– Тут немае нiякоi цивiлiзацii, – Енне не запитувала, вона уточнювала. – І не було.
– Була, – запевнив вiн. – Але, на жаль, чомусь вона занепала.
– Чому ти не сказав ранiше?
– Та яка рiзниця, як тут жилося ранiше, якщо у них зараз немае космiчних кораблiв? – здивувався Керфi. – Та й не було ранiше. Чотириста рокiв тому тут справдi була цивiлiзацiя потужних магiв, вони подорожували завдяки чарам. Я колись про них читав… Але потiм згадки про них зникли. Може, хто i цiкавився iх долею, та у Пателлi i без того зараз весело…
– Чому ти не сказав ранiше?! – вигукнула Енне. – Ми нiколи не виберемося звiдси! Ми тут до смертi! А ти не сказав…
Гел обняв ii, дiвчина пручалась, потiм сама обняла його як дитина, що шукае захисту.
– Обiцяй, що ми виберемося звiдси, – шепотiла вона, вдарила його ще по дитячому тендiтною рукою у плече. – Обiцяй, що коли ми пiдемо до тiеi печери, не залишимося тут довiку.
– Обiцяю, – вiдповiв Гел.
Енне чомусь йому повiрила.
Керфi дивувала ii поведiнка: то плаче, то смiеться, то звинувачуе Гела у вбивствi, то вимагае вiд нього порятунку.
«Дивнi створiння – смертнi дiвчата», – подумав Керфi.
Та вiн не розумiв, чому Енне розмовляе з Гелом спокiйно, як з другом, а з ним, з Керфi, стосунки якось не складаються.
* * *
До печер було вiсiмнадцять фредо. Завантаженi всяким необхiдним для печерних людей добром нарти були важкими, тому люди бiгли поруч. Розумнi собаки тягнули санки туди, де був iх дiм, де палахкотiло велике вогнище, де стигла каша iз зерен боку[2 - Зерна боку – кукурудза, мiсцевий вид.] з кiстками та нутрощами зугла. Де дiти гралися з ними й чесали за вухами. Де ласкавi жiнки вичiсували густе бiле хутро дерев’яними гребiнцями – собакам приемно, а жiнкам пряжа на теплi речi.
Бiгли охоче, любили бiгати, любили тих людей. Деякi з молодших чоловiкiв були злiшi, та вони побоювалися велетенських псiв, бо не розумiли iх, тому мiж собаками i людьми наче був договiр про спiвпрацю.
На нарти посадили Енне, яка не звикла бiгати, як вона казала, нi на далекi, нi на близькi дистанцii, а також Айре, який дуже радiв поiздцi на нартах. Хлопчик так пiдскакував, що ледь не випав кiлька разiв.
Дiвчина-погонич по доброму поставилася до Енне, допомогла зручнiше вмоститися, вкрила хутром, дала окуляри з затемненого скла у дерев’янiй оправi, щоб снiг не ослiпив. Їй було шкода розгублену i налякану чужинку. Тим паче, бiдолашна жила у тому дивному, як старшi кажуть, кораблi з двома хлопцями. Хоча прибульцi були гарними та трошки iнакшими, нiж хлопцi ii племенi. Незрозумiлими. Чужими.
Пробiжка поруч iз нартами на рiвнi з великими собаками, що з легкiстю бiгли заснiженою рiвниною, для Керфi здавалася бiгом у минуле. Надзвичайнi вiдчуття. По дорiжцi, що утворили полози нарт, бiгти було легше, снiг на рiвнiй поверхнi не глибокий, замети утворилися бiля гаiв чорних дерев. Головне, як казав Тоорл, не потрапити у нiрку борка[3 - Борка – кролик.]. Чоловiки, звиклi долати великi дистанцii, бiгли легко, навiть якось весело, наче змагаючись один з одним. Керфi спочатку намагався посперечатися у бiгу з Гелом, та виявилося, що той швидкий i на двох ногах. Гел також наче зняв важкий тягар з плечей, радiв сонцю i подорожi.
Енне заспокоювалася, вона замилувалася краевидом. Це було казково, особливо коли дiвчина зняла окуляри: все блищало, наче вкрите дiамантами. Собаки пiднiмали тонкий снiжний пил, що мiнився у сонячному промiннi всiма барвами свiту.
Айре намагався побачити все навколо, вiн вертiвся, як непосидюче щеня. Гел час вiд часу втихомирював сина.
Звичайно, невiдомо, що попереду, та зараз усе здавалося чудовим.
* * *
Добiгли до високоi кам’яноi стiни, котра захищала долину вiд теплих вiтрiв i невiдомих чужакiв. Туди, де був закутий у кригу водоспад i велике озеро промерзле наскрiзь. Дивнi абстрактнi статуi, витвiр замерзлоi води, наче химерний сад Латiлли[4 - Латiлла – холодна планета третьоi галактики.].
Керфi здивовано роздивлявся чудернацький пейзаж, намагався зрозумiти, де вхiд у печеру.
– Вхiд за водоспадом, – почув голос Гела.
– Не смiй читати моi думки! – несподiвано розсердився Керфi.
Гел заклав руки за спину, кивнув i весело посмiхнувся:
– Я й не читав.
– Татку! Татку! Татку! – Айре пiдбiг до Гела, видерся йому на руки. – А можна я покатаюся? Дивися, там ковзанка!
– То озеро замерзло.
– По озеру! Можна? – вимагало дитя перевертня.
– Йди, тiльки обережно, – дозволив Гел.
Вожак псiв пiдiйшов до Гела, став поруч, слiдкував за щеням великого вожака не менш пильно, нiж батько-перевертень. Гел запропонував допомогу белкiйцю, та дозволив бiлому псу слiдкувати за Айре. Бiлий пес спустився на рiвну поверхню замерзлого озера. Айре, здавалося, вже нападався досхочу, i пес потягнув його за комiр на берег озера до батька.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
