А жизнь – мов оковитоi горiлки
Коряк жемчужно-бульбашноi вип'е…
Чого ж хоробре, рiвноваге серце
Злякалося хмурних очей дiвочих,
Їх погляду сумного та гнiвного?
Великого колiна ти панятко,
Княжа Острозьке, Із'яславська вiтка…
Я – Руський князь з Олега й Святослава,
Що Цариградом пишним колотили.
Твоi маетностi… Я маю ширшi.
Мiй Вишневець повелiвае свiтом:
Велить султановi благати Байду,
Царевi – звати в гостi гайдабуру.
Та мати сина з дому проганяе
І турчином, i москалем лякае…
Гей, заспiваймо, чуро, про козацтво,
Про наше вольне, як наш дух, лицарство!
(Бере в Тульчинського кобзу).
Спiвають
Гомiн, гомiн по дубровi…
Туман поле покривае…
Мати сина проганяе:
«А йди, синку, прiч вiд мене,
Нехай тебе турчин вiзьме». —
«Мене, нене, турчин знае,
Срiблом-злотом надiляе».
Гомiн, гомiн по дубровi…
Туман поле покривае…
Мати сина проганяе…
«А йди, синку, прiч вiд мене,
Нехай тебе москаль вiзьме». —
«Мене, нене, москаль знае,
Давно в гостi закликае.
А в москаля добре жити:
Ласо iсти, гiрко пити,
Бусурмена в полi бити…»
Тульчинський
Мiй князю й батьку! на твоiй досадi
Будуе чура твiй свою надiю.
Заручено тебе ще малолiтком,
І дух козацький не злюбив неволi.
Тобi здаеться, наче рiдна мати
Тебе примусом з дому проганяе,
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
