Крiзь гiлля
Сергiй Дячук
В останню осiнь, наприкiнцi свого вiку, головна героiня згадуе життя. Вона однолiтка ХХ ст. Оповiдання «Крiзь гiлля» про долю людини на тлi найбуремнiшого столiття в iсторii людства. Твiр Сергiя Дячука мае всi пiдстави стати помiтним явищем у сучаснiй украiнськiй лiтературi.
Сергiй Дячук
КРІЗЬ ГІЛЛЯ
Осень листья темной краской метит:
Не уйти им от своей судьбы!
Но светло и нежно небо светит
Сквозь нагие черные дубы,
Что-то неземное обещает,
К тишине уводит от забот -
И опять, опять душа прощает
Промелькнувший, обманувший год!
Иван Бунин. «Сквозь ветви»
Якщо блакитнi небеса наповнюють вас радiстю, якщо стебло польовоi трави не залишае вас байдужими, якщо простi картинки природи говорять з вами зрозумiлою мовою – радiйте!
Це означае, що ваша душа жива…
Вiнсент Ван Гог
Телевiзiйна дикторка байдужим голосом розповiдае останнi новини: «У Шотландii, на одному з островiв Оркнейського архiпелагу, дослiдники виявили найдавнiшi викопнi ембрiони риби, яким триста вiсiмдесят п’ять мiльйонiв рокiв. Вони збереглися в зрiзi скелi на островi Пiвденний Рональдсей i е щонайменше на три мiльйони рокiв старшi за попереднiх рекордсменiв – ембрiонiв з Австралii…»
Вони не любили згадувати минуле i нiколи не згадували свое дитинство. Дмитро вiд природи був неговiркий, i йому в тi часи, коли про минуле треба було мовчати, напевно, це вдавалося легше, нiж iншим. Анна, його дружина, щоночi прокидалась близько другоi-третьоi години, запалювала свiтло i займалась рукодiллям, до якого мала безперечний талант, бо люди навiть робили iй замовлення на шиття i виготовлення пряжi. Але в обiд любила годинку поспати. Ще любила довгi розмови з рудим Теткою, агрономом, який мав по сусiдству, на iхнiй колишнiй землi, пасiку. Вона надягала окуляри i пiдписувала листiвки, писала листи, читала Бiблiю. Дмитро зовсiм не пив горiлки, принаймнi нiхто в селi жодного разу не бачив його п’яним. Вона могла пригубити трiшки, завжди закусуючи медом. Дмитро любив свого давнього друга Мотроняка iз-за Сокiльця (той жив майже на самiй скалi), вiн приходив i весь час говорив, згадував свiй полон у Францii пiд час Першоi свiтовоi – це був його найщасливiший спогад, а Дмитро лише усмiхався у вуса i мовчав. Зi смертю Мотроняка нiби остаточно пiшла в небуття iсторiя, те минуле, про яке треба було забути. Чи був Дмитро у полонi, як i його давнiй друг? Не знаю, як i того, де вiн воював, i навряд чи вже про це дiзнаюсь. Скорiше за все, на Румунському фронтi або в Галiцii.
Дмитро i Анна – це моi прадiд i прабабуся. Вони добре виховали своiх дiтей: жоден з них не дозволяв собi вживати непристойнi слова чи лайку в розмовi – цим вони особливо вирiзнялись серед односельцiв. Вихованi чесними, iхнi дiти не змогли зробити кар’еру в краiнi брехнi. Їхнiй син Юрiй, мiй дiд, був дуже релiгiйною людиною, майстрував рамки пiд iкони i фарбував iх завжди у багровий колiр, прикрашав квiтами з кольорових позлiток. Вони висiли в Анни – iкони, чорно-бiлi фотокопii, пiдфарбованi рiзними кольорами, по краях квiти з позлiтки. Саме добро в них.
Невиразно зринае в пам’ятi той давнiй лiтнiй день: менi чотири або п’ять рокiв, ми забiгли у двiр до Анни, вона ловить мене, садить поруч, тримае за руку, усмiхаеться, у неi свiтлi блакитнi очi. Тодi враз стае серйозною i каже менi, видно, щось дуже-дуже важливе, судячи з виразу ii обличчя в той момент. Не пригадую жодного слова.
Десяте жовтня 1995 року. Осiнь у Карпатах. Надворi свiтить яскраве, але вже не гаряче сонце, перефарбовуючи свiт у жовто-золотавий колiр. У вiкна Анниноi хати зазирае мiлiцiонер. Вiн не бачить господинi: маленька дев’яностоп’ятирiчна жiнка, вбрана у светр iз гудзиками, сидить у глибинi кiмнати на лiжку, застеленому джергою. Мiлiцiонер заходить до хати, вiтаеться i жадiбно п’е воду з вiдра. Сiдае на лаву, знiмае кашкета i кладе його лаву бiля себе разом iз шкiряною папкою, яку вiн тримав пiд пахвою. Папка падае на глиняну долiвку, розкриваеться, звiдти розлiтаються папiрцi. Мiлiцiонер пiдскакуе з лави i рачки намагаеться iх швидко зiбрати, виходить незграбно i смiшно, дiльничний пiднiмае папку, листiвки знову розлiтаються кiмнатою. Вiн шукае iх пiд столом i коментуе, важко дихаючи, що, мовляв, сьогоднi розпочався нерест струмковоi форелi у гiрських рiчках. Вилiзши з-пiд стола, знiяковiло дивиться на Анну i дае iй одну листiвку. У шапцi документа-оголошення напис великими лiтерами: ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ РИБООХОРОННИЙ ПАТРУЛЬ, пiд ним чорно-бiле поганоi якостi фото – плямиста риба пливе у рiцi, далi зазначалось, що вiд сьогоднi i до наступного року, а саме до першого березня, впроваджуються заходи щодо посилення охорони вказаного виду риб у рiчках Чернiвецькоi областi. У цей перiод на рекомендованих Інститутом рибного господарства НААН Украiни дiлянках рiк та iхнiх притоках заборонено будь-який вилов форелi, а саме: «р. Прут – вiд мосту с. Черепкiвцi Глибоцького району вверх по течii; р. Черемош та всi ii притоки; р. Сучава та всi ii притоки. Протягом нерестового перiоду заборонено проводити у вище вказаних рибогосподарствах, водних об’ектах та в iх прибережних захисних смугах будiвельних, днопоглиблювальних, вибухових, бурових робiт, видобуток гравiю i пiщано-гравiевоi сумiшi, заготiвлю лiсу на берегах, миття автотранспорту, забруднення вiдходами промисловостi, проведення iнших робiт у руслi рiчок та змагань з рибальства». Анна, уважно прочитавши, повертае папiрець мiлiцiонеру, той задоволено кладе його до iнших у папку. Молодий мiлiцiонер, новий дiльничний, який прийшов знайомитись iз Анною, видно, дуже хотiв справити якнайкраще враження, бо ж Анну всi в селi знали як дуже мудру жiнку, часом до неi вишиковувались цiлi черги за порадою, мов до юриста, односельцi не тiльки поза очi казали, що Анна розумна, мов прокурор. Знову випивши води й надягнувши кашкета, мiлiцiонер i далi мовчав, утупившись в одну точку на пiдлозi. Анна теж мовчки сидiла на своему лiжку, склавши руки в замок i поглядом нiби оцiнюючи нового дiльничного. І той раптом заговорив: «А ви знаете, що цей рiк був оголошений ООН мiжнародним роком терпимостi i пам’ятi народiв про жертви Другоi свiтовоi вiйни?» Пiдгледiвши у папцi, вiн навiть назвав номер резолюцii ООН: 49/25. Знову замовчав, але за мить так само, нiби згадавши: «А цей рiк, тобто наступний, ООН був об’явлений мiжнародним роком родини, спорту й олiмпiйських iдеалiв». Анна нiяк не коментувала сказане, але коли мiлiцiонер заговорив знову: «А ось за схiдним календарем…», вона так подивилась на правоохоронця, що той одразу осiкся. Тодi подякував, попрощався i пiшов до виходу, але в темних сiнях, затягнутих павутиною, вдарився головою об одвiрок так, що аж кашкет злетiв на пiдлогу. Вiн струсив з головного убору пилюку i, не надягаючи, вийшов надвiр.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
