Хурделиця

Хурделиця
Володимир Худенко

Уже вiдомий нашому читачевi молодий письменник iз Конотопу Володимир Худенко написав нову цiкаву i захоплюючу книжку «Хурделиця». Хурделиця, заметiль, снiг i холод – це не просто штучний антураж задля якоiсь додатковоi реалiстичностi. Тут i своерiднi дiйовi особи, i навiть певнi знаки-символи. Символи того, що вiдбуваеться в книжцi, i тiеi майбутньоi долi, що уготована не тiльки для мешканцiв невеличкого села в Сумськiй областi, а й для усього людства. Письменник майстерно тримае iнтригу, тож читачi перебуватимуть у постiйнiй напрузi. А на додачу iх очiкуе подвiйна несподiванка. Повiрте, про таке ви навiть i не думали.

Володимир Худенко

ХУРДЕЛИЦЯ

Повiсть

Іринi Козловiй

ВСТУП

(лiто 1979-го)

З далеку, звiдкiлясь аж iз жовтневського боку легкий полуночний вiтер доносив глухi людськi крики та навiть обривки фраз – то жнивували в полях комбайнери, аж до сих пiр з увiмкненими фарами мотались на тiк повнi зерна вантажiвки, а комбайни понуро сунули собi крiзь глупу нiч, комбайнери i шофери перекрикувались, перелаювались мiж собою, пронизливо свистiли.

Лисиця оминала тi мiсця. Там болота, гнилiснi, сирi, торф’янистi болота. Заростi лободи з кропивою там хиляться пiд слабим полуночним вiтром, а висохлий очерет глухо потрiскуе, шелестить, росою спадають обридлi чумнi тумани. Там дiм – лисиця прийшла з болiт, але й самi ж болота давно змiнились, з них вийшла волога, вийшла затхла стояча вода, – то люди впились в болота i спили iх. Вони розрили рiвчаки, як кроти, накопали мелiорацiйних каналiв, утнули бетоннi шлюзи з залiзними дамбами, викорчували хащi, столiтне корiння витягли стальними машинами з драговини, мiцне, бiласте, мов тi стлiлi кiстки; люди зiгнали з гнiзд голосне, невгамовне болотяне птаство. Тепер птахiв майже не було, не ширився iхнiй розлогий спiв на всю округу погожими лiтнiми вечорами, i нiзвiдки стало лисицi красти iхнi яйця, тягати iхнiх дрiбних беззахисних дитинчат – пташки пiшли, лишили своi гнiзда – та i нехай.

Нехай би тiльки це. Нехай би вода з каналiв i далi неспiшно плила в водосховище, лишаючи болота, нехай би лиш самi ропухи крили рiзким кумканням лiтнi ночi, нехай би стелились сумнi тумани, густi, прохолоднi, зачумленi, глушили собою далекi свiтання. Нехай би лиш чебрець, кропива, чортополох та грона вовчоi ягоди трiпотiли в поривах осiннього вiтру, ловили бабине лiто. Нехай би узимку снiги устилали болото. Нехай би тiльки це.

Та ж нi – люди пiдходили ближче. Мало того, що iхнi оселi з жовтневського боку давно вже тривожили лисицю – вони там довблись у землi на своiх городах i весною, i влiтку, i восени. Ганяли гусячi стада до першоi канави, «до першого шлюзу» ранками, як тiльки займеться свiтання, а вечорами ще до смерку зганяли назад у село. Людськi дiти iнколи стерегли гусячi зграi цiлими днями, а гуси знай собi гелготали, бо були дурнi i свiйськi. Лисиця патрала гусей, але не так часто, як думали люди. Лисиця знала, що як вона з подiбними iй переловлять чимало гусей, то з села набiжать люди з рушницями й собаками, будуть гуркотiти, свистiти похмурим болотом. Лисиця патрала гусей, але рiдко – лиш коли годувала своiх дiтей, вчила iх полювати. Частiше гусей брали самi ж люди, лише iншi, крали з болота серед дня, невмiло, з криком, розлякуючи тi гусячi зграi на кiлька миль округ. Але навiть вiдаючи про це, сiльськi люди вперто продовжували називати тих непевних крадiiв «рукатими лисицями», хтозна й ок чому.

А як болота пiдсохли, збiднiли, стали безликими пасовиськами, то тi ж самi люди з Жовтневого погнали туди гамiрнi стада рогатоi худоби. Вони спускались згори од ферми, кожен ранок. Пастухи ляскали своiми довгими батогами, пихтiли самокрутками, знову ж таки пiдсвистували. Зганяли колгоспну череду «до третього окопу» на пастiвню. І спасу од них не було нiякого.

Тепер же iхнi поля спроквола пiдповзали все ближче й ближче до краю болiт, а гвалт округ стояв немислимий, од свiтанку до глупоi ночi.

Лисиця брела вздовж лiсосмуги i врештi, круто звернувши, вибрела на залiзничну лiнiю. Тут було тихо, але вiддалiк вже доносився гуркiт потяга, вiн наближався. Інколи лисиця промишляла тут пошуком викинутих з вiкон недоiдкiв, але рiдко – цих мiсцин вона побоювалась. Вона нинi брела не сюди, отож швидко, ще до наближення потяга минула лiнiю i зникла з iншого боку в такiй же лiсосмузi, розчинилася в заростях черемшини.

Гул та викрики з полiв притихли, а потiм i геть розчинилися в глупiй тишi липневоi ночi. Тут лише шурхотiло листя струнких тополеньок над сонною вулицею та густе вiття плакучих верб попiд людськими дворами, шурхотiло пiд тим млявим полуночним вiтром. Тут вже давно вiджнивували i мирно спали увi тьмi – комбайни тихо дрiмали на колгоспному дворi, тремтiли трави на шкiльному стадiонi, вулички губилися в низькому туманi. Лисиця звернула до крайнього двору на крайнiй, околичнiй вуличцi села, вона прошмигнула обнiжком i минула виполений городик, звернула в росяний, злегка зарослий садок i довго кралась там у тьмi i тишi, кралась до курника. Кури совались там собi на жердинах та сiдалах.

Гайнув ще прохолодний вiтер з полiв, пронiсся над стрiхою хати. І тут лисиця вiдчула щось геть непевне. Вона не могла втямити, що се лякае ii так, направду страшить ii, i чим далi, тим дужче, тут, на околицi сонного людського села, серед глухоi тьми та безгомiння липневоi ночi. Щось наче наближалось сюди. І то був не швидкий потяг з Конотопа, що мчався собi десь вiддалiк, занурюючись вагонами в предковiчнi тумани осушених болiт, то був не гурт втомлених комбайнерiв з шоферами, що вже, певне, й роз’iхалися з полiв, нажнивувавшись сьогоднi, то були не стривоженi чимось хазяi курника, хлiва i всього дворища – в хатi-бо було тихо i хазяi спали мертвим сном. Але щось наближалось сюди.

І це щось невимовно тривожило лисицю, цього природженого хижака висохлих болiт i скорботних вiддалених лiсосмуг вздовж залiзничноi лiнii, малолюдних окружних сiл. Вона звелась на лапи, облишивши крастись, принюхалась, прислухалась. Але нiц не чула, а те ЩОСЬ усе наближалось. Лисиця крутнулась на мiсцi й ледь чутно заскавчала.

Наскiльки загрозливим, ба навiть не так – наскiльки чужим, непевним i загрозливим було, те що наближалось! І дивнiш за все – лисиця не пам’ятала, щоб вiдчувала коли подiбну загрозу, подiбну тривогу, вона узагалi наче нiколи не почувалась так. Щось наближалось, щось невiдворотно наближалось.

Раптом лисиця пiдвела свою морду, принюхуючись, вдивляючись – так, немов загроза нависала просто над нею, немов хто пiдкрався до неi в тишi i тьмi липневоi ночi, аби вбити. Згори ж лився лише далекий примарний свiт Чумацького Шляху.

Лисиця ще раз заскавчала та кинулась геть. Через хащi малини та порiчок, навпростець прополеним городом, а тодi через рiвчак до миршавоi дiбровки, чимдуж в бiк залiзничноi лiнii. Вона бiгла i бiгла, а над стрiхами сiльських хат позад неi усе мерехтiв неприродно рясний зорепад.

ЗОЛОТОКОСА КРАСУНЯ

(осiнь 1987-го)

1

Вона зайшла в Нiжинi, сама затаскала до вагону валiзу та двi важкi сумки, нiхто навiть не помiг. Та й кому було помагати – двi огряднi жiночки, якась бабця… бiльш наче нiкого й не було. Дiвчата з ii групи поiхали ще на обiднiй, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!

Аня поставила своi пожитки на пiдлогу, аби перевести дух – так i осталась стояти в тамбурi, коли поiзд рушив. Додому! Їй так хотiлось додому – просто сил не було. Вона, вiдверто кажучи, й не хотiла нiкуди вступати, геть нiкуди. Хтозна, правда, що б вона робила – сидiти на шиi в батькiв також негоже, ясна рiч. Та мало там – онно ii однокласниця Дарина осталась же вдома в селi, диспетчером в колгоспi батько прилаштував. А тута цей Нiжин непевний. Ну ясно – мати вчителька…

Аня була сором’язливою дiвчиною i навряд чи кому й сказала би про свою вiдразу до навчання. Та й тато ж казав – спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось нiяк не втягувалась, а вже ж другий мiсяць пiшов.

Може, й правда мине? А зараз – додому! Хоча б на однiсiнький вихiдний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та нi – напевне, не буде, чого iй сваритись? І так знае, яка з Анi хазяйка. Та й недовго ж ще живе сама…

Зате онде привезе додому гостинцiв – дрiбничка всяка, те та се, а одначе батькам приемно буде, в селi-бо не дуже й купиш.

Глядiла ще в вiкно тамбуру – там проносились скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в надвечiрнiй iмлi. Впала тiнь вiд лiсопосадки, i Аня вгледiла у вiдображеннi себе – середнього зросту, свiтло-русу, в своiй нещаснiй квiтчастiй суконьцi, змарнiлу, втомлену, з отими ненависними пiдлiтковими прищиками на чолi, котрi нiяк не хотiли сходити!

Врештi видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вiк би його не бачити! Вагон був напiвпустий – сидiли отi огряднi жiночки, якась група старших чоловiкiв грала начебто в карти. Аня запримiтила поодаль цiлу вiльну секцiю i посунула, згорбившись, туди.

Тут-бо важка валiза й вислизнула з ii рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валiзу ту ледь не коло самоi землi спiймали чоловiчi руки. Аня похитнулась i вхопилась за сидiння вiльною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неi, в сорочцi, блакитнiй тiльняшцi пiд нею, вельветових штанях. Вiн теж був русявий, трохи темнiший за Аню, очi блакитнi, погляд приязний, добродушний, сам весело всмiхаеться. Як на Аню – симпатичний навiть.

– Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

– З ким не трапляеться… – ще бiльш приязно всмiхнувся вiн, од чого Анi навiть трохи полегшало. – Приземляйтесь, – вказав на вiльне мiсце навпроти себе.

І, навiть не спитавши дозволу, заштовхав ii валiзу мiж сидiнь.

Вона знов нерiшуче роззирнулась по вагону, а потiм все ж всiлась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чiплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвiдомим рухом оправила суконьку перед тим, як сiсти.

– Ви чи здалеку? – знов нiяково всмiхнувся хлопець. – Так навантажились…

– Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вiкно. – Додому iду… З навчання.

– А чи так рано вивчились вже?

– Що? – Аня зиркнула на нього, не розумiючи, а тодi махнула рукою: – А, нi… на вихiдний лишень. Ну… я перший рiк навчаюсь. Вдома ще не була з лiта.

Вiн ii обережно перебив:

– Скучили?

Вона сумно кивнула головою, i на чоло опали русявi кучерi.

– Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркiт колiс та глухий скрип вагону – за вiкном проносились тi ж самi скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в передвечiрнiй iмлi.

Вiн подав iй п’ятiрню:

– Стас. Можна Стасик, мене так всi називають, – розвiв руками, немов вибачаючись. – Ви ж не здалеку, значить? Мiсцевi?

Вона потисла йому руку, вiдзначивши про себе мимохiть, що iй якось незвично приемно з ним, затишно… Наче вдома?

– Аня. Анюта – ось як мене всi називають, але я тодi страшно лютую – майте на увазi.