Веселий цвинтар
Василь Стус
«Веселий цвинтар» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi мотиви самотностi i боротьби, фiлософське осмислення свiту***. У нiй лiричний герой постае морально i лiтературно зрiлим, сповненим натхнення сказати свiтовi свое поетичне слово. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.
Василь Стус
ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискуе Люципера очима.
П'янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищенний,
а чуеш, чуеш протяг у душi!?
ВЕРТЕП
На першому поверсi – двое людей
на другому – iхнi тiнi.
Вправний оператор
так освiтлюе кадр,
що й не добереш,
де люди, а де лиш тiнi.
Внизу проказують: нам з тобою
жити в любовi й радостi.
Вгорi повторюють: мав би нiж —
зарiзав би як собаку.
Потiм на кiн виходить
хтось третiй
i починае агiтувати за рай,
що росте й росте
все вище й вище.
Снiп свiтла зноситься
в порожню небесну твердь,
де чути янгольськi спiви:
«одним кипiти в маслi,
а другим у смолi».
Нарештi починаються танцi:
на авансцену вискакуе чорт
i починае обертатися.
Раз вiн стае на ноги,
вдруге – на руки,
доти перевертаеться,
поки руки не приростають до землi,
а ноги зависають в повiтрi.
І тодi стае помiтно,
що обертаеться, власне,
тiльки тулуб.
* * *
Менi здаеться, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моiй подобi.
Нi очей, нi вух,
нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своему тiлi. І, кавалок болю,
i, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своеi плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.
Сто ночей
попереду i сто ночей позаду,
а межи ними – лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.
* * *
Порiдшала земна тужава твердь,
мiський мурашник поточив планету.
Мiлiцiонери, фiзики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий украiнський материк
росте, як гриб. Вже навiть немовлятко
й те обiцяе стати нашим катом
i порубати вiковий порiг,
дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,
де зрiдка тiльки човгання чобiт
нагадуе: iще iснуе свiт
справiку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявiе щодня,
а ми все визначаемось. До сутi
доходимо. І, Господом забутi,
