Вiтер часу
Влад Наслунга
В романi, подii якого вiдбуваються у другiй половинi ХХ – на початку ХХІ столiть, читач познайомиться з трьома поколiннями родини украiнськоi iнтелiгенцii. Значне мiсце посiдае перша частина роману – життя i робота найстаршого представника родини, геолога, на пошуках урану в Середнiй Азii. Друга частина – детективнi подii, якi сталися з його сином, науковцем, у Киевi, а третя – пригоди наймолодшого з героiв роману, аспiранта – iсторика, в середовищi пострадянськоi украiнськоi i росiйськоi емiграцii в Лондонi.
Влад Наслунга
ВІТЕР ЧАСУ
Роман
Роздiл перший
ПІД ЗНАКОМ УРАНУ
ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
«Щось син не телефонуе, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочi матерiали у сейфi. – На сьогоднi досить, робочий день скiнчився, час додому. Мало тепер стало робочих днiв, тiльки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразi вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та i скiльки тiеi зарплатнi? За вiсiм днiв на мiсяць багато не отримаеш. А втiм, в Управлiннi майже усi пенсiонери, крiм директора Об’еднання i його заступникiв. Цi усi новi. Пiшов уряд – змiнилось i керiвництво Об’еднання. Може це було б непогано, але ж нiхто з нового керiвництва ранiше в геологii не працював, нiчого в нiй не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фiнансовi потоки. До цього вiн завiдував вiддiлом постачання якогось заводу в Донбасi.
А взагалi роботи тепер небагато, в Об’еднаннi залишились тiльки три геологiчнi експедицii, тодi як у кращi часи, рокiв двадцять тому, iх було шiсть. Життя вирувало, в експедицiях працювали тисячi людей, землю-матiнку бурили десятки станкiв. Родовища вiдкривали, вважай, кожнi два-три роки. Не усi великi, звiсно, але декiлька цiлком пристойних забезпечили краiну запасами урану рокiв на сто двадцять. А тепер що? Розвiдуемо тiльки одне родовище, та й те таке, що ранiше б не розвiдували. Треба ж виконувати план з приросту запасiв. Нових родовищ вже рокiв п'ятнадцять не вiдкривали».
Виходячи через турнiкет у прохiднiй, Володимир Іванович кивнув черговiй, яка рокiв десять тому працювала iнженером в одному з вiддiлiв Управлiння. У дворi вiн сiв у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з iномарок. Взагалi то йому i ця непогана, а ось онуковi Івану, мабуть, не дуже зручно iздити на цiй «старушенцii». Грошi на машину у нього були, але не бiльше, але ж йому могла бути потрiбна яка-небудь операцiя, вiк вже немолодий, восьмий десяток пiшов. Володимир Іванович вiдчував, що справа йде до того, що його вiдправлять на пенсiю, бо роботи меншае. Попереднiй директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речi, й iнших «китiв», на яких трималось Управлiння i якi за свое життя вiдкрили i розвiдали усi родовища Об’еднання. Володимир Іванович i сам би давно пiшов, як тiльки зрозумiв, що краще вже не буде, але звичка, старi друзi утримували його вiд цього кроку. Вдома що вiн робитиме? Син з невiсткою живуть окремо, а онук, хоч i переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспiрантурi у Польщi i приiздить нечасто.
З цими думками Володимир Іванович в’iхав до двору п’ятиповерхiвки, де вiн мешкав. Залишивши машину у дворi, вiн повiльно пiднявся на свiй четвертий поверх, лiфту в будинку не було.
Ледве вiн вiдчинив вхiднi дверi, як задзвонив телефон. Володимир Іванович почув у слухавцi голос сина, який вибачався, що не мiг зателефонувати ранiше, й обiцяв прийти у суботу.
– Добре, – зрадiв Володимир Іванович, – подивимось разом футбол, «Челсi» грае проти «Евертону», о пiв на десяту.
– Запiзно, – вiдповiв син, – ми хотiли б до обiду, годинi о другiй, принесемо дещо.
– У мене усе е, приходьте самi. Вiтання Марго, – згадав Володимир Іванович про невiстку. – А Іван та Мар’я не телефонували?
Це дорослi онуки Володимира Івановича.
– Іван телефонував, наразi збираеться до Мар’i на Рiздво.
– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.
Вiдпочивши з пiвгодини, Володимир Іванович зварив собi гречану кашу, випив лiки i сiв вечеряти. Одночасно вiн неуважно дивився телевiзор, думаючи зовсiм про iнше. Останнiм часом його почали непокоiти спогади про минуле, коли вiн працював у рiзних краях колишнього Союзу i навiть за кордоном. Не те щоб йому подобалась полiтична система тих часiв, просто вiн був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, краiна мала потребу в уранi i не жалкувала грошей на пошуки i розвiдку родовищ.
Отже, вiн вирiшив написати щось про тi часи: спогади, повiсть або навiть роман, якщо вийде. Коли вiн розповiдав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, дiду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своiми розповiдями», – думав вiн. Але тепер, коли Іван десь в чужих краiнах, розповiдати нема кому, не сину ж з невiсткою, iм самим вже пiд п’ятдесят, можуть свое розповiсти кому завгодно.
«Завтра день неробочий, зранку i почну своi «мемуари», – вирiшив вiн.
ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ
Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лiзли думки – з чого почати мемуари, що обрати. За сiмдесят п’ять рокiв життя було, що згадати, але вiн хотiв написати, як шукали потрiбний краiнi уран, тому що розумiв: бiльше такого вже не буде, хай старi згадають, а молодi довiдаються, як це було. Прокинувшись, вiн зрозумiв, що треба написати про його роботу в Середнiй Азii, в пустелi Кизилкум. Вiн там працював декiлька рокiв у рiзних геологiчних експедицiях, але особливо запам’ятались йому пошуки урану в горах Каратау.
Коли його призначили в пошукову експедицiю в районi Каратау, вже дiяла залiзниця Навоi – Учкудук. Дiставшись в Навоi з Ташкенту, де було управлiння Об’еднання, вiн пересiв на учкудуцький потяг i за декiлька годин зiйшов на потрiбному йому роз’iздi. Навкруги простягалася сива пустеля, що деiнде поросла сухими кущиками колючоi трави, на заходi i пiвнiчному сходi на обрii виднiлись невеликi чорнi гiрки. Роз’iзд являв собою декiлька глинобитних хатинок з пласкими покрiвлями, бiля них бiгали замурзанi дiти. Володимир Іванович, якого усi тодi називали просто Володею, тому що йому було тiльки двадцять чотири роки, знав, що на роз’iзд приiздять водовозки, якi набирають воду iз свердловини i возять ii в селище геологiчноi експедицii. Вiн сiв бiля будки стрiлочника i став чекати. За пiвгодини до нього пiд’iхала водовозка.
– Ти, мабуть, в експедицiю? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радiограму з Ташкенту, – вiдчинивши дверцята машини, сказав водiй.
Подивившись на потьоки води на цистернi водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», вiн зрозумiв, що водiй вже залив воду i можна iхати.
Володя влiз до машини, сiвши поруч з шофером. Пiд ноги вiн кинув не дуже великий рюкзак зi своiми речами i поцiкавився:
– Далеко iхати?
– Сiмдесят два кiлометри, дорога добра, за годину доiдемо.
Переiхавши через залiзничний переiзд, машина помчала по добре второванiй, майже як асфальт, дорозi.
Селище експедицii в передгiр’ях Каратау складалося з щитових будинкiв – чотирьохквартирних, таких самих контори i камералки, тобто примiщення, де працювали геологи, i чисельних однокiмнатних будиночкiв для робiтникiв. Щитовi будинки стояли на невисоких, з пiвметра, цегляних стовпах, щоб не було в них надмiрно гаряче влiтку.
Експедицiя виявилась великою, тут працювало близько тисячi людей, на окраiнах селища стояли дощатi будки туалетiв i великi залiзнi цистерни з привозною водою, навкруги вешталися двогорбi верблюди. Володя вiдразу пiшов до щитового будинку, де була контора. Начальник експедицii, крупний лисуватий чоловiк, знав про його приiзд i зустрiв дружелюбно i з цiкавiстю. Вiн потиснув Володi руку i представився:
– Юрiй Павлович.
Його трохи здивував молодий вигляд худорлявого хлопчини середнього зросту, але вiн нiчого не сказав з цього приводу, спитав, як Володя дiстався, вийшов разом з ним з контори i показав, де iдальня, де камералка, повiв в приготовану для нього квартиру в щитовому будинку. Поруч зi входом у квартиру височiло щось схоже на пiл, який бувае в сiльських хатах на Украiнi, а тут на ньому узбеки звичайно сидять, пiдгорнувши пiд себе ноги, i п’ють чай. В експедицii цю споруду називають дастарханом, хоча узбецькою дастархан – це скатерть, яку кладуть на покритий килимом «пiл».
В квартирi був тамбур, де можна повiсити робочий одяг i поставити чоботи, а також кiмната з залiзним лiжком, застеленим свiжою постiллю, з тумбочками, столом, двiйкою стiльцiв i великим дзеркалом. Загалом, квартира готельного типу. Володя був цiлком задоволений. Вiн залишив у тамбурi рюкзак i разом з начальником експедицii пiшов до камералки, що займала половину щитового будинку без перегородок, де стояли столи для роботи геологiв, великий стiл для геологiчних мап i оточене бар’ером мiсце для Першого, тобто секретного, вiддiлу з металевими сейфами. Поруч, через iншi дверi, був вхiд до камералки геофiзикiв. Бiля iх примiщення стояла каротажна автомашина, яка iздила на свердловини для вимiру за iх глибиною радiоактивностi i електричних властивостей порiд.
В геологiчнiй камералцi у цей час були тiльки iнспектор Першого вiддiлу – жiнка рокiв сорока, як потiм з’ясувалось, дружина головного механiка експедицii, та немолодий геолог, який наносив на мапу точки геологiчних спостережень. Вiн також потиснув Володi руку, сказавши «Просимо до нас у пекло!». Юрiй Павлович обурився:
– Що ти кажеш? Яке пекло? Ну жарко, ну порошно, ну води не вистачае. Для пекла малувато.
– А щоденнi макарони з тушонкою? – заперечив геолог. – Хоч би зеленi якоi-небудь привезли.
– Буде тобi зелень, будуть i сметана з кефiром. Сам знаеш, поки сюди довеземо, усе зiпсуеться. Я вже домовився щодо лiтака, треба тiльки мiсце знайти для аеродрому. Такиру поруч нема, а на цей пухляк не сядеш.
Дiйсно, грунт навкруги селища був м’який, складався з пилу, покритого тонкою кiркою. Варто було проiхати машиною, як залишався глибокий слiд, а в повiтрi пiвгодини стояв густий пил.
– Гаразд, ти тут освоюйся, з iншими познайомишся, коли повернуться, десь бiля першоi години, – з цими словами вiн поспiшно вийшов з камералки.
– Чули, що ти приiдеш. Тепер стане легше. В експедицii три старших геолога, усi складають карти на своiх дiлянках, ходять у маршрути, на своiх площах документують канави. А бурiнням нема кому займатись. Роботи багато, у керносховищi лежить керн дванадцяти свердловин. На свердловини, що в бурiннi, нiхто не iздить, е тiльки один технiк-геолог, вiн ледве встигае наряди закривати та брати проби з керну пiсля каротажу.
– Добре, розберемось. Завтра поiду на буровi.
– Врахуй, що виiзд о п’ятiй ранку, працюемо до полудня. Ходить одна машина, мiсць у кузовi немае. Можна, правда, на глиновозцi доiхати i повернутися, глинистий розчин возять часто. Пiдеш на глинисту станцiю, де роблять розчин, там сядеш.
Дописавши до цього мiсця, Володимир Іванович пiдрахував написанi сторiнки. Їх виявилось п’ять. «На перший раз досить», – подумав вiн i, задоволений собою, пiшов приготувати собi обiд.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВОЛОДІ НА НОВОМУ МІСЦІ РОБОТИ
Почавши писати «мемуари», Володимир Іванович трохи заспокоiвся. Спогади охопили його, йому не терпiлось знову сiсти за стiл, але вiн розумiв, що здоров’я у нього далеко не те, що було ранiше, i задоволення треба дозувати, iнакше усе закiнчиться гiпертонiчним кризом. Вiн постановив собi працювати до першоi години, ну, найбiльше, до другоi, але намагався перехитрувати себе, пiднiмався о шостiй ранку i вiдразу ж, не вмиваючись i не снiдаючи, брався за «мемуари». Назва своiх праць була для нього умовною, насправдi вiн хотiв би написати щось на кшталт роману, щоб його читали друзi i згадували минулi днi. Ще хотiлося, щоб молодь прочитала його творiння i подумала: «Якi були роки! Не те, що зараз! Геологiя була потрiбна краiнi, i нашi дiди зробили немало!». Проте, найбiльше його вабило саме писання, коли пiд його пером оживали минулi подii, i йому вже було байдуже, прочитають його творiння чи нi. «Може я графоман?» – iнодi думав вiн, але тут же заперечував собi: «Та я ж пишу про те, що було. Хiба лiтописцi були графоманами?!».
Продовжуючи своi писання, вiн згадав, що зустрiли його в експедицii не так вже й привiтно. Першого дня вiн не змiг поговорити з колегами, коли машина повернулась з дiлянок близько першоi години. Висипавши з кузову, люди вiдразу розбiглися до своiх домiвок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до iдальнi. Швидко перехопивши обiд – рисовий суп i макарони по-флотськи (замiсть фаршу були подрiбненi консерви з яловичини), вони знову розiйшлися по домiвках i полягали спати. Тiльки близько восьмоi вечора почали з’являтися окремi люди, але побiгли вони не в камералку, а в якiсь вiддаленi мiсця великого геологiчного селища. Далi Володя вже не спостерiгав, вiн пiшов додому i взявся читати своi виписки з iнформацiйного звiту експедицii за минулий рiк. Поставивши будильник на пiвнап’яту ранку, вiн лiг спати.
Прокинувся за сигналом будильника, умився i, узявши геологiчний молоток i записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве пiднявшись над обрiем, обiцяло спекотний день, хоча повiтря ще було по-нiчному прохолодним. Бiля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до вiд’iзду залишалось ще декiлька хвилин.
