Дiд Григорiй
Для багатьох станичникiв дiд Григорiй був особистiстю непересiчною, навiть легендарною, у своему родi мiсцевою визначною пам'яткою, родимою плямою. І про те, що вiн гонить первак, доречi найкращий в околицi, було вiдомо усiм вiд шмаркатих хлопцiв до хирих старцiв. І нiкого це не дивувало, та можна iз впевненiстю сказати знаючи звички та звичаi станичникiв, що вразило б iх скорiше зворотне, а саме, якщо б дiд Григорiй кинув займатися своею улюбленою справою.
Змiнювалися генеральнi секретарi, народжувалися, виростали и вiд'iджали у мiсто дiти, неухильно заглиблювалися навколишнi яри, перiодично щось перетворювалось, змiнювалось, але усе це нiяк не впливало на дiдову пристрасть, на його природню, пiзнавальну цiкавiсть, ретельнiсть та кмiтливiсть. Не змiнювалась i такса. Як коштувала трилiтрова скляниця кремезного перваку червонець, так i нiякi руйнiвнi реформування не похитнули дiдових поглядiв на цiноутворення. Нi в кого з мiсцевих й думки не виникало замислити щось погане проти дiда Григорiя. Та i як можна було затiяти якусь капость проти вселюдного улюбленця. Проте усе ж одне таке зазiхання одразу пiсля сумно звiсного наказу про боротьбу з пияцтвом та алкоголiзмом таки трапилось.
Вiд якогось Доброзичливця з красивим i струнким почерком мiсцевий дiльничний Сашко Хват став постiйно отримувати анонiмки, в яких невiдомий грамотiй майстерно розповiдав про зверячу та куркульску сутнiсть дiда Григорiя. А оскiльки Сашко Хват був не дужий тямуха у канцелярськiй справi i, справдi говорячи, нi хрiна не знав, що ж вiн повинен робити з подiбними депешами, та й ще тому, що викриваемий доводився йому троюрiдним дiдом, який частенько пригощав свого онука цiлющим зiллям, то подiбна документацiя транзитом пересупроводжувалася у Сашковий вiдходок. Там вона акуратненько пiдколювалася на вiдповiдний iржавий цвях. Ось вже дiйсно, папiр усе стерпе!
Доброзичливець явно був нетутешнiй, оскiльки не знав реальних масштабiв мiсцевоi мафii, тобто i не передбачав навiть, що не тiльки голова колгоспу, але й усе правлiння за вагомих пiдстав покривало дiдове захоплення. Крiм того, графоман виявився вельми настирливим, i Сашко вже серйозно подумував про те, як не виписувати на наступний рiк газети. Навiщо марно тратитись, коли й казенний папiр не встигаеш витрачати.
Але раптом незнайомець замовк. Сашко не просто здивувався цьому, вiн образився до корiння волосся. Все ж таки йому було приемно, коли в черговий раз до нього зверталися на Ви, за iм'ям-побатьковi, офiцiйно та iз значенням. Пiсля таких листiв Сашко натягував свiй мiлiцейський картуз, поважно ходив по вулицi, як пiвень закинувши голову, привiтався через одного та зверхньо бурмотiв: «Ну, ти менi ще поговори», – особливо неввiчливим станичникам. Проте Доброзичливець виявився набагато хитрiшим та пiдступнiшим, чим це передбачалося. Вiн не заспокоiвся та почав писати вище, аж до самого начальника РВВС Івана Івановича.
Іван Іванович ще малечей знавав дiда Григорiя. І не просто знавав, а був ним двiчi битий лозиною пiсля того, як невдало оба рази полiз у дiдов город за малиною. До того ж, друга його теща доводилася племiнницею дiду Григорiю. Іван Іванович будував своi вiдношення з тещею традицiйно, та якщо сюди ще додати дитячi образи, то можна собi уявити тi глибокi почуття, якi переповнювали запальне та примхливе серце пильного служаки, коли йому на стiл лiг акуратний лист без зворотньоi адреси, але з неспростовними доказами.
Іван Іванович не звик гаятись. Вiн був навчений вживати заходiв i тому попередньо вiдкашлявшись, а без цього зверхнiй голос не виходив, вiн рiшуче, хоч i з восьмого разу, накрутив заповiтний номерок телефону. Закiнчувалася обiдня перерва, i тому трубку зняла бабка Лукер'я, яка вже домивала пiдлогу та збиралася зачиняти сiльраду. Час стояв напружений, сiнокосний.
Іван Іванович постарався культурно пояснити недбалiй бабцi, що завтра вiн сам особисто прибуде з обшуком, щоб Сашко Хват знайшов завчасно понятих, та бiльш тямущих, та щоб тi були тверезими i що завтра спозаранку вони будуть «в'язати дiда Григорiя».
Проте рiч у нього вийшла незрозумiла, непереконлива, слова пiдiбралися якiсь невиразнi, i вiд усього сказанного вiяло газетною офiцiяльщиною. Та i бабка Лукер'я взяла пiд сумнiв, що телефонуе високий керiвник, аргументуя власний сумнiв тим, що, мов, районне керiвництво так не розмовляе, а iнше для неi не вказ. Тому Іван Іванович ще раз, вiд душi, як це водиться, без сорому, дохiдливими до бабцi поняттями пояснив саму суть та накiнець пообiцяв зiдрати сiм шкiр та усе таке iнше.
Вiдтепер бабка зрозумiла, переймалася важливiстю доручення та забожилася усiма святими виконати усе, як iй було двiчi наказано. Іван Іванович кинув спiтнiлу трубку на важiль телефону, смачно виялався та задля порядку вчинив прочухан власному водiю, бо знав твердо, попроси по-хорошому, завтра у найбiльш вiдповiдальну мить або колесо спустить, або якась гайка вiдкрутиться, або i те й iнше трапиться одночасно. І тiльки виплиснув закипiли пристрастi, Іван Іванович заспокоiвся, прийшов у гарний настрiй та насвистуючи минулорiчний шлягер взявся за складання плана-графiку чергування районного ДНД.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
