порiг, тож тiтка зупинилася, аби знову поскаржитися на Карука i розповiсти про його непутящiсть.
– Але ж вони ще зовсiм маленькi, тiтонько-баджi[5 - Баджi – ввiчливе турецько-вiрменське звернення до лiтньоi жiнки.], – заговорила мати Маран. – Завтра вони пiдростуть, i вже не будуть такими. А у Маран ось уже зо два днi, як вискочив великий прищ на грудях. Така ось бiда – захворiла.
Тiтка послабила стискання Каруковоi руки, i вiдпустила його. Здаеться, ii роздратованiсть минула. І вона iз властивою старим людям авторитетною iнтонацiею почала пояснювати, як треба чинити в таких випадках.
– Обв’яжи ii цибулею. Засмаж як слiд цибулину, додай трохи мила, кiлька ложок оливковоi олii, змiшай усе разом, подрiбни гарненько в ступцi i ще поки гаряче перев’яжи мiсце, де е запалення; сумiш не тiльки прорве прищик, але й вбере в себе гнiй.
– Звiдки ж менi взяти оливковоi олii, тiтонько-баджi?
– У нас вдома трохи е. Я пришлю з Каруком.
– Дякую тобi, тiтонько-баджi. Нехай Карук принесе, щоб я зробила перев’язку. Минулоi ночi моя кровиночка зовсiм очей не зiмкнула.
За якийсь час Карук iз маленькою засмальцьованою скляночкою в руках увiйшов до будинку Маран; ii мати смажила цибулину.
Маран лежала в лiжку немов у пiвснi, в забуттi. Карук говорив навмисне голосно, щоб ii розбудити. Як же ж би йому хотiлося хоча б разочок глянути на цей прищик на грудях!..
Мати дiвчинки стружила мило, коли Карук почув голос тiтки: «Каруче!..»
– Твоя тiтка кличе тебе, Каруче, – сказала мати Маран.
Карук ще трохи потоптався: йому страшенно хотiлося побачити, як мати перев’язуватиме Маран груди.
– Каруче!.. – вдруге почувся голос тiтки.
Карук згадав, що тiтка вже сердилася на нього через кисле тiсто, i щоб не розгнiвати ii ще бiльше, таки зiбрався йти. У лiжку Маран поворушила ногами.
– Каруче!.. – знову тiтка.
– Хлопчику, вiд крику у твоеi тiтки надiрвався голос, – звернулася до нього матiр Маран, накладаючи стерту цибулину на клаптик марлi.
Каруковi довелося йти… Так i не побачивши прищика на грудях Маран!..
Селяни не мали потреби в настiнному календарi. Коли вони бачили, що Карук вийшов iз хати босонiж, це означало, що почалася весна, i земля потеплiла. Коли холошi Карукових штанiв були роздертi по колiна, це означало, що настало лiто. А якщо Карук ловив пiд мостом ракiв, було зрозумiло, що наближаеться осiнь.
Цього лiта в життi Карука не вiдбулося нiчого знаменного. Вiн з’iв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоцi, вiн попросив у неi про поцiлунок, але отримав вiдмову. Маран навiть розповiла про це матерi, мати – його тiтцi, а тiтка надавала Каруковi добрячих ляпанцiв.
В один iз осiннiх днiв Карук знайшов пiд мостом, де ловив ракiв, синю намистинку. Вiн просунув у неi нитку i повiсив на шию, щоб оберегти себе вiд злого ока, отруйноi колючки i врокiв. Вiн чув вiд тiтки, що синя намистинка допомагае, рятуе вiд пристрiту. У компанii друзiв Карук не раз розповiдав про чудодiйнi властивостi намистинки. Бувала серед них i Маран. І одного разу вона навiть виявила бажання потримати намистинку.
Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своему саду i плела вiнок iз ромашок, коли – гоп!.. – зi стiни зiстрибнув Карук…
– …Ага, i ще – коли людина одягае на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закриваеться паща, – розповiдав Карук iз широко розкритими очима. – Коли граеш у костi, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш iз дерева, з тобою нiчого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобi нiщо не загрожуе – анi злива, анi вогонь.
Чого, чого тiльки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.
– Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зi мною, добре? – просила Маран.
– Е нi, нiзащо! Нi за якi грошi. Навiть якщо даси менi сто золотих монет, все одно не вiддам тобi намистину.
