Неперебутнє

Політ

Чим довше живеш, тим ясніше постають події давно минулих літ. Можеш забути, чим мучився місяць тому, а от глибини пам'яті часом виносять на поверхню такі випадки, які стали непідвладними розуму, символами, давно закам'янілими емоціями, які, можливо, й не справили якогось впливу на долю, але ж згодом потривожили свідомість і змусили іншими очима поглянути на все пережите.

Якось, іще коли в нашій сільській хаті жив неповторний родинний дух, підтримуваний батьком та матір'ю, навідався вчергове я до них із Києва. Дружина наготувала традиційні гостинці й спокійно сиділа поруч, а я милувався сотні раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства ніколи не буває спокійним. Це як опускаєш відро в криницю, воно чіпляється за бетонні круги, озивається все глухіше і глухіше, земні глибини бережуть таємниці, вкутають усе щільнішим мороком, аж доки відро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрібні хвильки, і вони пошлють спокійні сполохи аж до твоєї заслуханої душі, і лише згодом ти матимеш змогу відчути спраглими губами смак рідної води. Тож я вкотре споглядав швидкоплинні краєвиди, які були колись межовими в моїй долі.

Зненацька після повороту мене пройняло якесь дивне відчуття: ніби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений і мізерний, і тут чиїсь дужі руки підхоплюють мене, пригортають до грудей, а потім стрімливо підкидають угору мало не врівень із хатою, далі розводяться вбоки, і я лечу вниз аж дух забиває, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батькові руки, їх би я відчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та міцним тютюном, а ці якимись нетутешніми трунками. Мені якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А відчуття польоту збуджує настільки, що ладен повірити у власні крила, тому я й заплющую очі, повністю віддаючись стихії. Так триває кілька хвилин, доки чужі руки не зморюються й не опускаються разом зі мною до землі. Що ж воно було таке, чому образ людини вивітрився, але відчуття польоту так і живе в глибинах пам'яті, зрідка нагадуючи про себе? Ні, поклав я собі, цього разу розпитаю про все батьків, не може ж те ширяння в небі бути звичайним сновидінням…

Того дня в широкій хаті зібралося нас п’ятеро синів – Іван, Олександр, Григорій, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матері гора клопотів із відбуванням застілля. За звичаєм, всі повсідалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торці, а мати – на ногах, бо ніколи й присісти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пісню – а ми всі співали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я підкинув несподіване запитання:

– Батьку, оце їхав і вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсім малого, хтось підкидає вгору й ловить, а потім ще й цукром годує.

Батько, інвалід з дитинства, не був забраний на війну й мусив сидіти з двома дітьми в селі, а тому добре знав часи окупації. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

– А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

Ми завмерли, а він і виклав незвичну для офіційного радянського трактування історію…

– Навесні 1943 року в нашу хату на постій з'явився літній німець. Привів його послужливий поліцай-сусід Хроль. Мав він займатися організацією сільськогосподарських робіт, тобто, не воювати. З перший днів повів він себе досить незвично, та й армійська форма на ньому сиділа, як сідло на горбатому коні. Днями вирішував якісь питання, часом їздив у Лосинівку, в райцентр, а вечорами сидів замислено як не в хаті, то в садку, часто й глибоко зітхаючи.

Та в дні, коли з Німеччини приходила чергова посилка, він перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, він відкривав ящик тремтячими руками й витягував із дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столі, здобував і пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зітхав, мабуть, згадуючи домівку. Тоді запрошував мене до столу й просив матір приготувати щось попоїсти. Ніколи не підвищував голос, старався вимовляти російські слова так, щоб я міг уловити хоч якийсь зміст, а їх же, тих слів, було в нього не густо, та я зрозумів німця відразу, коли він, насьорбавшись хмільного питва, раптом почав махати руками й журно примовляти:

– Іх бін орднер, учитель. У фатерлянд є чотири кіндер. Війна погано.

І знову тягнувся до склянки, і під кінець, коли пляшка ставала порожньою, клав голову на невироблені руки на столі й гірко стогнав. А то бувало, що й кричав у гніві на всю хату, аж розлуння розносилося по сусідніх дворах:

– Гітлер капут! Гітлер капут!..

А тоді піднімався, брав тебе на руки, пригортав до грудей, далі підкидав під стелю й весело ловив, наче ти був його сином. А то ще брав якийсь пакунок із посилки, діставав із обгортки цукерки з галетами і давав тобі. Мало того, так ще виходив на вулицю, згукував малишню й тицяв небувалі гостинці. А далі сідав десь під кущем і мовчки плакав.

Так би і сходило йому все з рук, якби не сусід-поліцай. Видно, сволота, чув не раз оте «Гітлер капут» та й доніс властям. Наприкінці літа прихурчала в наше село велика крита машина, висипали з неї німці в мишиних мундирах, заскочили в наш двір. А тут мій німець назустріч. То вони накинулися на нього гуртом, збили прикладами й поволочили безтямного до машини, вкинули в кузов та й покуріли на Лосинівку. Так і слід пропав по доброму чоловікові, який так любив тебе чукикати…

Після тієї батькової розповіді я нарешті зрозумів, звідки й коли з'явилося в мені відчуття польоту. А що подарував його мені німець-окупант, то він виявився на три голови вищим гуманістом за нашого сусіда- поліцая, який продавав і чужих, і своїх. Отож, як мовиться, у кожної людини свій політ.

Я прийшов здаватись

Літературна студія Ніжинського Гоголівського вузу – явище унікальне. І не тому, що свого часу я теж ходив на її гамірливі засідання – з неї у світ широкий вилетів не один десяток талановитих майстрів слова. Був серед них і Олександр Самійленко – на диво талановитий від природи поет, якому доблесні чекісти підрізали крила ще на злеті…

Це було вже геть пізніше від тих днів, коли ходили на пораду до керівника студії Дмитра Наливайка ми з Євгеном Гуцалом, Володимиром Морданем та іншими молодиками, яким кортіло чимскоріше осідлати Пегаса. Зигзаги долі привели мене нарешті в вишуканий особняк Спілки письменників України на посаду директора цього будинку з піврічним періодом владарювання. Праця, скажемо так, гамірна, насичена різними подіями, зустрічами з людьми. Отож було не до спокійних посиденьок в кабінеті. Тільки й тих днів на родину, коли у вихідні сідаєш в електричку та й мчиш на рідний Ніжин набратися духу.

Але й там, у провінційному місті, спокою в ті семидесяті роки не було. Ледве не запроторили в каземат талановиту викладачку-патріотку Лесю Коцюбу, повтікали до Києва спочатку Дмитро Наливайко, а згодом «націоналіст» Григорій Аврахов. Це було на слуху, але ж подібні процеси відбувалися і в студентському середовищі, хоча якогось розголосу не було.

Та якось ранньої пори прочинилися двері мого тісненького помешкання в Спілці письменників і на порозі виріс високий стрункий чорнявець із коротко підстриженою чуприною. Молодість випирала з нього, але очі світилися якимось зачаєним смутком. Гість назвався Олександром Самійленком із Ніжина, Сашком, який нині навідує нашу літстудію. Я запросив його до столу, а сам почав пригадувати, хто ж із земляків казав про талановитого поета, рядки віршів якого ходили по руках серед студентів. Зав’язалася спогадальна розмова, називалися імена викладачів, які ще працювали в нашому вузі. І тут несподівано Олександр знітився, побагрянів на виду й ледве не впав обличчям на стіл. Я розгубився такій переміні, але діждався, коли юнак сам розкриється. І він ледве не прошепотів:

– Мені соромно признатися вам, але я стукач. Вони змусили мене стати ним, ті нещадні чекісти. Тепер мені соромно глянути в очі кожному в нашій студії. Я поважаю вас, а тому й вирішив покаятися в сподіяному. В Ніжині нема кому…

І повільно підвівся, і рушив до дверей. Я теж розгубився на мить, але потім кинувся навперейми, відчуваючи, що не випущу розтерзаного несправедливістю юнака зі стін, бо чогось же він приїхав шукати в них. Ледве всадив на місце і змовк проти нього, ждучи, коли бажання сповіді прорве загату таємничості.

І це сталося буквально через кілька хвилин. Самійленко через силу, то пориваючись угору, то ледве не ховаючись під стіл, виклав свою печальну історію…

Після сільської школи вступив він до Ніжинського педінституту на філологічний факультет, бо вже пробував свої сили в поезії. Може, й сам дух Миколи Гоголя кликав його в старі стіни, де ніколи не вмирав дух вільнодумства. Потягнувся до літстудії, став одним із її найталановитіших членів. Це й привернуло до нього особливу увагу пильнувачів державних підвалин, які використали всі легальні можливості впливу на несформовану натуру. Була пряма агітація бути таємним агентом у студійному середовищі, згодом почалися різні залякування аж до відрахування з інституту й ізоляції в табірному режимі. І Олександр здався, почав у визначений час їздити до похмурої кімнати барачного типу на залізничній станції з доповідними. Тривало це недовго, але ось нині, коли відчуття морального падіння почало все ближче стояти за спиною, мов докір сумління, він і подався до людей, які можуть чимось зарадити. І додав сумовито:

– І про вас не раз розпитували. Чи зустрічаємося, про що говоримо, кого сваримо…

Мене приголомшило таке щире зізнання майже зі сльозами на очах. Що я міг порадити, коли сам не мав жодного досвіду в подібних справах, коли не мав ніяких владних способів витягти хлопця з смердючої ями? Я тільки сказав:

– Влетів ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них і забудь про все. Зараз не ті часи, вночі не прийде за тобою «чорний ворон». І з інституту не мають право вигнати.

Сказав це Сашкові, сам не вірячи, що так легко все закінчиться. А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообіцяв ближчим часом навідатися на тих похмурих землячків на станції та й поговорити відверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-літератора.

Якийсь час вагався, бо й самого переслідував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки відважився. Приїхав деренчливою електричкою в Ніжин, забрів у якийсь дорожній шалман, випив залпом склянку гіркої й рішуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку із яскравою вивіскою: «Транспортна міліція».

Знав, що саме тут десь і знаходяться місцеві чекісти. Якийсь сержант у коридорі спитав мене, куди це я так рішуче, а коли дізнався, тільки посміхнувся:

– І вони вам треба? Та ми й самі їх обминаємо.

Та я вже не спинявся. Бажання висловити своє обурення через Сашка затемнювало очі. Ось й двері без вивіски, на які вказав сержант. У щілину пробивався сизий дим – значить, хтось є. Постукав, у відповідь ні звуку. Тоді смикнув за ручку. Двері подалися від мене, і я перебрався через поріг. Довгий кабінет зі столом посередині, на торці якого під дальньою стіною сидить окутаний димом чолов’яга непевного віку. Подивився на мене спідлоба, а я відразу:

– Здрастуйте. Я прийшов здаватися.

Чолов’яга несподівано прудко відчинив шухлядку столу й шаснув туди правицею, а далі втупився в мене пронизливими очима. Невже пістолета намацав? І я, щоб заспокоїти працівника таємного фронту, спробував усміхнутися.

– Та не страхайтеся, шановний. Я поет Леонід Горлач.

Здається, подіяло моє мирне представлення, бо чолов’яга зітхнув з полегкістю, засунув назад шухлядку й знову узявся за цигарку, яка диміла над купою недопалків.

– Так що ви хотіли? – хриплуватим басом спитав чекіст, не запрошуючи мене присісти для розмови.

– Нічого особливого, – тамуючи в собі злість, яка розривала сорочку на грудях, відкарбував я, готовий до будь-якого конфлікту. – Просто хотілося з'ясувати, навіщо ви травите молодих літераторів. І моє прізвище всує згадуєте. Нами в Києві є кому займатися.

– Кого конкретно маєте на увазі?

– Хоча б студента педінституту Олександра Самійленка. Змусили хлопця писати доноси на своїх друзів із літературної студії. А він талановитий, а ви йому долю ламаєте, а він же може стати справжнім майстром і активно допомагати партії у вихованні суспільства. То чим же ви тут займаєтеся? Може, мені звернутися по допомогу до вашого столичного керівництва?

Якщо перші пасажі чолов’яга сприймав ще спокійно, то після згадки про київських начальників раптом аж підскочив.

– Навіщо так? Ми тут самоуправством не займаємося, ми стараємося не калічити нікого, тим більше людей із талантом.

– То й не змушуйте того ж Самійленка возити вам доповідні.

– Так то мій попередник, – знайшовся чолов’яга. – То все він. А я тут лише три дні.

Мені теж стало якось ніяково – отак, не розібравшись, накинув тавро на служаку, а він же, може, нічого й не відає, чесно протирає штани та покурює «біломор». І я, розрядивши гнів, вирішив ретируватися, доки й мене не чіпають землячки.

– Ми з вами робимо спільну справу – виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.

Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:

– А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…

Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Реп’яхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.

Легше жити стало

Я вчергове вибрався до затишного будинку творчості в Ірпені попрацювати. Якраз зазолотіла осінь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цілоденно за замкненими дверима кімнат цокотіли друкарські машинки, скрипіли пера, і тільки вечірньої години творчий люд вибирався на затишні алеї, розганяючи застояну кров та обмінюючися неймовірними бувальщинами. У нашому шостому корпусі працював тоді Віктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хіба за особливої потреби. Моїм сусідом був Станіслав Тельнюк, добрий мій друг і порадник, із яким ми й спілкувалися найчастіше.

Того підвечірка ми з ним тупали колами вже добрих півгодини, нагулюючи апетит. Якраз підійшли до центральних воріт. А тут із переліска підкочує до них таксі й звідти вибирається чоловік у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогодні? А через мить Станіслав уже гукав:

– Так це ж Микола Шаповал із Харкова!

Я знав, що є такий цікавий поет старшого покоління, що мав він нелегку фронтову долю, яка не зуміла зламати його характер. Зраділи новій людині з іншого міста та й до прохідної. А Микола Терентійович уже виставив на асфальт два об'ємні чемодани та й поглядає на нас через залізне пруття. А далі не витримує й широко усміхається:

– Хлопці, а підсобіть старому, бо уже впрів у дорозі.

Ми привіталися й підхопили валізи. Станіслав аж перегнувся під вагою одного.

– Миколо Терентійовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?

– Неси, неси, – весело підморгнув Шаповал, не ховаючи давнє ряботиння. – Ось поселюся в шостому корпусі, тоді й поговоримо.

– Так ви нашим сусідом будете, – піддакнув я.

– Тим більше несіть.

Добре, що йти було недалеко. Ось уже й ключ чергова видала. Переступили поріг. Шаповал задоволено роззирнувся в кімнаті і, здається, залишився задоволеним. А тоді скомандував:

– Ану тепер чемодани на стіл.

Станіслав свого, я свого вмостили грубезні обшмугляні валізи на письмовому столі. Гість задоволено усміхнувся:

– Ану кличте гарних сусідів, все ж таки маю виставлятися за приїзд.

Ми з Станіславом заходилися обстукувати двері творців, але відгукнулося на запрошення тільки кілька і серед них Віктор Близнець. Юрія Збанацького на той час не виявилося – мабуть, поїхав до Києва вирішувати якісь службові справи.

Небавом посходилися в кімнаті харківського колеги, наповнивши стіни дружним гомоном. А Микола Терентійович тим часом мовчки зосереджено відкрив першу пузату валізу. Ми дружно ахнули – в ній, як протипіхотні снаряди малого калібру, рівними рядами лежали пляшки горілки, коньяку, здається, навіть зо дві з вином. Шаповал обвів присутніх переможним поглядом і натиснув на замки другої валізи. А з неї так само тісно впорядковані виглянули палки різноманітних ковбас. Хтось за спиною завбачливого поета протягнув чи то захоплено, чи осудливо:

– А де ж ваші рукописи?

– Так оце вони і є, – зареготав Шаповал. – Знаєте, хлопці, я вирішив нарешті жити серйозно. Раніше як було? Сходив до дівки – випив чарку. Випив чарку – закурив. Закурив – навідався до дівки. А там знову чарку перехилив, а там сигарету в зуби. Так і прожив, як у чаду. А тепер лікарі наказали спершу про жінок забути, далі про куриво, а це недавно й про горілку. Так я оце й приїхав до вас. А давайте з цієї нагоди присядемо до столу…

І ми таки дружно присіли. Щоправда, сам Микола Теренті йович відбувався тим, що щедро наливав у чарки, але при цьому залишався веселим, дотепним аж до пізньої ночі.

А другого дня зустріли ми з Станіславом Збанацького. Юрій Оліферович спускався згори, побачив нас у холі і незлостиво усміхнувся:

– Ну ви, хлопці, шумонули вчора. І телевізора не треба. Та ще й Близнеця мені напоїли. А йому ж категорично не можна, голова розвалюється.

Ми мусили все розповісти своєму шефу. А ще через кілька місяців Миколи Шаповала не стало. Як виявилося, в нього була клята невиліковна хвороба, він знав про це й приїхав спеціально до Ірпеня попрощатися з любими йому колегами. Попрощатися по-козацьки.

Рояль на горі чернечій

Уславлений співак Іван Семенович Козловський навіть у глибокій старості любив навідуватися до рідної України, хоч невблаганний час скорочував коло друзів дитинства до сиротинства. Так було й тієї весни кінця семидесятих років, коли нарешті ціною неймовірних зусиль кращих представників творчої та наукової інтелігенції було зламано заборону пошанівку днів перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Дізнався про це й поважний всесвітньо відомий тенор москвич із неперебутньою українською пам’яттю і активно зголосився взяти участь у поїздці митців на Черкащину. Власне, та творча група склалася ніби додаток до особи легендарного співака, котрого черкаська земля не чула, мабуть, не одне десятиліття, а тому ждала з особливим нетерпінням. До неї увійшов тодішній популярний вокальний квартет «Явір», тоді ще заслужений артист України Роман Майборода та інші митці. Від Спілки письменників випало мандрувати мені.

Поїздка була справді знакомитою. Незважаючи на глибокий вік, Іван Семенович сів разом із усіма до автобуса, а були вони тоді не як нинішні імпортні мерседеси, і по дорозі до Канева то пильно вдивлявся в мальовничі пейзажі на вікном, раз-по-раз поправляючи знамениту легку шапочку на зразок тих, які носив Джавахарлал Неру, то вплітав тихий голос у загальну бесіду. А ще згадував то тридцяті, то п’ятдесяті роки, коли навідувався до Кобзаря разом із близьким другом Максимом Рильським та іншими митцями, затим перелітав споминами на далекі гастрольні меридіани аж до Австралії й Нової Зеландії, звідки не давно повернувся. Так і домчали до кручастого Канева, де нашу делегацію вже зустрічали біля підніжжя Чернечої гори. Відмовившись від транспорту, Козловський рушив зі всіма гостями анфіладою сходинок по крутизні, час від часу зупиняючись та озираючись униз.

А на святій горі біля могили великого Кобзаря не пробитися між людом. Були тут місцеві мешканці й скромно вбрані сільські люди з довкілля, гості дальні й ближні, під самим пам’ятником виділялася групка керівництва різного рангу. Ми попрямували до них із наміром представитися й вклинитися в майбутнє офіційне дійство. Іван Семенович, високий і прямий, як харалужний меч, із природною погордою ніс красиву голову попереду нашої делегації, і люди, навіть не узнавши його, мовчки розступалися, вивільняючи прохід. А вже біля самого підніжжя пам’ятника, де завис на підставці мікрофон, керівництво заворушилося, і дебелий чолов’яга, що тягнув не менше, як на козацького полковника, рушив назустріч нам, а скоріше кинувся до Козловського.

– Раді вас бачити, дорогий Іване Семеновичу, – простягнув руку для потиску й відрекомендувався, – голова Черкаського облвиконкому…

За відстанню часу забулося назване прізвище, але залишилася в пам'яті відчуття щирості й доброти, яке панувало між людьми, наповнювало й слова поважного посадовця.

Відбувся вільний обмін вітальними словами, в декого, особливо у хлопців із «Явора», знайшлися й добрі знайомі. А час летів швидко, а на горі вже вирувало людське море. Іван Семенович встигав відповідати на різні запитання, сам допитувався про подальшу програму свята, а сам час від часу поглядав через людські голови то на пам’ятник, то на широкі задніпрянські простори, котрі ніби гойдалися на зелених верхів'ях понижніх дерев. І тут несподівано голова облвиконкому, дитинно усміхнувшись, мовив:

– Оце було б здорово, якби ви, Іване Семеновичу, заспівали щось Шевченкове.

Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:

– А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я співати без супроводу?

Обласний керівник розгублено почервонів, на мить занімів, а тоді розцвів усмішкою:

– Так у чому справа? Та буде вам, Іване Семеновичу, зараз рояль. – І круто повернувся до свити. – Ану, хлопці, швидко мотайте в Будинок культури і сюди.

І справді, буквально через п'ятнадцять хвилин бортова машина повільно проповзла крізь щільний натовп на саму маківку Чернечої, і моторні хлопці зняли з кузова бувалий у бувальцях інструмент. Щоправда, було то звичайне клубне піаніно, але, як виявилося, непогано настроєне.

Буквально через кілька хвилин молода акомпаніаторка пробігла пальцями по клавішах, і в високе чисте весняне небо жайворовими переливами злетів срібний голос великого маестро:

Свята Чернеча гора завмерла разом із сотнями людей, вслухаючись у неповторний спів, його відлуння долітали, мабуть, і до широкого Дніпра. І якщо вірити в безсмертя Поетове, то й він, либонь, почув щиру велику душу Івана Козловського.

На горло наступаєте

Була весна 1969 року. Письменницька організація України тривалий час жила підготовкою до Днів літератури Грузії. Старше покоління пам’ятає, із яким успіхом, результативно і у видавничій справі, проходили тоді подібні літературно-мистецькі свята. Робилося це в державному маєстаті, отже, набирало високого народного чину.

У голови Спілки письменників Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевіли від перенапруги телефонні проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спілки, а отже й нам із Станіславом Тельнюком. Треба було розробити письменницькі маршрути областями України, погодити списки гостей, уточнити графіки їх перебування з місцевою владою, підготувати видання серії грузинських книг в українському перекладі. Зрештою, весь обсяг оргзусиль може уявити тільки той, кому доводилося самому впрягатися в плуг. А з грузинськими майстрами слова склалися особливо теплі довголітні стосунки, тож кожному, починаючи з Олеся Терентійовича, хотілося, щоб десять майбутніх днів стали справжнім святом.

Делегація наших побратимів була справді поважною – живі грузинські класики зголосилися прибути до України. Навіть патріарх Константіне Гамсахурдіа вирішив забути про старі літа й прилетів до Києва разом із родинною свитою.

Нарешті позаду традиційні організаційні клопоти, і Олесь Гончар після урочистого відкриття декади запрошує численне літературне товариство на прийом до ресторану «Млин». Стоїть він і нині в мальовничому куточку острівного Києва, хіба що нинішнім письменникам туди закритий доступ через зубожіння. Автобуси, легкові автівки вирушають від готелів та Спілки, ми зі Станіславом стежимо, щоб нікого із запрошених не забули, нарешті вскакуємо в останнє авто й поспішаємо до гурту. А в відкритих верандах ресторану вже всі за столами, чекають вітального слова голови нашої письменницької Спілки. Ближче до виходу бачимо столик, за яким залишилися вільними двоє крісел, на двох інших сидять і перемовляються сивочолий Олександр Корнійчук і дебелий з виду видатний грузинський поет Карло Каладзе. Ми вже встигли просто влюбитися в Карло Ражденовича за його дотепність, глибокі знання літератури, дитинну довірливість. Не довго роздумуючи, ми рушили до вільних місць, оскільки всі інші були давно окуповані.