Твори для дітей: оповідання, казки, сценарії

Про крилату ягідку

У Дмитрика, п’ятирічного хлопчика, зникла улюблена іграшка. Хлопчик довгий час не знає спокою: усе шукає пропажу. Килимок на підлозі загортав. І під ним улюбленої іграшки не знайшов.

Стоїть Дмитрик серед хати, кулачком тре очі. Сльози з них ось-ось річечкою ринуть. Аж тут дідусь у двері.

– Дідусю, ви не бачили мого воїна? – кинувся до старого Дмитрик.

– Я у хліві порався. Там кози мекають, свині рохкають і кури кудахкають. І жодного воїна, – відповів дідусь.

Хлопчик тупнув ніжкою.

– Я не про живого воїна, про іграшкового питаю!

– Он про що. І через це хлипаєш?

У очах хлопчика стоять сльози. Дідусь опустився на ослін. Дмитрика посадив на коліна. Повчав малого: Знайшов – не скач, згубив – не плач.

Дмитрик тернув бульку під носом.

– Це віршик?

– Ні, прислів’я. Хоча прислів’я може бути доладним, як віршик.

– Ой, здогадався. Ви придумали прислів’я, щоб я за улюбленою іграшкою не сумував.

– Прислів’я, Дмитрику, то народна мудрість. Ач, яке коротке, яскраве і соковите.

– Ніби ягідка суниці.

– Так. А ще крилате, мов би ластівка. Хтось мудро й доладно про щось сказав. Відтоді й живе вислів між людьми. Літає від хати до хати, від села до села. І великі міста не минає, у кожну домівку заглядає. Людям у нагоді стає.

– Дідусю, ви знаєте багато прислів’їв?

– Багато, – підтвердив дідусь.

– І мене навчите?

– Аякже! Навчу, якщо не хлипатимеш носом. Бо мудрим ніхто не родився, а навчився.

– Знову прислів’я! – радіє Дмитрик. – Коли я виросту, то всі книжки перечитаю і мудрим стану.

– Це правильно, бо книжка – маленьке віконце, а через нього увесь світ видно.

– А про ледарів прислів’я знаєте? Учора татко сварив Марійку. Казав, що на дискотеці вона кізкою скаче, а подвір’я замітати не хоче.

– Про ледарів? Та скільки завгодно! Український народ ледарів не любить. Атож запам’ятовуй:

До роботи плачучи, а до танців скачучи.

Ховається від роботи, як пес від мух.

Жвавий, як рак на греблі.

Дідова розповідь Дмитрикові дуже подобається. Він прагне побільше приказок знати.

– А про нашого Тарасика прислів’я знаєте? Братик дуже впертий. Надумає собі щось – і неодмінно зробить. Отак скаламутив воду, яку кури п’ють. Тараса мама за непослух не раз лупцювала.

– Тарасик таки впертий. Про таких кажуть: Хоч кілка на голові теши, а він своє. А впертюхи теж відмовку придумали: На мені покатаєшся як на їжакові.

Дідусь передавав діалог дуже кумедно. Дмитрик голосно сміявся. А про себе вирішив: «Ніколи не буду впертим». Він дещо згадав.

– Оленка мені хвалилася: коли виросте, то буде першою красунею України.

Дідусь на те:

– Про хвальків прагнеш узнати? Аби встигав запам’ятовувати:

Хвалилася кобила, що з возом горщики побила.

Не хвали сам себе, нехай тебе люди хвалять.

Вівсяна каша хвалилася, ніби вона з маслом родилася.

– Ого, як багацько! – радіє Дмитрик. – А про брехунів є прислів’я? Бо Ілько так бреше, що й повірити можна.

– І про таких народ не забуває:

Вдача собача: як не брехне, то й не дихне.

Так чисто бреше, що й віяти не треба.

У Ілька, коли брехатиме, запитай:

А ти часом не з Брехунівки?

– Та й дотепно ж! – сміється Дмитрик. – Усім брехунам так казатиму.

Зненацька скрипнули двері. З рум’яним від морозу обличчям увійшла бабуся. Вона дорікнула малому:

– Ти, козаче, у хаті грієшся, а вояк на призьбі на березневому холоді вартує. Глянь на нього. Посинів, бідолашний!

Дмитрик скрикнув від несподіванки – на бабусиній долоні пластмасовий вояк. Це його він так довго шукав.

Хлопчик кинувся до бабусі. Вихопив іграшкового вояка. Підстрибував, цілував його.

Дідусь підняв вказівного пальця і мовив:

– Знайшов – не скач.

Дмитрик дзвінко засміявся. Він продовжив прислів’я:

– Згубив – не плач.

Бабуся гадала, що це гра така. Вона докинула і своє прислів’я:

– Сонечко у дорозі не спіткнеться.

«Чому бабуся саме це прислів’я сказала?» – замислився хлопчик.

Дійсно, чому?

Дмитриків понеділок

Дмитрик – надзвичайно допитливий хлопчик. Все йому цікаво: і звідки дощ береться, і чому кошенята сліпими родяться… А ще йому подобаються прислів’я та приповідки, які придумав український народ. Їх Дмитрик знає силу-силенну. А найбільше про понеділок.

– Матусю, не білуй у понеділок хати, бо таргани заведуться, – виголошує Дмитрик матері.

– Таргани, синку, заведуться, якщо прибирати перестанемо. А де в хаті чисто, там і на душі світло, – посміхається мама.

«Та й гарною же приповідкою відповіла мама», – подумав хлопчик.

Він вибіг із хати. Зіткнувся з Марійкою.

– Куди зібралася? – запитав сестру.

– Не кудикай. У мене важлива справа – іспит. Я поспішаю.

– У понеділок ніякої важливої справи не починай, бо в халепу вскочиш, – попередив сестру Дмитрик.

– У халепу вскочу, якщо на іспит не з’явлюся, – змахнула рукою Марійка.

У дворі Дмитрик бачить, що татко запускає двигун автомобіля.

– У понеділок не варто вирушати в дорогу – нещастя трапиться, – повчав син батька.

– Нещастя трапиться, коли лікар-ветеринар на роботу не з’явиться. Хворі тварини без лікаря – дійсно, нещастя, – відповів батько.

Бабуся, йдучи двором, спіткнулася. Ціпка з рук випустила.

– От невдача, – журиться старенька.

– Якщо в понеділок щось не вдалося, то жди невдачі цілісінький тиждень, – каже Дмитрик, піднімаючи з трави ціпок.

– А ти мені, дитинко, будеш допомагати. Невдачі злякаються і з нашого двору втечуть, – жартувала бабуся.

На осонні Варка вмивала язиком кошенят. Дмитрик розсердився:

– Що ти робиш? Хто в понеділок голову миє – той облисіє.

– Синку, що ти таке говориш? Хіба лисі коти бувають? – озвалася мама.

Увечері вся родина зібралася у вітальні. Вечірнє лагідне сонце заглядало у вікно і промінчиками голубило на столі пухкі пиріжки. А ще в домівці пахне смачним борщем. З миски до Дмитрика моргали червоні полуниці.

За столом радісно й затишно. Кожен член родини розказував про те, що зробив за день.

Мама хвалилася своїми успіхами:

– Я переробила силу-силенну всякої роботи.

– Це добре, доню, – каже дідусь. – Бо тільки ледар ховається від роботи, як собака від мух.

– А я сьогодні вилікував хвору теличку і кабанчика, – сказав татко. – Хворобу треба вчасно лікувати. Згаяного часу й конем не наздоженеш.

– Подивіться, рідненькі, який рушник вишила. З голубами і мальвами, – пишалася за свою працю бабуся. – Прикрашатиме вітальню, в якій відпочиваємо, переглядаємо фільми.

– Для мене цей день був також вдалим, – хвалилася Марійка. – Я склала іспит на «відмінно».

– Стільця мого бачили, якого змайстрував? Гарний та міцний, – тішився своєю роботою дідусь.

– Виходить, понеділок – зовсім не тяжкий день, – вголос роздумував Дмитрик. – Але чому про понеділок стільки забобонних приповідок склали?

– Це тому, що в давнину понеділок уявляли дідусем-перевізником. Він перевозить людські душі у країну померлих, – пояснив онукові дідусь. – А то дуже важка праця. Відтоді й і пішло: «Понеділок – тяжкий день».

– Люди завжди щось вигадують, – усміхнулася бабуся, наче мальва з рушника. – Адже немає краю без звичаю.

Якщо кіт перескочить діжку з тістом, то…

Чепуруха Варка вибрала сонячне місце і ретельно вилизувала себе. Лапкою терла смугасту мордочку, шорстким язичком порозчісувала шерстинки на хвості.

На відміну від кішки Марійка безцільно никала подвір’ям і файно не виглядала. На ній рвані шорти і закоротка майка. Волосся розтріпане, некрасиво стирчить.

Ось Марійка зупинилася під липою. Про щось своє думала. Задумливий погляд юнки ненароком зачепився за волохату чепуруху. І чим довше перебував на ній, тим веселішав. Несподівано Марійка скрикнула. Крутнулася у в’єтнамках і побігла до хати.

Сільське подвір’я пустувало не довго. З вулиці прибігла галаслива компанія: Дмитрик, Ілько та кучерява Оленка. Набурмосений Ілько тримав за шкірку чорного кота.

Варка вигнула горбком спинку і страшно шипіла на непроханого гостя. Чорний кіт озвався жалісним голосом.

– Не треба котика карати, – стиха мовила Оленка.

Ілько насупив червонясті брови.

– Через нього ми не купили фанти і не втамували спраги.

– Котик приблудний. Він голодний. Через це перебіг дорогу. А тітка Наталка щодня о цій порі зачиняє крамницю. Вона поспішає на леваду, щоб здоїти корову, – несміливо заперечила дівчинка.

У розмову втрутився Дмитрик.

– Оленко, ти що, сліпа? Котяра чорний. А від чорних котів одні неприємності.

– Чула? – випалив, утішений підтримкою товариша, Ілько. – Не захищай кота, бо з тобою не будемо дружити. Сама ходитимеш.

Оленка схилила кучеряву голівку.

Ілько діловито розпорядився:

– Дімоне, шукай мотузку. Будемо його душити.

Дмитрика мовби вітром здуло. Він знав, що у хліві, на крючку, висять різної довжини шворки. Хлопчик вибрав недовгу, але міцну мотузку. На ній бабуся сушила випрані ганчірки.

Ілько примостив кота на господарський столик. Діловитим голосом наказав:

– Тримайте його. Я сам задушу.

Дмитрик з Оленкою покірно притиснули долонями тремтячу спинку. Ілько обвив навколо тонкої шиї мотузку.

Кіт відчув небезпеку. Він пручався і пробував утекти. Набурмосений Ілько різко смикнув мотузку за кінці в різні боки. Кіт пронизливо заверещав. Він відчайдушно пручався і не затихав.

Нажахана Варка чкурнула в кущі. Оленка затулила долонями вуха. Дмитрикові ноги тремтіли, а руки зробилися кволими. Кіт вивернувся і вкусив Ілька за палець. Хлопчисько верескнув.

З літньої кухні вийшла розтривожена голосами і звуками бабуся.

Кіт, що звалився на землю, стрілою полетів до паркану. На його шляху трапилася діжка з тістом, яку бабуся розмістила на осонні. Схарапуджена тварина зметнулася вгору. Легко перелетіла через діжку, а далі – через паркан.

Бабуся лементувала:

– Ой, лишенько! Чорний кіт перескочив тісто, яке вранці вчинила. Моя праця зійшла нанівець.

Старенька опустилася на ослін і хитала тулубом з боку на бік. Марійка втішала зажурену бабусю:

– Котик не впав у тісто. Він усього-на-всього перескочив діжку. А діжка прикрита рушником.

– То так. Але народ давно підмітив: як кіт перескочить діжку, то не вдасться хліб.

Ілько додав:

– А ще кажуть: як чорний кіт перебіжить дорогу перед тобою – буде невдача. Так, бабусю?

Старенька кивнула головою.

– Чому ми чорного кота не добили? – розсердися Ілько. – Проте йому городами довго не гасати. Задушимо або повішаємо у садку на гілці.

– Діти, ви кота мордували? – скрикнула бабуся. – А я про себе гадаю: чий кіт волає?

– Я жаліла котика, – повідомила Марійка. – Це Ілько його душив.

– Кіт чорний. Він навмисно дорогу людям перебігає, – виправдовувався бешкетник.

– Гріх над твариною знущатися, – насварилася на Ілька бабуся.

– Бабусю, ви щойно підтвердили: коли чорний кіт перебіжить дорогу – то чекай невдачі, – заступився за товариша Дмитрик.

Бабуся опустила очі. За хвилину сказала:

– Кішка створена Богом. Кішка добра істота, вона друг людини. Кішка охороняє людину від злого.

– І що? Розвернутися і йти додому? Але ж кіт перебіг дорогу, – дивується Дмитрик.

– Ситуацію легко повернути собі на користь. Старі люди мене вчили. Тепер я вас, дітки, навчу: коли кіт перейде дорогу, то візьмися за ґудзик. Тоді все, що задумав зробити, вдасться.

– Це добре, – вигукнув утішений Дмитрик. – Попрошу Марійку пришити на всі мої футболки ґудзики.

– І станеш схожий на клоуна, – пирхнула Оленка.

Дмитрику не сподобалися ні Оленчині слова, ні сміх. Він нишком штурхнув Оленку ногою. Вона притихла. Дмитрик запитав:

– Бабусю, що ще поганого від котів для людини?

– Ну, хоча б таке. Після кішки як нап’єшся, то буде нежить.

– Ось чому в мене з носа постійно тече, – зойкнув Ілько (він вийняв з рота пораненого пальця). – Котяра, виходить, хлистав воду з кухлика, з якого я пив.

Бабуся згадувала:

– Бувало я, маленька, гладжу котика. Мати мені кажуть: не гладь кота проти шерсті, бо в хаті буде марево.

– Це правда. Якщо Марійка проти ночі погладить Варку, то у сні розмовляє з домовиком, – киває круглою головкою Дмитрик.

Але бабуся вела своєї:

– У біблійній книжці я прочитала цікаву історію.

Вона поправила хустину, що збилася набік. Провела пальцями по сухих вустах і почала розповідати:

– Перед всесвітнім потопом Ной, простий, але праведний чоловік, зібрав у свій ковчег по парі всіх тварин. Чорт, що хотів нашкодити чоловікові, таємно пустив на судно мишу. Сподівався нечистий: миша прогризе в ковчезі дірку і він затоне. Але кішка вислідила мишу, схопила її і задушила. Таким чином, лихі плани диявола не здійснилися. Відтоді кішки завжди винищують мишей. Бо миші створені чортом на зло людям. Ось така історія.

Діти притихли. Носаками сандалів мовчки копирсала землю. Вони соромилися свого вчинку.

До гурту підійшла Марійка. У Дмитрика від здивування розтулився ротик. Бабуся, не менше за внука здивована, спитала.

– Доню, хіба сьогодні свято? Чому ти в святковій сукні?

Із хати вийшла ніби то інша Марійка. На цій червона сукня і рожеві на каблуках черевики. А в старанно зачесаному волоссі – блакитна квітка.

– От і не вгадали, – з викликом відповіла Марійка. – Так, сьогодні не свято. Але чомусь Варка чепуриться. Я згадала народну прикмету: як кіт умивається лапкою, то будуть сьогодні гості. Через це сама причепурилася. Оце сяду й чекатиму гостей.

Марійка опустилася на краєчок ослона. Вона старанно розправила складки на сукні. Дмитрик здогадався: сестра сподівається, що в їхній двір зайде Петро. Він учора повернувся з війська. Але вголос хлопчик цього не сказав. Він перевів погляд на бабусю. У старенької загадково смикалися кутики вуст.

Ілько з Оленкою запитально дивилися одне на одного. Про що мова?

– Пора братися до тіста, – сказала бабуся. – Завітають гості. Треба, щоб було чим пригостити. Вироблю паляниці та пиріжки.

– Мені з вишневим варенням, – замовив Дмитрик.

Бабуся ходою качечки попрямувала до діжки, що п’янко дихала на все подвір’я.

Діти випурхнули на вулицю. Тільки Марійка не зрушила з місця. З-під довгих вій вуглинками сяяли очі. Дівчина прислухалася до шорохів та звуків. Вона чекала. Бодай скрипнула хвіртка.

Увечері мама помила Дмитрика і провела до ліжка. Хлопчик довго крутився. Ліжко під ним рипіло, а очі зирили в пітьму і не хотіли стулятися.

Раптом відхилилися двері. Дмитрик звівся на лікті. У осяяному електричним світлом проміжку побачив зігнуту постать. Покликав:

– Дідусю, то ви?

– Прислуховуюсь: ліжко скрипотить. «Чому Дмитрик досі не спить? – гадаю. – Мабуть, совість не дає дитині заснути.» Через це і заглянув у кімнату…

– Дідусю, мені, справді, соромно. Я допомагав Ількові душити бездомного кота. Оленка пожаліла його і забрала до себе. Бабуся нам пояснила: коти добрі помічники для людини. Котів потрібно захищати.

Дідусь, що сів біля онука, втішав його:

– Добре, що соромишся поганого вчинку. Значить, не мучитимеш котів. Дитинко, зручно лягай, а я розкажу тобі про цих дивних тварин. Понад тисячу років тому вважали, що коти – нечиста сила. Начебто чарівники і відьми вночі перетворювалися на котів і собак. Про це є багато казок, легенд. Люди вірили в різні прикмети. Наприклад, якщо кіт шкребе підлогу, мішок або драбину – буде вітер, тулиться до тепла – похолоднішає. Ще багато подібних вигадок придумали. Позаминулого століття на бельгійське місто Іпр посунула хмара мишей. Гризуни всі продукти з‘їдали або паскудили. А коти врятували місто. Вони безстрашно кинулися на зубату армію і всіх мишей передушили. Тепер щороку в цьому місті відбувається фестиваль. На ньому три години вулицями несуть величезні фігури котів, маски з їхніми зображеннями. В них можна взнати героїв-котів з фільмів, книжок, казок, легенд різних народів світу. А вкінці свята з високої міської вежі скидають плюшевих мишей: на згадку про те, як коти врятували місто.

…Дмитрикові повіки зробилися таким важкими, що й не сила їх підняти. Хлопчик бачить себе на фестивалі, в далекому Іпрі. Грає приємна музика, лунає веселий сміх. Кругом, куди він, Дмитрик, не гляне, коти. Великі й маленькі. Різношерсті, різнокольорові, усяких порід. Сам він у масці чорного кота. Кучерява Оленка лагідно до нього усміхається.

Петрушка

Андрійко знімав із плечей шкільний ранець, перезувався в хатні капці та прислухався до голосів, що линули з вітальні. Кутиком ока помітив бабусин кошик, місткий, з однією плетеною ручкою. У кошику капустина, червоні яблука і целофанова торба, з якої вистромилось ажурне листя петрушки.

Бабуся жила у селі з кумедною назвою Мала Бугаївка. Але приїжджала до них часто і завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинці, щоб ви тут не пропали». Насправді, вона шпигала словами свого зятя, Андрійкового батька, що працював вільним журналістом. Тобто писав статті вдома, а потім, як він сам розказував, «гасав по редакціях і прилаштовував матеріал». Батько у відповідь під ніс буркотів: «На тобі, Боже, що мені негоже». Бабуся, звичайно, ображалась, але виду не подавала. Андрійко знав, що вона, вийшовши з електрички, стоїть біля метро, де з тротуару продає городину. А ту, що не в неї не куплять, вона привозить до них, як гостинці.

Хлопчик вибрав найкраще яблуко і відчинив двері.

– Добрий день, бабусю, – привітався.

Бабуся вдала із себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрійкової мами:

– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змінила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцілую.

Андрійко дозволив себе поцілувати і приголубити. Щасливий, примостився біля бабусі, котра сиділа трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.

Хлопчик хрумкав яблуко і роззирався. Тато, не піднімаючи голови, клацав клавішами. Половину обличчя йому закривали затемнені окуляри, які він час від часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне місце – навпроти дивана, у кутку, та ще й біля вікна. Хоч він і супив брови та мовчав, але однаково все бачив і чув.

Хвилину-дві ніхто не зронив ні слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язані з рудої шерсті шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не діряві. Вона обійняла Андрійка і безтурботно-радісним голосом запитала:

– Що новенького в школі?

Андрійко перестав жувати і часто-часто кліпав, пригадуючи оте «новеньке». Усе ж помітив, що тато заніс палець над клавішею і не опускав його. Міркував над фразою чи хотів почути відповідь?

Розказувати про свої успіхи та оцінки хлопчик не мав бажання. Він проковтнув жованку й бадьоро відповів:

– Сьогодні в нашому класі виступав музейник.

– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.

– Так називають наукових співробітників музею, – тихо, але з притиском пояснив тато. Він поправив окуляри.

Бабуся підшморгнула. Мама уточнила:

– З якого музею цей чоловік?

– Музею книги і друкарства України, – сказав Андрійко і хрумкнув яблуком.

– Аааа, той, що на території заповідника. У Києво-Печерській Лаврі, – пригадувала мама.

– Лаври? – зраділа бабуся. – Гарне місце. А у гарному місці і люди працюють гарні.

Тато поправив окуляри і заклацав, мов дятел, клавішами.

– Про що музейник розказував? – запитала бабуся.

– Про старі книжки, – відповів Андрійко і відкусив яблуко.

Він жував і водночас пригадував, бо усміхнувся. Не витримав, зіскочив із дивану. Стоячи серед кімнати емоційно розказував:

– Уявляєте, музейник припер із собою отакенну книгу. Називається Остромирова Євангелія.

– Євангелія? – перепитала бабуся.

Мама нашорошила вуха, а тато затримав у повітрі піднятого пальця.

– Так, Євангелія… Остромирова. Цій книзі аж 950 років. Учвляєте?

– Ай-я-яй, це ж треба, – шепотіла бабуся. Вона звела докупи руки і тримала їх біля підборіддя.

– А написав книгу диякон Григорій для родича київського князя Ізяслава. Того чоловіка звали Остромиром і був він у Новгороді посадником.

– Посадником, – повторила, похитуючи головою бабуся.

Андрійко розповів про стару книгу все-все, що запам’ятав. Він так захопився, що вільно рухався кімнатою і розмахував руками. Навіть не відчув, коли з його долоні вислизнув недогризок і впав на килим. Мама мовчки підняла недогризок, не зводячи з Андрійка погляду.

Хлопчик без паузи розказував:

– Уявіть собі, тоді, у одинадцятому столітті, писали без проміжків між словами, навіть без ком і крапок. Суцільним текстом. Класно! Мені б так писати!