4. Згадай, з якоi пори ти женеш вiд себе цi роздуми, i скiльки разiв, отримавши у богiв вiдстрочку, ти скористався нею. Слiд, врештi-решт, усвiдомити, частиною якого свiту ти е i волею якого правителя свiту ти iснуеш. Знай, що вже покладена межа твого життя, i якщо не скористаешся часом для власноi просвiти, час розчиниться, як зникнеш i ти, i бiльше не повернеться.
5. Пiклуйся про справу, якою зайнятий цiеi митi, щоб виконати ii гiдно римлянина i мужа, з повним сумлiнням, щирiстю, з любов’ю до людей i справедливiстю. Вiдсторони вiд себе iншi бажання.
Буде щастя, якщо кожну справу виконаеш як останню в своему життi, звiльнившись вiд нерозважностi, пiдiгрiтоi пристрастями, зневаги до велiння розуму, лицемiрства, себелюбства i невдоволення власною долею.
Бачиш, якi невибагливi цi вимоги: кожен, хто iх виконае, буде в змозi досягти блаженного, божественного життя. Та й самi боги вiд того, хто виконуе це, нiчого бiльше не забажають.
6. То що? Нехтуй, нехтуй собою й далi, душе моя! Адже невдовзi ти вже не зможеш поставитися до себе з належною увагою. Життя взагалi мiнливе, твое життя вже йде до завершення, а ти досi не шануеш себе, але покладаеш свое благоденство у залежнiсть вiд душ iнших людей.
7. Нехай не вiдволiкае тебе те, що впливае зовнi. Видiли собi вiльний час задля того, аби навчитися чогось доброго i припинити блукати без цiлi. Варто стерегтися також iншоi тяжкоi омани. Адже божевiльнi тi люди, котрi все життя виснажують себе справами, не маючи певноi цiлi, з якою треба було б погоджувати всi прагнення та уявлення.
8. Нелегко знайти когось, хто став би нещасним через неуважнiсть до того, що вiдбуваеться в чужiй душi. Але неминуче буде горе тому, хто не стежить за розвитком своеi власноi душi.
9. Завжди слiд пам'ятати про те, яка натура Цiлого, якою е моя натура, яке спiввiдношення однiеi та iншоi, i якою частиною якого Цiлого е мое ество, а також про те, що нiхто не може перешкодити завжди дiяти i говорити вiдповiдно до натури, частиною якоi ти е.
10. Теофраст, оцiнюючи рiзнi вчинки (оскiльки таке оцiнювання можливе зi звичайноi точки зору), зауважуе як справжнiй фiлософ, що вчинки, навiянi пориваннями, тяжчi, нiж вчинки пiд впливом гнiву. Адже той, хто гнiваеться, вiдвернувшись вiд розуму, вiдчувае, мабуть, якусь гiркоту i таемний жаль, той же, що вiн грiшить пiд впливом поривання, не в змозi встояти перед спокусою насолоди, проявляе, мабуть, своiми вчинками велику розбещенiсть i рознiженiсть. Тому правильно вирiшуе Теофраст, що бiльшого осуду заслуговуе переступ, пов'язаний iз задоволенням, нiж пов'язаний з горем. Загалом перший скидаеться на того, у кого гнiв спричинив почуття гiркоти, пов'язане з заподiяною йому ранiше несправедливiстю, iнший же мимоволi прагне несправедливостi, захоплений своею пожадливiстю до якоiсь дii.
11. Все слiд робити, говорити i думати так, нiби кожна мить може стати для тебе останньою. Якщо боги iснують, то зникнути з-помiж людей зовсiм не страшно: адже боги не вкинуть тебе в бiди. Якщо ж богiв не iснуе або iм немае дiла до людей, тодi чи е сенс жити у свiтi, де немае богiв чи немае промислу? Але боги iснують i виявляють пiклування до людей. Вони влаштували так, що лише вiд самоi людини залежить, пiддатися чи нi злу. А якщо злом е i що-небудь iнше, то вони подбали також, щоб вiд кожного залежало не пiддаватися такому. Але те, що не робить людину гiршою, чи може зробити гiршим ii життя? Природа Цiлого не могла схибити таким чином, анi з несвiдомости, анi через безсилля попередити або виправити, в разi якщо вона володiе усезнанням; не могла б вона також анi за безсилля, анi за безпорадностi припуститися такоi помилки, як розподiл благ i зла мiж усiма людьми без розбору, як мiж хорошими, так i мiж поганими. Смерть i життя, слава i безчестя, страждання i насолода, багатство i бiднiсть – все це однаково випадае на долю як хорошим людям, так i поганим. Все це не чудово i не соромно, а отже, i не благо i не зло.
12. Як швидко все зникае: самi тiла в свiтi, пам'ять про них у вiчностi! Яким е все, що сприймаеться почуттями, особливо те, що вабить нас насолодою, або вiдлякуе стражданням, або прославляеться марнославством? Яке все це мiзерне, зневажене, нице, нетривале i мертве! Ось на що слiд звернути здатнiсть мислити. Що являють собою тi, чиi переконання i голоси народжують славу? Що таке смерть? Якщо взяти ii саму по собi i вiдволiктися вiд усього, що вигадано з цього приводу, то негайно ж переконаешся, що вона не що iнше, як дiя природи. Боятися ж дii природи легковажно; смерть ж не тiльки дiя природи, а й дiя, корисна iй.
Як i якою частиною свого ества стикаеться людина з богом i що робиться з цiею частиною пiсля ii вiддiлення?
13. Немае нiчого бiльш жалюгiдного, нiж людина, яка вимiрюе усе вздовж та поперек, яка намагаеться, як говорить поет, «мiряти простори землi, спускаючись пiд землю», розгадувати таемницю душ оточуючих ii людей, але яка не усвiдомлюе, що для неi цiлком достатньо спiлкування лише зi своiм внутрiшнiм генiем та чесного служiння йому. Останне ж полягае у тому, щоб оберегти душу вiд пристрастей, нерозсудливостi та невдоволення справами богiв та людей. Справи богiв поважнi своею досконалiстю, справи людей е приемними нам в силу спорiдненостi з ними. Але iнколи останнi збуджують певну жалiсть: коли в них виявляеться незнання добра та зла – це потворнiсть не менша, нiж нездiбнiсть розрiзняти бiле та чорне.
14 Навiть, якщо б ти розраховував прожити три тисячi рокiв й ще тридцять тисяч, все ж таки ти мусиш пам’ятати, що нiхто не позбавляеться iншого життя, крiм того, яке вiн проживае, й нiхто не проживае iншого життя, крiм того, якого позбавляеться. Тому найтривалiше життя нiчим не вiдрiзняеться вiд найкоротшого. Авжеж теперiшне для всiх однакове, тому рiвнi й втрати – й зводяться вони всього-на-всього до митi. Нiхто не може позбавитися анi минулого, анi майбутнього. Бо хто може вiдiбрати в мене те, чого я не маю?
Отже, слiд пам’ятати про двi iстини. По-перше: все одвiку е рiвним само собi, перебуваючи у вирi, й тому цiлком байдуже: спостерiгати за одним й тим самим сто рокiв, чи двiстi, чи нескiнчений час. По-друге: i найбiльш довговiчний, i той, хто помер, лише розпочавши життя, втрачають, фактично, одне й те ж саме. Теперiшне – ось усе, чого можна позбутися, бо тiльки його й маеш, а нiхто не позбавляеться того, чого не мае.
15. Усе залежить вiд переконання. Це ясно з висловiв цинiка Монiма. Але й користь вiд його слiв буде ясною для того, хто зможе спiймати ядро iстини, яке в них полягае.
16. Найбiльшою ганьбою вкривае себе душа людська, яка обурюеться проти свiту, стаючи (оскiльки це залежить вiд неi) мовби болючим наростом на ньому. Бо нарiкання з приводу будь-чого, що вiдбуваеться, е обуренням проти природи Цiлого, яке мiстить у своiй частцi усi iншi iстоти. Далi, коли вона цураеться будь-якоi людини або спрямовуеться проти неi з намiром заподiяти iй шкоду, як це вiдбуваеться з розгнiваними. По-трете, вона вкривае себе ганьбою, коли не в змозi встояти проти насолоди або страждання. По-четверте, коли вона лицемiрить та фальшиво й нещиро робить що-небудь або говорить. По-п’яте, коли вона не погоджуе своеi дii та прагнення з метою, але робить що-небудь даремно та марно, бо навiть у дрiбницях слiд рахуватися з метою. Метою ж розумних iстот е покора розуму та закону найдавнiшого Мiста та устрою.
17. Час людського життя – мить; його суть – вiчна течiя; вiдчуття – непевнiсть; будова всього тiла – тлiнна; душа – нестiйка; доля – загадкова; слава – недостовiрна. Одним словом, усе, що вiдноситься до тiла, е подiбним потоку, те, що вiдноситься до душi, – сновидiнню та диму. Життя – боротьба та мандрiвка чужиною; посмертна слава – забуття. Але що же може вивести до шляху? Нiщо, крiм фiлософii. Фiлософствувати ж – означае оберiгати внутрiшнього генiя вiд наруги та вади, досягати того, щоб вiн стояв вище за насолоду та страждання, щоб не було в його дiях анi нерозсудливостi, анi омани, анi лицемiрства, щоб не стосувалося його – робить чи не робить щось його ближнiй, щоб на все, що вiдбуваеться, та надане йому долею, вiн дивився, як на те, що випливае звiдти, звiдки вийшов й вiн сам, а найголовнiше – щоб вiн покiрно чекав на смерть, як на просте розкладення тих елементiв, з яких складаеться кожна жива iстота. Але, якщо для цих елементiв немае нiчого страшного в iх постiйному переходi одне в одне, то де пiдстави боятися будь-кому iх загальноi змiни та розкладення? Адже останне е згiдним з природою, а те, що е згiдним з природою, не може бути поганим.
Карнунт.
Третя книга
1. Зрозумiй не лише те, що життя спливае щодня i залишаеться все менша його частка, але й те, що за дуже довгого життя не завжди залишаеться сила думки для розумiння того, що вiдбуваеться i осягнення справ божеських i людських.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
