Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Ой настала жаль-туга да по всiй Украiнi…
Не один козак гiрко плакав од сii думи, а Черевань тiлько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в його вдача.
Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на iх обох. Давно вже вiн не бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань; тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка довга, до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь просiяв якимсь свiгом. Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.
Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:
– Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетiла послухати божого чоловiка?
Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.
Божий чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв дiдусь, що аж усмiхавсь.
– Бувай же, – каже, – здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись iзнов за козакованне.
А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi радуеться, похитуючи головою.
– Боже, – каже, – правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде!
– Яким же, бгате, оце случаем? – питае зараз Черевань.
Шрам одвiтовав, що на прощу до Киева, да й спитав сам у божого чоловiка:
– А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе?
– В мене, – каже, – одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивii, яко тiг помилованi будуть…
– Так, батьку мiй! Так, мiй добродiю! – перебив йому Василь Невольник. – Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову!
– Не менi дякуй за се, Василю, – каже божий чоловiк, – дякуй боговi да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв.
– Хiба ж я йому не дякую? – каже Василь Невольник. – Ченцi звали мене у монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всi гирла, як своi п'ять пучок, знаю; зазивав мене i кошовий, i отаманне, як проходив я, повертаючи з неволi, через Запорожже, а я кажу: нi, братчики, пiду я тому служити, хто визволив мене iз бусурменськоi землi; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як небудь йому подякувати.
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся.
– Казнае-що ти, – каже, – городиш, бгате! Буцiм уже сто червоних таке диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража носили козаки червiнцi приполами. Ну, сядьмо лиш, моi дорогii гостi, та вип'ем за здоров'я пана Шрама.
Випили по кубку. Тодi Шрам i питае:
– Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вештаешся i всячину чуеш: чи не чував ти, що в нас дiеться за Днiпром?
– Дiеться таке, – одвiтуе божий чоловiк, важко здихнувши, – що бодай i не казати! Не добре, кажуть, починае на сiй Украiнi Тетеря, а за Днiпром чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками.
– А старшина ж iз гетьманом на що?
– Старшини там багато, та нiкого слухати.
– Як нiкого? А Сомко?
– А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й йому не дають гетьмановати.
– Як же се так?
– А так, що диявол замутив голову Васютi Нiженському. Уже й чуприна бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на полковництвi: так, отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слухае. А як вiн собi маеться добре, то й бояре, що на Москвi коло царя, що хотя роблять, i тii за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець iде, не хоче нiкому придiте поклонiмося. Отаке як завелось мiждо старшими головами, то й козаки пiшли один против одного. Де зустрiнуться, чи в шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться. «Чия сторона?» – «А ти чия?» – «Васютина». – «Геть же к нечистому, боярський пiднiжку!» – «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» – Себто, бач, що Сомко мае в Переяславi своi крамнi комори в ринку, так Васютинцям i звадливо. Отак зiтнуться, да й до шабель.
Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив.
– Та потривай же, – каже, – адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельцi?
– Одностайне, – каже, – i сам преосвященний Методiй був там i до присяги козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою – той i вимудровав щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От i пiшла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не слухае Сомка-гетьмана, а запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть.
– Якого се Брюховецького? – аж скрикнув Шрам. – Що се ще за проява?
– Проява, – каже, – така, що слухаеш, да й вiри няти не хочеться. Ви знаете Іванця?
– Отак! – кажуть, – iще б не знати чури Хмельницького!
– Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка?
– Чули, – каже Шрам. – Що ж по тому? А Черевань:
– Здаеться, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
– Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самотi, чи там як-небудь напiдпитку, а перед отаманнем, перед генеральною старшиною, на домовiй радi в гетьмана.
– Га-га-га! – засмiявсь Черевань. – Одважив солi добре.
– Одважив солi добре, – каже божий чоловiк, да зробив негаразд. Іванець був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу i шанобу. Бувало, проживаеш у гетьманському дворi, то й чуеш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мiй единий'» – озветься до його пiд веселий час, за чаркою. «Держись, Юру, – каже, бувало, синовi, – держись Іванцевоi ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошукае». От Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаете самi, доводиться Юрусевi дядько, бо старий Хмiль держав уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура орудуе небожем. Да ото раз, як з'iхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про вiйськовi речi, от Іванець i собi до гурту – немовби гетьманський чура – да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, знаете, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, – до Юруся, – старого пса непристойно мiшати в нашу компанiю…» От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своiми ушима. Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко пiймав Іванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.
– Га га-га! – зареготав iзнов Черевань. – Котузi до заслузi.
А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
– Се все ми знаемо.
– Знаете, – каже кобзар, – а чи чували, що пiсля того вкоiв Іванець?
– А що ж вiн, бгате, вкоiв? – питае Черевань. – Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi здаеться, бгате Василю?
Той тiлько мовчки похитав головою.
– От що зробив Іванець, – прийняв iзнов слово божий чоловiк. – Мабуть, нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Іванець, маючи в себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiлько його там осталось, да й махнув на Запорожже. А там як сипнув грiшми, так запорожцi за ним роем: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А вiн, ледачий, з усiма обнiмаеться, да братаеться, да горiлкою поiть…
– Ну, що ж iз сього? – iзнов-таки спитав понуро Шрам.
– А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
