Подорож ловеласа

РОЗДІЛ 1

Після недремної робочої доби, немов зміюка шкіру, стягую робочий одяг. Залишається помитися і зодягтися у чисте. Я стомлений. Як почалися з учорашнього дня болти-гайки, лише о шостій сьогоднішнього ранку закінчилися. У нас завжди так: чим більше віддаєшся роботі, тим більше на тобі катаються. Але я не скиглю. Я просто констатую факт. Валерка, щоб не залишитися понаднормово, прикрився жінкою й дитиною, я ж, неодружений і не хворий.

Я знаходжуся у кімнаті, що слугує працівникам нашого холодильно-компресорного цеху за роздягальню, їдальню, та місце відпочинку чергового. Сиджу на довгій лаві, за великим столом, що чимало міг би розповісти про наше життя-буття. Збитий з міцних дощок якимось народним умільцем, крім усього іншого, стіл слугує за місце для спання, і «спілкування» з жіночою половиною людства, адже у цеху працює чимало молодих-неодружених.

Чому для спання і «спілкування»? Тому, що на нашому роздовбаному дивані, можна ненароком наштрикнутися на залишки пружини. І це, при кінці двадцятого століття, коли навалом недорогих меблів, на будь який смак. Та керівництву наплювати. Навіть начальник цеху кілька разів наштригувався, та лише матюкався і пів-пляшки зеленки з аптечки використав на причине місце.

Я занотовую у службових журналах зроблене і події пройдешньої зміни, щоб здати чергування прискіпливому Дмитровичу. Пишу, а руки трясуться, немов у алкаша – і це у двадцять вісім років. Одне тільки радує – з сьогоднішнього дня, я у відпустці! Отже, посилаю всі проблеми подалі й на відпочинок.

Нарешті завершив із писаниною. Можна йти – відсипатися.

Дмитрович з хлопцями бадьоро перевдягаються, а я продовжую сидіти немов прикутий до лави.

– Наш роботун так запрацювався, що й додому йти не хоче, – підколює Грицько. – Може, Дмитровичу, я не буду перевдягатися? Краще за цього трудоголіка я все одно не спрацюю…

Дмитрович жартома штурхонув Грицька у плечі.

– Давай, давай – роздовбай! Перевдягайся! Нам ще пощастило, що на зміну Віктора випав найбільший кусінь роботи, бо крутив би й ти болти-гайки до завтрішнього ранку.

– А я б, на місті Віктора, залишився, – не вгавав Грицько. – Повертатися у холостяцьку квартиру така нудота. По собі знаю.

– Нічого. Скоро і його якась краля захомутає, – підморгує мені Дмитрович. – Вірно кажу? Пора визначатися – тридцятник на носі.

– Еге ж, – в’яло мотаю головою.

– Оце якраз його основна проблема! – зареготав Грицько. – Спробуй визначитися коли навколо товпляться одна одної краща. Он, минулої зміни, дзвонить якась: – Вітю можна до телефону?

– Грицько вдало скопіював дівчачий голос. – Довелося розкрити секрет, коли наш ловелас працює. Я тобі не зашкодив?… – Це вже до мене.

– Все в нормі, – вичавив я, змусивши себе підвестися. – І як ви тільки витримуєте цього ляскотуна!

– Для контрасту і такі треба, – весело відповів Дмитрович простягаючи на прощання руку.

– Бажаю добре відпочити.

– Не буде йому доброго відпочинку бо відпускного могорича не поставив! – у слід мені горлає Грицько. Та я вже був за дверима і зітхнув з полегшенням. Добре, що у моїй зміні такого балабола нема. Хоча, якщо відверто, Валерій не поступиться йому ні трохи у цьому. При кожній зустрічі, аж іскри викрешують приколами один з одного. Та до Валерки, за шість років у одній зміні, я вже звик, а до цього гицеля, не знаю, чи й зміг би.

Втома начебто трохи попустила. Видно зарядився Грицьковою енергетикою. У тролейбусі навіть стрільнув очима по бокам. Мені іноді подобається затриматися поглядом на якій-небудь симпатульці, чекаючи на реакцію. Якщо усміхнеться у відповідь – можна підійти і продовжити спілкування. Таким, нехитрим способом, частенько відбувалися досить цікаві знайомства. Проте цього разу, чи вигляд у мене надто змучений, чи з якоїсь іншої причини, але зворотнього зв’язку не відбулося. Хоча я від того не дуже засмутився, бо на горизонті замаячів мій будинок, а значить, попереду бажаний відпочинок.

Однокімнатка зустрічає мене холостяцьким незатишком. Взагалі-то, я не розстібай – інколи, ящо є настрій, лад у квартирі наводжу. Особливо у ті дні, коли тут не ночує Мілка – Горошинка, котрій завжди катастрофічно не вистачає часу. «Горошинка» до речі, придумав я. Сталося це, коли вперше зустрів невеличке кругленьке створіння, з короткою зачіскою і незрозуміло: сірими, чи зеленими очима, та щічками-пампушками. Одразу ж відмітив і суперактивний темперамент, що вже другий рік створює у моєму житті вулканні обставини. Взяти хоча б учорашній ранок. Я на зміну, вона в університет – зрозуміло поспішаємо. Але прибратися ще встигаємо, коли б їй не «закортіло».

…Після ліжка, швиденько по каві та скибці батону з сиром і вже на ходу завершуємо одягання. Відверто кажучи я краще б оті півгодини полежав у солодкій дрімоті, але Мілка чи то вичитала, чи десь почула, що перед відповідальним заліком обов’язково потрібен інтим. Як не відбрикувався, та дівчисько уміє досягти свого. Якщо відверто – останім часом, це мене вже починає діставати бо хочеться врівноваженості якоїсь у відносинах. Може з тієї причини, почав зустрічатися з Ніною. Напевне закортіло протилежності.

Ніна зовсім інша. У неї все склалося – закінчила медінститут, працює лікарем. Худорлява, зростом майже як я, під метр вісімдесят, з видовженим, гарними рисами обличчям. Я жартома навіть запитав: чи не з Кавказу її, карооку, сюди занесло. Ні, відповіла сміючись, – корінна киянка.

У Ніни двокімнатка і ми частіше зустрічаємося там. Горошинка, до речі, відчула появу ще однієї постійної подруги, і, навіть влаштувала темпераментну сцену. Подебатувавши годину-півтори зійшлися на тому, що ми не чоловік і жінка, і будь-якої миті (за власним бажанням) можемо розбігтися.

Хоча після тієї розмови Мілка почала боротися за мене, а може мені так здалося? Проте, на столі почали частіше з’являтися: сало, гуска або курка – батьки Горошини живуть в селі, десь на вінничині. А одного разу, (це був вчинок!), навіть випрала мою білизну!

Отже, у мене проблема! З Мілкою ми більше року зустрічаємося. Притерлися так би мовити, хоча вона й непередбачувана. З Ніною ж спокійніше, не дивлячись на її кавказьку зовнішність. Тож, якщо не брати до уваги інших короткочасних знайомств, можна зупинитися на одній з них і навіть одружитися. Хоча до останнього часу, на слово «одружитися», у мене виникала стійка алергійна реакція, але ненав’язливий, проте постійний тиск від мами, та споглядання за щасливим подружнім життям Валерія брало своє – адже погляди у людей змінюються, чи не так?

Я проходжу до кухні. Заглядаю до холодильника. Після стакану молока, нашвидкоруч роздягаюся і падаю у ліжко.

Моє лагідне й миле ліжечко. Негідник Валерій прозиває його «траходром». Може у чомусь він правий – не сперечатимуся. Проте він мислить вузько, бо саме у цьому ліжку, перед сном, було прочитано силу-силенну купу книг. І, доречі, не лише технічних та детективних. Адже не хочеться у спілкуванні з котроюсь із подружок тупити, а вони бувають здорово підковані у мистетстві, літературі та ще у всіляких речах.

Лежу я, намагаючись розслабитися на пахнучих свіжістю простирадлах, доречі випраних Горошинкою, та сон не йде. Душею й розумом я ще на роботі. У мізках перекручується: чи справляться хлопці з ремонтом компресора, чи не підводжу їх своєю відсутністю, бо саме мої технічні розробки використовуються при ремонті. Але з іншого боку: якщо начальник вважає за потрібне, саме зараз відправити мене у позачергову відпустку – йому видніше.

Потім заходився міркувати: як цікавіше використати відпустку, адже треба колись вириватися з щорічної одноманітності. Завжди одне й теж – дівчата, якісь культірні чи спортивні заходи і поїзка до батьків – все. Напевне час настав до змін, щось нуртує мене з середини, немов хоче сказати – пора, Вікторе, переводити життя на інші рейки! Може, саме тому, доля підкинула мені цю відпустку?

Після сотні перевертань з боку на бік вирішив – з роботою Дмитрович справиться – не вперше, до батьків поїду перед завершенням відпустки, а що-до архіважливого… Я задумливо, незрячим поглядом, якийсь час вдивлявся у стелю. І раптом, (таки я не даремно поважаю своє ліжечко), у голові висвітилася геніальна ідея: а що, як гайнути кудись де мене ніхто не знає! І там, спокійно, без обридлого теленькання двірних та телефонних дзвінків, обмізкувати цю нагальну проблему! Нещодавно я зробив профілактичний ремонт моторолерові – не підведе, підготуватися до подорожі можна за кілька днів. Тільки треба вирішити – куди податися…

Ще кілька перевертань і рішення визріло – Прибалтика. А чому б і ні! Відколи придбав моторолера, закрадалася мрія скупатися ще й у Балтійському морі, бо до Чорного вже їздив. Кілька тисяч кілометрів шляху, цілком вистачить для копирсання у собі.

Після цієї думки полегшало на душі, а може втома взяла своє – не зчувся, як задрімав.

Гадаєте мені дали виспатися? Дзуськи! І хто цей бузовір?… Слабо здогадатися з першого разу? Та не буду тягти коня за хвоста – звісно баламутка Горошинка. Я в соте пожалкував, що дав їй ключа від квартири.

Дівчина з розгону вискочила на ліжко і заходилася обціловувати, стискувати, м’яти моє зморене тіло. Вона, немов м’ячик, перекочувалася від голови до ніг і навпаки, невпинно торохтячи при цьому:

– Вітюнчику- пустунчику, я так скучила за тобою! Який ти запашний! Я так давно тебе не відчувала!..

Я розпрощався з відпочинком. В середині кипіло, та назовні не виходило, бо намагаюся ніколи з дівчатьми не конфліктувати, принаймі в голос – це один з моїх принципів.

– Якщо ти пам’ятаєш рибко, ми лише учора вранці з тобою розсталися.

– Ні, ні, і ні! – не пам’ятаю! Начисто забула! Та порадій же за мене пустунчику – нарешті я здала той клятий залік! Це треба обов’язково відзначити. Давай почнемо прямо зараз!

І, полетіли в різні боки частини її одежі. За мить, Горошинка осідлала мене.

– Ну, пробуджуйся, ну давай!.. – це вже говорилося не до мене. – Потім ресторан. Я пригощаю, – це вже до мене. Проте «ми» ніяк не могли пробудитися. Напевне тут зібралися в одне: втома, настрій та прохолода у відносинах, яку Міла ще не відчувала, а може не бажала відчути.

Посовавшись на мені безрезультатно ще якийсь час дівчина, надувши ображено губи вляглася поряд, але на відстані долоні.

– Ти чого? Тільки не кажи, що стомлений! Раніше тобі це подобалося у будь-якому стані.

Я зрозумів, що наступає мить істини. Принципи – принципами, та треба вже щось вирішувати.

– Я таки стомився – і це факт, – розпочав суворо і, зупинився. Ну, не можу бути з дівчатьми жорстоким, а тому, лише сказав: – Ти не збираєшся на канікули? Це ж був останній залік? Дома, напевне, зачекалися…

– Зрозуміло, – підібрала вона губи у нитку. – Кохання закінчилося – гуд бай май лав. А якщо скажу, що вагітна. Як зреагуєш?

На цей закид, я зреагував миттєво. Прибравши найщирішого вигляду сказав, що я не проти того, але нам потрібен якийсь час щоб прояснити наскільки міцні наші відносини.

Горошинка скотилася з ліжка і почала хапливо вдягатися.

– Так от! Щоб ти знав! Це не ти хочеш позбавитися мене! Я залишаю тебе! – Дівчина покопирсалася у сумочці. – І, тримай свого іржавого ключа, бо він мені вже не потрібен!

Напевне іржавим ключем вона хотіла дістати мене ще більше, та звідкіля їй було знати що метал-латунь не іржавіє. Проте я вже налаштувався до серйозної розмови.

– Міла, будь ласка. Я тебе не проганяю і розставатися з тобою не хочу, але, давай зробимо перерву одне від одного…, хоч на місяць. Я впевнений, що все стане на свої місця. Місяць, хіба це так довго?

– Та йди ти, під три чорти, вибриком! – Горошинка, відвернувши від мене збуряковіле обличчя, майже бігцем попрямувала до виходу. Гепнули двері і я залишився сам-на-сам зі своїми думками.

Я підвівся з ліжка. Залишки сна, після того гепання, зникли. Мене гризло сумління – не такою бачив я цю розмову, а з іншого боку: не таку дівчину бажав би мати за дружину, хоч ви мене вбийте. Внутрішній голос, проте, заспокоював: потрібно ж колись ставити крапки над «І». А ще: такі гепання дверима відбувалися неодноразово. Тому, якщо ми матимемо потребу одне у одному, то після відпустки обов’язково зустрінемося. Що ж до мене, то на відстані буде легше розібратися з почуттями.

Та-а-к. Із Квасолиною поки-що завершилося. На черзі Ніна? Що ж… Якщо вже так повелося: відведу сьогоднішній день для розбірок з милими, а завтра візьмуся за підготовку до подорожі, вирішив я, і почав налаштовуватися на розмову з Ніною.

Я вийшов з метро на Хрещатику і підземним переходом попрямував до зупинки тролейбуса, що мав мене везти до місця зустрічі з Ніною. Підбираючи до купи вагомі аргументи для розмови з нею, я так зосередився, що від несподіванки мало не гепнувся на бруківку, коли хтось темпераментно обхопив мене зі спини.

– Вітосику! Ой, як славно, що я тебе зустріла! Я вже думала, що з нудьги подохну. Бо з цими дебілами, точно можна здохнути! – заторохтіла Альона.

Вже й не згадаю, за яких обставин познайомився з цією десятикласницею без гальм, але мороки від того знайомства зазнав чимало. Енергії дівчини цілком вистачило б на десятьох, та нікому було направити її у потрібному напрямку, тому й розкидалася щедро нею у всі боки.

Ледве вдалося віднадити її від відвідин мене на роботі. Вона завжди з’являлася близько опівночі. Щоб дістатися до холодильно-компресорного цеху, де я працював, їй потрібно перелізти більш ніж двометрову огорожу, що оточувала плодоовочеву базу. І що цікаво, за нею завжди тягся хвіст з кількох недоростків. Вони слугували капризі у всіх її забаганках. Це ж треба?! Допомагати подружці перелазити через огорожу для побачення з суперником і терпляче чекати повернення.

Юній, швидковизрілій екстремальці подобався секс, при тому у найнесподіваніших місцях. На роботі, вона тягла мене до цеху де її стогони та зойки ледве притишував неслабий шум компресорів. Видумщиця навіть примудрилася звабити мене у роздягальні бази де я тренувався з веслування. Ми тоді заледве встигли, хоча я не впевнений, що вона отримала б менше кайфу навіть при наявності несподіваних глядачів.

Незрозуміло, чим я припав Альоні до душі, проте дійшло до того, що вона мало не завалила екзамени за десятий клас. Очевидно лише тоді, заклопотані собою батьки згадали, що мають дитину. Не бачились ми кілька тижнів. Потім вона повідомила, що зі школою повний порядок і вона вже одинадцятикласниця.

Дівчина, чи її свита, очевидно, якимось чином слідкували за мною. Варто прийти мені з роботи – і вона могла з’явитися будь-якої миті. Наші відносини були легкими і ні до чого не зобов’язували. Їх навіть Горошина не відчувала. З цим дівчиськом ми об’їздили на моторолері майже всі околиці Києва: пляжі, кафешки, парки. Проте, її феєрична натура була не для мене.

– Вітосику! Напевне ти вже забув мій вигляд, а я обновилася. Ось, поглянь, який модерновий прикид! – Альона забігла наперед мене. Я мало у друге не осів на підлогу: навпроти мене стояло густо, без смаку розмальоване юне створіння. З голови дівчини, в різні боки, стирчало безліч тоненьких кісок. Додавали безладу потерті й подерті джинси, що, проте, ефектно відтворювали її звабливі форми. Завершувала дикий букет, кофтина з візерунками незрозумілого кольору, зв’язана вузликом на животі. – Ну, як? Це з Франції, тітонька підкинула. – Показала пальцем і поглядом на «модерновий прикид» .

Я лише спромігся вимовити:

– Жах!

– От-от! Саме тому я тебе залишила. Обросли ви мохом Вітольде! Куди вам зрозуміти сучасну молодь!

Ну, ще не відомо хто кого залишив, – лише подумав я, та в голос не сказав, знаючи її непередбачуваність. Лише запропонував:

– То, що розбігаємося?

– Ні! І ще раз – ні! – безапеляційно вигукнула дівчина і оповила мою шию руками. – Мені розповіли про дуже цікаве місце на Трухановому острові, але туди можна дістатися лише на твоєму моторолері, бо Ромчиків «мерс» там не котить, – давай, поїдемо. Там буде славно, – і приставивши уста майже до мого вуха, немов-би у гаморі переходу хтось міг її почути, солодко додала: я знову хочу тебе. Думала, відкинула на віки, а як побачила – знову хочу! Хочу, і все тут!

– А як же вони? – я показав очима на двох патлатиків, що притулилися до стіни з другого боку переходу.

– Та ну їх, придурків. Зачекають. Еге ж Ромчику? – помахала рукою в бік юнаків. Хлопці, хоча нічого не почули за шумом навкруги, та дружно помахали у відповідь.

І що їх тільки змушує триматися мов примагніченими біля неї? Я більш ніж упевнений, що інтиму з Альоною у них не було. Таки, напевне, я вже застарий щоб зрозуміти оцю непередбачувану молодь. Проте, час відкараскуватися від цієї несамовитої юнки.

– Альона, ти мене умовила, чесно. Давай зустрінемося…, на днях. Сьогодні ж, ну ні як! Справа життя й смерті.

– Не бре…? – кинула підозрілий погляд.

– Стервом буду! – сяйнув щирим поглядом на неї, і не чекаючи коли опам’ятається, рвонув з місця.

З Ніною ми зустрілися, як і домовилися, неподалік від поліклініки, де вона працювала. Ніна, звично запізнилася. Хоча десять хвилин для неї запізненням не вважається. Будучи відповідальним, я не раз зауважував їй на це, але сьогодні після поцілунку у підставлену щоку, лише запитав:

– Може до тебе? Поїмо чогось та відпочинемо? – (це так у нас зветься інтим).

Ніна, глянувши уважним поглядом мені в очі, немов намагаючись упевнитися там у щирості мого бажання і відповіла:

– Ти ж знаєш, що у мене лише напівфабрикати. До того ж, ми відпочивали позавчора. – Напевне помітивши, якийсь порух у моєму погляді, швидко додала: – Ну-у-у, хіба-що, коли тобі дуже хочеться… Ні? Тоді, поїхали на схили?

І ми поїхали на схили Дніпра, у кафешку, котру з якогось часу облюбували.

У відносинах з Ніною, мені щось подбалося, а щось і ні. Подобалася її врівноваженість, передбачуваність і сімейність. Відносно сімейності – за тиждень чи два, нашого знайомства, ми вже існували немов давно одружені. Тут і готування їжі, що непомітно перейшло до мене і розмірений інтим з демократичними позами, а також зустрічі з чеканням. Після шаленної Квасолинки це було, до деякої міри, відпочинком. З іншого боку, саме це, вже починало дратувати.

У кафе, Ніна в першу чергу витерла серветкою стільці. Дістала з сумочки ще і простягла мені.

– Поклади на коліна.

Їли мовчки. Коли перейшли до десерту, я зробив пробний закид.

– Ніна, мене спровадили у відпустку.

Я уважно спостерігав за реакцією на сказане. Ніна підвела очі від таці з морозивом. У погляді було здивування і ще щось.

– Чому тільки зараз я дізнаюсь про це?

– Розумієш, це стало несподіванкою навіть для мене. Один з наших, повинен піти, за сімейними обставинами, саме на час моєї відпустки. Розумієш?

– А те, що я кілька тижнів гризла голову завідуючому за путівки для нас і, таки дістала. Нічого не означає?

Я зробив здивовано- винувате обличчя.

– Але ж ти про путівки нічого не казала.

– Бо знала коли твоя відпустка, а путівки повинні були стати сюрпризом і подарунком на наш медовий місяць! Чи може ти вже передумав!?.

Я дивився на Ніну, а в голові чомусь виникло порівняння у схожості її з Квасолиною. Напевне всі жінки коли їх переповнює гнів, та ще жалість до себе за не виправдані надії, на диво схожі між собою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.