Усмiхаються до мене – через стiльки рокiв. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутуе розлогi гiлки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.
«Вiйни змiнюють долi людей. Причому, не завжди на гiрше…»
Баба пережила дiда на десять рокiв. Не знаю, чи вiрила вона в казки про закоханих, якi помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дiдовiй смертi, скiльки ii пам’ятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».
м. Скоп’е, Р. Македонiя
Лiлiя Бондаревич-Черненко
Може й так…
Вiн – керiвник мiського масштабу, серйозний, застебнутий на всi адмiнiстративнi гудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економiка мiста, яка вся вмiшуеться на його плечах… Вона ж – цiлком легковажна iстота (в усякому випадку, так здаеться на перший погляд), тонюсiнька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безлiч кiсок, непрактична i романтична до неймовiрностi.
У неi вдома – стелажi з книгами, пил на меблях i ляльки. Ляльки повсюди, бо вона iх майструе. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнiм часом вона зробила товстезного доброго лiсовика з сiрого вельвету, зеленого бегемотика з пiжонською краваткою, веселого дельфiна з бiло-синього атласу i Арлекiна з сумними очима. І iх всiх купили! А нещодавно iй зателефонували з лялькового театру i замовили 7 гномiв та Бiлоснiжку. Так що ляльок у неi вистачае – вони повсюди. І повсюди – клаптi фетру, оксамиту, вуалi, мережива, клубки мулiне, вовняних, шовкових ниток, поролон i скляночки з клеем…
Вона любила все незвичайне, несподiване: внутрiшнi дворики, як у якомусь венецiанському палаццо, гойдалку у старому саду, на якiй злiтають у вись чиiсь дiти, музеi, де стiльки таких цiкавих речей – старовинних срiбних табакерок, мундирiв з еполетами, вишуканих чорних вiял з дивовижним пiр’ям… Вона любила, щоб i ii ляльки були так само незвичайними: ведмедя вона одягала у розкiшний диригентський фрак, старого трубочиста – у бiлий шовковий цилiндр, кенгуру тримала у руках великий ридикюль у жовтi горохи, а на головi мала капор, оздоблений яскравими бантами.
З нею завжди i повсюди траплялося щось таке, що не можна нi витлумачити, нi зрозумiти. Вона так просто ламала пiдбори на всiх тротуарах, притулялася в поiздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (i одного разу мало не випала на платформу станцii «Днiпро» – ото поподорожувала!). Вона завжди йшла на всiх перехрестях на червоне свiтло. Машина, мало не збивши ii, гальмувала перед самим носом, водiй брутально лаявся, а вона лише знизувала плечима, на яких лежали врозсип численнi кiски, i простувала далi. При цьому – вона боялася натовпiв людей, лiфтiв, у яких мала звичку захрясати, водопровiдникiв ЖЕКу, громовиць, якi iнодi лютували над мiстом. Ще – вона вмiла ходити босонiж лiсовою дорогою i без кiнця спiвати якiсь неримованi мелодiйнi пiснi, котрi легко i швидко вигадувала…
Вiн… Вiн – не боявся нiчого, був дуже поважний i правильний, i нiколи не ходив босонiж. І в них – роман. Вiн зовсiм не обтяжений шлюбом, вона – тим паче. З нею, окрiм ляльок, живуть тiльки тарган Казимир та мишка Зося (мишi, до речi, ii нiколи не лякали). У мами – квартира в iншому кiнцi мiста, i вона керуе своею неорганiзованою донькою частiше по телефону, анiж безпосередньо.
Вiн приiздить до неi на вихiднi i дзвонить у дверi умовним дзвiнком: конспiрацiя над усе (хоча яка може бути конспiрацiя – всi довкола давно знають, до кого вiн приiздить). Вона вiдчиняе йому дверi – абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся пiсля душу, перетворити його на сотню кiсок i поставити до гарячоi духовки пiцу – вони, як справжнi iталiйцi, споживають на вечерю лише пiцу.
Вiн приiздить зморений i зосереджений. Вiн любить мiряти кроками ii квартиру, незважаючи на цих смiшних ляльок, якi сидять i лежать повсюди, i про щось мiркувати. Вона намагаеться йому не заважати. Потiм вони вечеряють зовсiм по-сiмейному i обговорюють рiзнi цiкавi новини – чи зникнення в Чечнi вiдомого журналiста, чи новий спектакль епатажного киiвського режисера, котрий повiв своiх глядачiв до собору, де мало бути (але не вiдбулося) вiнчання героiв, а згодом потяг iх усiх до зруйнованого будинку… Потiм дивляться телевiзор i йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Давай пiдемо подивимось на лаванду, тут неподалiк е поле, де росте справжня лаванда…» Або ж: «Давай покатаемось на санчатах, учора завiя засипала усi стежки, замела усi дороги, а сьогоднi так тихо, iнiй сиплеться з дерев… Вiзьмемо санчата у Дениска. (Дениско – сусiдський хлопчина, у якого батьки – випивохи i суцiльнi двiйки в школi. Батьки лупцюють його за тi двiйки, вiн втiкае з дому i з ранку до вечора тиняеться на вулицi…). Вiн добрий – вiн позичить нам своi санчата…» Вiн тiльки смiеться у вiдповiдь, i вони нiкуди не iдуть. Зрозумiло ж: вiн так стомлюеться вiд своiх загальномiських проблем, вiд економiки (вона так зручно вляглася йому на плечi), що йому не до дурниць… Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце пiд музику бджiл… А хочеш, поiдемо разом до Львова, де сiро-зеленi таемничi будинки стоять на вiдполiрованiй брукiвцi, де кам’янi леви сумують бiля мiськоi ратушi, i поблукаемо там серед завмерлого часу…» Не хоче… Вона малювала пiд виконкомом, пiд його вiкнами, смiшних поросят на першому блакитному снiгу. Запалювала iндiйськi пахощi. Усе даремно. З приводу поросят вiн суворо наказав двiрнику: «Заметiть!» – i iх замели. Над фiмiамом кепкував… Вони нi разу не танцювали у парi, вiн нi разу не казав iй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – вiдгукувався вiн про салат i пiцу 100 разiв i жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона i так знае (ось, наприклад, уже другiй рiк вмиваеться лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!» – ось найтеплiшi слова, зверненi до неi. Вiн нi разу не казав iй «моя мила», «я так сумував без тебе»… Вона довго розмiрковувала з цього приводу i зрозумiла, що вiн таких слiв просто не знае.
Якось вона несподiвано розплакалася при ньому. Вiн запитав: «Чого ти плачеш?». – «Я тебе кохаю.» – «Дивно. Навiщо ж тодi плакати?». Вiн нiколи не даруе iй милих чарiвних дрiбничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплi вовнянi шкарпетки або повний горщик варених ракiв. Зовсiм нещодавно вiн принiс iй пляшку шампанського в оксамитовiй бордовiй сукнi. Шампанське вона випила одна того вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.
Так тривае уже три роки. Увесь перший рiк вона жахливо страждала… Коли вiн поруч, вiн не смiеться… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловiк увiйшов у мою долю, а я не така… Навiщо вiн зi мною, якщо не кохае (у тому, що не кохае, сумнiвiв не було). Вiн менi потрiбний, а я йому наче б i нi… Усе мое життя – суцiльне «можливо». Можливо, вiн боiться мене втратити… Можливо, йому зi мною добре (просто, вiн не каже)… Можливо, мене кохають… Це було справжне божевiлля. Ламаючи голову над цим усiм, вона додумалася навiть i до такого. Я люблю чоловiка, якого б не хотiла любити. І це так боляче. Я його ненавиджу, ненавиджу тому, що палко кохаю. З ним завжди, як у невагомостi. Вiн зi мною – все начебто добре. Вiн йде – i все починаеться спочатку: вона сумнiваеться, тужить i, як заведена, майструе ляльки… Якось одного разу вона розповiла йому про своi божевiльнi думки, адже завжди все розповiдае – що слiд i не слiд. «Ти – одержима, – сказав вiн. – Так не кохають. Ти мене лякаеш…» Вiн вимовив це, i повiтря разом розiрвалося, як рветься шовк… Це – намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохае саме так, як кохають. І чого йому ii боятися? Але вона замислилася над його словами i почала мрiяти про психоаналiтика. Але чи вiднайдеш його у iхньому мiстi? Так бувае тiльки за кордоном: ти приходиш до психоаналiтика, лягаеш на кушетку, усе розповiдаеш. Кiлька сеансiв – i ти одужала. Навiть iм’я його забулося… Аналiтика i кушетку вiн назвав черговою жiночою дурiстю. Може, i так…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
