Мурчикові оповідки

Будильник

Дз…з! Дз…з!

Мурр! Мурр! Пробачте, але це не я, Мурчик, дзилинчав, а будильник. Кожного ранку він будить хлопчика Даника, бо йому треба вранці йти у дитячий садок. Будильник незвичайний. Він знаходиться всередині пластмасової кулі, наче в м’ячику. Коли будильник починає дзеленчати, ця куля починає кататися то туди, то сюди. Тому мама хлопчика кладе будильник на килимок біля його ліжка. Данику, щоби виключити будильник, треба скочити з ліжка і піймати його. Якщо не піймає, то розбудить маму, тата і меншу сестричку Катрусю. Тоді мама сварить Даника і називає соньком. Бувало, що будильник закочувався аж під ліжко. Одного разу мама ледве витягла його звідти, а він дзвонив, доки мама не виключила.

Це все було до моєї появи у квартирі. Мене – маленьке кошеня, подарували Данику на його День народження. Це він назвав мене Мурчиком. Данилко любить мене і я його люблю теж! Тому щоранку намагаюсь першим підскочити до будильника, обхоплюю передніми лапками і тримаю доти, доки Даник візьме його від мене. Хлопчик за це завжди вдячний, бо вже встигає вчасно взяти в руки кулю і виключити будильник. А в будильнику є ще одна цікавинка: якщо нажати іншу кнопку на кулі, то… Чуєте, як лунають слова з пісні: «Гоп, мої гречаники! Гоп мої милі! Чого, мої гречаники, ви скоро поспіли?…» Це не я співаю, а так грає будильник. Ця пісенька подобається мамі Даника та його сестричці. Вони з мамою навмисно натискають на цю кнопку і пісенька лунає стільки, скільки вони захочуть. При цьому мама з донькою підспівують і підтанцьовують будильнику. Цікаво на це дивитися збоку!

Мишка

Я допомагаю Данику впоратись з будильником вчасно. Але інколи мені хочеться погратись з кулькою – дзвоником. Тоді я накриваю кулю своїм тілом, охоплюю всіма чотирма лапками і не даю котитись, як оце зараз. Ой! Ой! Як лоскотно! Не можу втриматись! Кажуть, що я граюсь з кулею-дзвоником, так, якби я полював на живу мишку. А що це таке – жива мишка?

Коли тато або мама Даника працюють за комп’ютером, вони беруть мене до себе і я бачу, як водять рукою у різні боки маленький пристрій, який чомусь називають мишкою. Але ж ця мишка сама не рухається, а жива, кажуть, швидко бігає, але від дорослого кота чи кішки не завжди може втекти.

Коли у Даника є вільний час, він любить гратися зі мною. Він заводить механічну мишу, опускає на підлогу і вона біжить. Моя задача – впіймати її. Кажуть, що дорослі коти так ловлять живих мишей, а потім їх з’їдають. Я пробував кусати механічну мишку, але вона виявилась занадто твердою для моїх зубів, бо зроблена з пластмаси. До того ж Даник грає зі мною мишкою недовго, бо втомлюється повзати по підлозі на колінах. Тато пообіцяв йому купити радіо – керовану мишку. От тоді награємось! Данилко буде сидіти на канапі чи у креслі і направляти, зупиняти мишку кнопками на пульті управління. Мишка буде міняти напрямок бігу, повертати, задкувати та інше. За такою мишкою мені буде цікавіше бігати, ніж за механічною, яка біжить в одному напрямку. Але ж!.. Жаль, що і вона не буде живою!

Данику пообіцяли, що його і Катрусю цього літа повезуть у село до бабусі Наталі на канікули. Які канікули? Адже вони є у школярів, а Даник ще тільки ходить у садочок (хоч і у старшу групу). Катруся мала, бо тільки-но почала ходити теж у той садок, що й її братик. Маю надію на те, що діти і мене візьмуть з собою. Там я, нарешті, побачу справжню мишу. Де її шукати і як полювати, мені, маю надію, покаже доросла кішка – Няша. Я тільки постараюсь бути чемним, добрим і уважним її учнем.

Бабуся

Дзінь-дзілінь! Дзінь-дзілінь!

Мурр! Мурр! Це знову не я дзеленчав. Це хтось дзвонить до нас у дверний дзвоник. Мабуть, будуть гості!

Господарі добрі до мене та один до одного. Кожний з них любить іншого, а особливо дітей: синочка Даника та доньку Катрусю. Батьки приділяють їм багато уваги. А ще мама та тато Даника – гостинні господарі. І до них часто приходять їх друзі-музиканти. Тоді у квартирі лунає легка і приємна музика. Дорослі називають її класичною і виконують на піаніно або на синтезаторі. Не тільки Даник, але і маленька Катруся натискають пальчиками на клавіші, намагаючись награти «Собачий вальс». Всі присутні сміються, бо у дітей виходить кумедно. Я бачу, як в цей час любов йде від дорослих на дітей. Вам, мабуть, відомо, що «ласкаве слово і киці зрозуміло»? А я би ще додав, що і – приємне. Мене не скидають на підлогу, коли я скочу на коліна комусь з людей, а ласкаво погладжують. Я за це їм муркочу.

Та я обурююсь через несправедливість: чому є «Собачий вальс» а нема «Котячого вальсу»? Чим ми, коти, гірші за собак і не заслуговуємо такої ж, як вони, уваги? Пробачте, я заговорився!..