Майстер залiзноi троянди
Микола Бажан
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Майстер залiзноi троянди» Миколи Бажана – оповiдання, присвячене рiзностороннiй творчiй постатi Юрiя Яновського***. Свiтову славу письменнику принесли твори «Будiвлi», «Гофманова нiч» «Нiчнi концерти», «Гетто в Уманi», «Розмова сердець», «Дорога», «Полiт крiзь бурю», «Безсмертя», «Данило Галицький», «Нiчнi роздуми старого майстра» тощо. Микола Бажан – украiнський поет, культуролог, енциклопедист, творив здебiльшого у експресiонiстично-бароково-романтичному стилi.
Микола Бажан
Майстер залiзноi троянди
Пам'ятi Юрiя Яновського
І от я знову чую твое дихання, твiй нешвидкий, приглушений голос, твоi стриманi, але внутрiшньо гарячi слова; чую широку музику твоiх мрiй i сподiвань, узорну гру твоеi уяви i звучне вiдлуння пережитих, дбайливо збережених у твоiй пам'ятi спогадiв, радощiв i болiв, твоiх нечастих днiв свiтлих i нерiдких печальних днiв. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п'ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмащисто й щедро розмальований Федором Кричевським.
На його стiнних розписах похмурi, зеленкувато-сiрi i брунатно-чорнi барви картин минувшини змiнювалися багрянцем, променистою глибиною i трiумфуючим сяянням картин революцii i розкритих нею обрiiв. Ти стояв i вглядався в шереги козакiв, опришкiв, крiпакiв, бунтарiв, революцiонерiв, червоних бiйцiв, бiльшовикiв-переможцiв, що потоком текли по стiнах над сходами триповерхового будинку, де тодi мiстилася редакцiя газети «Бiльшовик». Ти прийшов сюди на запрошення, яке я, нештатний лiтпрацiвник газети, написав тобi за дорученням мого шефа, завiдувача лiтературного вiддiлу газети – поета Михайля Семенка, невисокого, чорнявого, моторного, тривожного чоловiка, проводиря киiвських панфутуристiв, непримиренного супротивника всього застарiлого, вiджилого, куркульського, мiщанського, який у своiй непримиренностi часто доходив до крайностей, до зухвальства, до прикрого прагнення пiд'юджувати й епатувати. Хто сприймав його поверхово, ошелешений бравурнiстю квазiрадикальних фраз i поз, той мiг i не зауважити, як вiддано i пильно дбав Семенко, щоб пiдтримати молоде поповнення радянськоi, теж такоi ще молодоi лiтератури, як глибоко, всiм внутрiшнiм життям своiм Семенко служив поезii, i сам ii творив, i цiнував, стежачи за всiма ii виявами, в котрих вiн проникливо вiдчував уже перший проблиск, перший порух, першу iскринку обдарованостi. Цю iскринку вiн помiтив, прочитавши в газетi «Пролетарская правда» кiлька росiйських вiршiв, пiдписаних якимось Юрiем Яновським.
«Ти не знаеш такого? – допитував Семенко i в свого найближчого, трохи молодшого друга Гео Шкурупiя, i в мене. Ми знизували плечима. – Ну, тодi мотай до «Пролетарской правды», довiдайся, хто вiн такий, де живе, i приведи сюди, до мене».
Я пiшов. На Тургеневськiй вулицi, в нужденному, перехнябленому будиночку, у вогкому напiвпiдвалi, де жив Яновський, було дуже непривiтно цього зимового надвечiр'я. Яновського я не застав. Вiн ще не повернувся з полiтехнiчного iнституту. «Пiзно приходить, – казала господиня квартири, в якiй одну кiмнатку наймав Юрiй. – А то, бува, як пiде десь заробляти, то аж вночi». Студент пiдробляв, як мiг: то електрику бiжить полагодити, то виходить снiг розчистити, то дрова рубае. Були й днi голоднечi, особливо гризучi в мiстi двадцять четвертого року, за непiвських часiв, коли вiтрини приватних крамниць дуже дратували i своiми натюрмортами, i табличкою з позначенням цiн, не таких вже астрономiчних, якi були до щойно оголошеноi грошовоi реформи, але однаково недоступних для бiдного студента. Рiдко коли Яновський мiг собi дозволити з'iсти порцiю вареникiв у сусiднiй з його домом «Вареничнiй». Вiн ставився до цього приватнокапiталiстичного закладу з шанобою, не надто доречною, i коли хотiв почастувати когось iз друзiв, то запрошував саме сюди на лапатi, як полiськi постоли, вареники з сиром чи волокнистою печiнкою. Був i я вшанований таким запрошенням через кiлька днiв пiсля нашоi першоi зустрiчi. Не заставши тебе вдома, я передав через господиню листа з проханням прийти до редакцii.
Ось ти i прийшов, i стояв у вестибюлi, i, знiяковiлий, стривожений, чекав на розмову зi «справжнiм письменником», з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотiль нiколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристiв не мав анi часу, анi охоти.
Заплющую очi i пригадую тодiшнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиею, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублi й тяжкi австрiйськi солдатськi буци. Ти всмiхався. Стримано i журливо всмiхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тiльки очi виказували, що смутки i тривоги, злиднi й переживання не обминули юнака анi в елисаветградських степах, де проминуло отроцтво, анi по убогих притулках киiвського студентського iснування.
Семенко витратив не багато аргументiв, щоб переконати тебе приеднатися до його футуристичноi кумпанii, почати працю в редакцii, друкуватися в газетi. Лiтературноi працi навчався ти вже й сам. Писав вiршi, оповiдання, нариси росiйською i украiнською мовами. Часом друкував iх у киiвських газетах. Цикл таких вiршiв у газетi «Пролетарская правда» i привернув до себе увагу Семенка. Побачивши, поговоривши, почастувавши тебе редакцiйним жовтеньким чаем, Михайль ще бiльше упевнився в тому, що перше його враження вiд твоiх поезiй не було помилкове. Ти вже писав, хай недосвiдчене, невправно, недосконало, але по-юному свiжо, щиро, iскристо. Десь у глибинi душi ти, боячись сам у це повiрити, вiдчув себе письменником. У скриньцi пiд тапчаном, на якому спав, чи в глибоких кишенях залатаного галiфе ти ховав уже аркушики своiх творiв. «От i давайте, давайте iх менi», – Семенко навiть руку простягнув, щоб взяти в автора рукопис, але автор нiчого не принiс, бо й не гадав, що так зразу може змiнитися доля його.
А доля змiнилася. Мало не кожного дня, гуркаючи буцами, ти зводився по сходах Будинку селянина. Рiдше й рiдше бачили тебе в аудиторii полiтехнiчного iнституту, а невдовзi пiдручники з електротехнiчноi справи потрапили до крамнички базарного букiнiста; на дощатому столi в твоему пiдвальчику перо й далi рипiло, проте виводило воно не дрiбно й ретельно писанi формули опору матерiалiв, а так само акуратно виведенi рядки вiршiв або оповiдань. Невеличкi аркушики перших твоiх рукописiв не ряснiли закресленнями чи поправками. Ти записував тiльки те, що вже було виношене в думках, що вже встоялося й прояснилося в кожному своему зворотi, епiтетi, римi. Твiй почерк я вiдразу розпiзнаю, його i роки не змiнили. Вiд першого до останнього тобою написаного рядка всi вони були рiвно й дбайливо накресленi, стриманi i ясно прочитуванi, випробуванi глибокою внутрiшньою перевiркою. Вони були такi, як ти сам, – виструнчений, коректний, джентльменськи стриманий, але водночас внутрiшньо напружений i мужньо стiйкий. Згодом тобi не раз випадали суворi випробування. Вони нiколи не похитнули в тебе того органiчного, непоказного почуття власноi гiдностi, скромноi, небучноi гордостi, що були пiдпорою твого вразливого, чулого, нiжного ества. І завше щось юнацьке, хлопчаче, пустотливе, навiть наiвне таiлося в тобi, виблискуючи i виграваючи в щасливi хвилини твого життя. Нечастi були вони, оцi грайливi хвилини, але ти вмiв насолоджуватись i живитися ними. Ти вимрiював собi свое майбутне, той час, коли десь пiсля сiмдесяти пiдуть дальшi роки роздумiв i спогадiв. Ти писав: «Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельефна мапа моеi республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi—за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгае сльоза». Ти помилився. Востанне сльоза набiгла на твоi затьмаренi стражданням i смертю очi, коли тобi ще не було п'ятдесяти двох рокiв. Ти писав: «Менi починае болiти серце. В цьому немае нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаеш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати… Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце?»
Так, Юрiю, болить. Повертаючись думкою до наших молодих рокiв, сиджу мовчки, а тодi i серце працюе бiльше, i неправди не виносить серце, i з болем пишу я тобi про те, що ти сам знаеш, i що вже записав назавше, i чого ти нiколи не повториш, не вiдповiси. І все-таки я пишу тобi про це, бо любив, люблю i любитиму тебе, бо рана, що ii завдав тобi, стала моею раною.
Я звертаюсь до тебе. Так, ти менi не вiдповiси. Менi Дають вiдповiдь спогади про тебе. Мов жарини того вогниська, до якого простягав своi старечi руки сiмдесятилiтнiй Ти, названий тобою в твоему ж романi химерним псевдонiмом То-Ма-Кi, спогади цi i зогрiвають, i печуть мене. Я не зватиму тебе в спогадах То-Ма-Кi, анi Юрiем Івановичем. Я казатиму про тебе – Юрiй, Юра, бо так звав тебе за життя i так зву тебе й по смертi.
З ранньоi весни 1924 року ми почали товаришувати. Працювали в газетi, бiгали по мiсту репортерами, з перших бiльших гонорарiв справили собi костюми, пальта. Юрiй скинув нарештi гуркiтливi буци i дженджикував у гостроносих, ультрамодних «шiммi». Гарний, стрункий, високолобий, приемний у бiднiй своiй елегантностi юнак, на якого заглядалися всi друкарки редакцii, вiн охоче виступав на лiтературних вечорах панфутуристiв, хоч нi в його ставленнi до мистецтва, нi в його поезiях та оповiданнях футуристичного не було нi краплини. В них буяли пахощi i гомони того тривожного, сповитого курявою походiв i боiв, застеленого димами вояцьких бiвуакiв i чорно-багряних пожеж елисаветградського степу, яким Юрiй десь з року двадцятого по рiк двадцять другий ходив i iздив то з текою повiтового статистика, то з портфелем продагента, то з каламарем писаря ревтрибуналу, ставши свiдком i запеклих кавалерiйських атак червоноi кiнноти на рештки контрреволюцiйних банд, i страшних картин погромiв, учинюваних петлюрiвськими чи махновськими горлорiзами, i спопелiлих сiльських майданiв, обставлених шибеницями, на яких денiкiнськi кати давили повсталих украiнських робiтникiв i селян. Не раз кулi з куркульських одрiзанiв свистiли над головою Юри, не раз смерть з-за рогу хати визирала на нього, i тiльки щаслива доля рятувала хлопця, начебто зберiгаючи його в iм'я тих вiдкриттiв нового людського духовного життя, якi мае зробити i зробив цей ласкавоокий i задумливий юний мандрiвник по бойових дорогах Єлисаветградщини. Вiн бережно принiс у своiй душi i з перших же написаних ним рядкiв новел вiддав читачевi враження, думи i образи, здобутi у звихренi роки громадянськоi вiйни та чужоземноi iнтервенцii: «Заривалися паровози в землю, вагонам хотiлося стулитися гармошкою. Лопались кiстки, стукали вибухи, лилася кров: рiзали людей… А потiм нiмцi – тiкали». Так писав Яновський у першому своему оповiданнi, видрукуваному в лютому мiсяцi 1924 року в газетi «Бiльшовик». Я, радiючи i хвилюючись, читав його вiршi та оповiдання, якi вiн приносив до редакцii i якi свiдчили про ненастанне творче зростання молодого автора. Вiн одразу спромiгся бути самим собою, неповторним, своерiдним i щодо стилю, i щодо мови, пiдносячись своiм романтичним високим злетом над тими схематично-повчальними, чи iмпресiонiстично-претензiйними, чи натуралiстично-повзучими творами, яких було пребагато за перших рокiв становлення украiнськоi радянськоi лiтератури. І саме в мужнiй революцiйнiй романтицi полягала новаторська роль писань Яновського, якi, не маючи в собi нiчого з футуристичних вихилясiв, все-таки здобули йому i визнання, i пошану «панфутуристичного вождя», що ненав'язливе, але уважно пiклувався подальшою долею Юри. Вiн давав йому першому слово на найбiльш вiдповiдальних вечорах панфутуристiв не тому, що з Юрiя був найзапальнiший боець за категоричну деструкцiю мистецтва, оголошену Михайлем, а тому, що в Юриних ще не дуже досконалих, але чулих i щирих словах слухачi вчували закоханiсть поета в революцiю, в свiтле майбутне, в боротьбу народу, натхненого кличем Ленiна. В зимовi мiсяцi двадцять четвертого року, в днi всенародноi скорботи, в часи, коли «на землi ридали чорнi бюлетенi», Яновський зводився на трибуни зборiв, виходив на естради лiтературних вечорiв, читаючи своi вiршi про Ленiна, про чорнi траурнi бюлетенi, про те, як «телеграми по землi вигукували дротом – Ленiн!». Вiн читав негучно, не намагаючись бути патетичним. Вiн був просто щирий i скромний i до аудиторii звертався не як трибун, а як спiврозмовник, i цим пригортав до себе симпатii слухачiв. Коли ж завзятiшi учасники вечорiв, такi, як насамперед сам Семенко та Гео Шкурупiй, розпочинали атаки на мистецтво, на лiтературнi традицii, на класичну лiтературу, – Яновський вiдходив убiк, бо все глибше й глибше вiдчував, якi чужi i неприйнятнi для нього такi вигуки й вихватки. Вже з Єлисаветграда принiс вiн у собi непохитну любов до Гоголя, до Шевченка, до народноi пiснi i легенди, до невтомного шукання краси й виразностi слова, барви, музики. Вiн жадiбно читав, i за учнiвських рокiв його лiтературного життя часто можна було вiдчути, чиiми книгами вiн захоплювався, чиi вiршi знав напам'ять, чиi строфи перекладав украiнською мовою. Маяковський i Багрицький, Бабель i Всеволод Іванов, Ганна Барвiнок (яку високо цiнував за багатство мови) i Джозеф Конрад (який своею романтикою моря був спiвзвучний романтичним поривам хлопця-степовика, що згодом став захопленим спiвцем морськоi стихii: «Вiтаю море! Корабельна путь лежить по всiй землi!»). Ще зi студентських рокiв почав вiн збирати i пильно зберiгати улюбленi, не раз перечитуванi ним книжки. Вiн iх возив з собою i тiльки пiзнього лiта сорок першого року був змушений покинути бiльшiсть iх на полицi своеi киiвськоi квартири, вибравши з них кiлька щонайулюбленiших – Гоголя, Шевченка, украiнськi думи, словник Грiнченка. Я не бачив його у момент прощання, але уявляю собi, як бережно й ласкаво перегортав вiн у цю тужну годину сторiнки новел Мерiме и Ореста Левицького, томики Сервантеса й Де Костера, «Козакiв» Толстого i «Олмейрову примху» Конрада, «Кола Брюньйона» Роллана i «Подорож майстра Леонарда» свого друга Майка Йогансена. Коли Яновський сорок третього року повернувся до визволеного Киева i ввiйшов у порожнiй i пограбований фашистами будинок по вулицi Ленiна, то в своiй квартирi вiн побачив купи смiття, побитi пляшки, лахмани зеленаво-сизих мундирiв. На полицях, де зберiгалися дiбранi на Юрин смак i вподобу книги, лежав тiльки порох i подертий папiр. Книг не було, iх вкрали чи спалили. Довелося наново вишукувати, купувати, збирати. Трохи пiзнiше частину з них, позначену автографом Юри, виявили бiблiотекарi в стосах книжок, звезених з пограбованих нiмцями домiв до Публiчноi бiблiотеки. Радiсно показував Юра менi цi багатостраждальнi, обпаленi i забрудненi томики.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
