– Волiла бих тi на лаву лагодити!
Пiшли.
Хто стояв коло ворiт, то йшов рекрута вiдводити.
Переходили лiс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мiдянi човенця, аби з водою осiнньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Лiс переймав голос мамин, нiс його у поле, клав на межi, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нiм вже не буде орати.
За лiсом стали в полi. Рекрут взявся прощати з селом:
– Бувайте здоровi i своi i чужi. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословiть у далеку дорогу. Всi поскидали капелюхи.
– Повертайси здоровий назад та не забавлейси. Син з татом сiли на фiру. Мама ймилася руками за колесо.
– Синку, озми мене з собов. А нi, то буду полем бiчи направцi та й тебе здогоню.
– Люди добрi, озмiть-ко жiнку, бо руки собi поломить.
Люди силомiць вiдтягли вiд воза i держали. Фiра рушила.
– Йди здоров, Миколаю! – кричала громада. Тоi ночi сидiла на подвiр’i стара мама та захриплим голосом заводила:
– Вiдки тебе вiзирати, де тебе шукати?! Доньки, як зазулi, до неi говорили. Над ними розстелилося осiнне склепiння небесне. Звiзди мерехтiли, як золотi чiчки на гладкiм залiзнiм тоцi.
ВІСТУНИ
То будуть старi, бiднi вдови, або iх внуки, або старi дiди, що коло своiх дiтей туляться i чують щодня, який вони тягар у хатi, або то будуть молодi жiнки з малими дiтьми, що iх чоловiки покинули i десь у великiм мiстi за них забули. Вони будуть iти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер iх нiяка зелень не закривае, лишатимуть за собою блискучi, гладкi, сталевi дороги i будуть розходитися по сивих монотонних стернях, дiти будуть шукати колосся, а старi тамтогорiчних ковiньок[3 - Ковiньки – тут: сухе бадилля.].
І дiд Михайло буде iти зi своiми внуками, з двома хлопчиками i з Оксаною, найстаршою мiж ними. Хлопцi будуть, як лошачки, то перебiгати дiда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дiд буде нести дрантливу чорну верiтку[4 - Дрантлива верiтка – дране ряденце.] на плечах i буде покашлювати. Оксана буде мати в руцi хлiб для хлопцiв i для себе. То буде саме полудне, а дiд буде все казати Оксанi:
– Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони iти, iти i зiпруться на однiй нивi. Дiд стане бiля межi, Оксана пiде серединою ниви, а хлопцi почнуть шукати дуч[5 - Дуча – яма.] по полю, криничок ясних i батiжкiв та ножикiв, загублених пастухами.
Оксана здiйматиме кожний колосок, що надибле, i буде всi складати в лiву руку, а як жмут згрубiе, то вона його буде складати понад ярок, аби потiм легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбiльше колосся. Сто разiв на минуту буде схилятися i буде виглядати, як найпильнiша робiтниця.
Згодом зачнуть iй поперед очi бiгати або синi плями, або одна половина ниви буде така, як мае бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очi i буде хвилинку стояти, потiм нагло вiзьме з-перед очей руки, i вся полуда пропаде. Або вона заспiвае спiванку, заспiвае ii собi лишень потихеньку з великим стидом i з ясною радiстю, що вона вже може спiвати. Класти буде ноту до ноти i слово до слова з дрижачою непевнiстю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити i кладе бiлi ноги з радiстю по землi. А що колос пiдiйме, то спiванку свою урве i наново ii зачне з новим дрижанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться по стернях. А як прийде до краю, то сяде собi на пiльнiй дорiжцi i пiдiпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка будяка, що буде над нею шумiти тихеньке пророцтво ii цiлого життя…
Зате дiд не буде спiвати, але зiгнеться дугою i почне кашляти.
– І не знати, що там не дае дихнути, аби розрiзав груди та аби ту запеклу кров вiдти викинув, то, може би, ще пожив трохи…
І буде далi витягати ковiньки, i буде кашляти, i сiдати. А попри роботу будуть налiтати на нього думки i за осiнь, i за зиму, i за весну. Десь в головi зароiться таке, що вiн забуде за ковiньки i за кашель…
– Як е чим пропалити взимi, то менше iсти хочеться. Рано собi встань, вiдмети снiг вiд порога, набери в шiпцi[6 - Шопа, шiпка – сарай, повiтка.] ковiньок, насип пiд пiч, та й зараз у хатi веселiше. Катерина зварить кулешу, дiти повстають, та й вже е для них гаряча ложка борщу, та й тепла пiч, та й тобi, дiду, межи ними тепло. А як не мож лiпше, то й так добре. Ковiнька, як суха, то вона дуже добра…
І вiн буде випорпувати далi з охотою i з бiльшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, i вiн iх не вiджене.
– Коби не вмер ще доти, доки хлопцi пiдростуть, то мала би щастя, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жiнка – що вона знае? – лише плакати! Я би то справив на дорогу лiпше вiд неi…
Тепер вiн закличе хлопцiв. Вони прибiжать до нього з видовбаним гарбузом.
– Мой-ня, а ви чому Оксанi не помагаете, а iсти хочете? Ідiть трошки коло неi грайтеся, бо iй скучно.
Хлопцi пiдуть до Оксани, а дiд буде далi сотати своi думки.
– Хлопцi здоровi, рослi, аби лиш дочекатися! Менший – то штуцерний[7 - Штудерний – хитрий, кмiтливий.] такий, як старий. Узимi то допоминаеться чобiт, бо каже, що на печi йому недобре. Кiлько смiху е з нього, що якби вмер, то й ми б осиротiли…
Вiн буде глядiти на сонце, чи низько спустилося, i на ковiньки, чи досить iх назбирав. Потiм закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковiньки i оббивати iх вiд глини. Вони знесуть iх в одну купу i зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви пiдiйметься над ними, дiд буде кашляти. Оксана буде прижмурювати очi, а хлопцi будуть iсти хлiб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишнiх сiл припливуть на ниву звуки дзвонiв i будуть стелитися разом iз росою по стернях, по дорогах заблеють вiвцi i загукають пастухи, по полю будуть орачi викидати плуги з борозен i збиратися додому. По долинах здiйметься сива мряка, ворони будуть летiти до садiв у село, i пси будуть тiкати додому, бо вже не будуть могти ловити перепелицю по полю.
Дiд Михайло буде хреститися i збивати пил iз сорочки i дуже кашляти. Потiм напакуе повну верiтку ковiньок, внуки йому поможуть ii завдати на плечi i зiйдуть на дорогу. Оксана буде нести своi снiпки колосся, а хлопцi ховатимуть тi ковiньки, що впали з верiтки, у пазуху. Заки дiйдуть додому, то пазухи мiцно iм повiддуваються, а черева iх стануть чорнiсiнькi вiд пилу.
В селi вони всi зустрiнуться: i бiднi вдови, i iх внуки, i дiди, i молодi жiнки, що iх чоловiки покинули, – всi з ковiньками i зi снiпками колосся. Вони вiстують, що осiнь приходить.
ВОВЧИЦЯ
(Фейлетон)
Оце я вернув з похорону моеi приятельки а дитинячих лiт. Ледве витягав ноги з русiвського густого болота, а таки довiв вовчицю до ii ямки. В тонкi дошки ii деревища груди землi дуже брутально гримали. Небогато нас було, i всi дивувалися, що я мiж ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.
Як я почав ходити до школи, то вона у своiй наiвностi кликала мене до своеi бiдноi хати i просила перечитати ii збиток з бляшаноi труби, аби вона знала, що там е. Крiм «Кнiгiнiцьких» латинкою, я не мiг нiчого бiльше второпати. Аж геть пiзнiше, як я був в гiмназii, той збиток показався шляхоцьким дипломом для родини Кнiгiнiцьких.
* * *
До ii убогоi хати всi богачi, всi попи, всi жиди посилали на нiчлiг всiх бiдних i заблуканих.
Знидiлим i брудним шляхтичам вона казала:
– Не блукайте по свiтi, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила iх, хто ми е, i тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдiть мiж люди i приставайте до них.
А злодiевi говорила:
– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуешся, але йди просто, i вбивай, ставай чоло до чола. Як твое чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде пiд твоi ноги, то з гонором пiдеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобi сорочку виперу i нагодую, але не наскакуй потайки на дурнi маетки.
А покритку з тяжких наймiв у великих чоботах i засохлими сльозами на молодiм лицi потiшувала:
– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маеш силу, тебе, бiдну, i так нiхто не возьме, а вiн виросте дужий на твоiх грiшних руках. Ти посивiеш, проклята мiж людьми, а вiн доросте i обiтре своiми кучерями грiх iз тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаеш, ти молода i заробиш на него. Не цокай чолом у мiй порiг, а сiдай на постiль i проси бога за свою дитинку.
Всiх блукаючих, всiх бiдних, всiх нещасливих вона зодягала i кормила зi своеi бiдноi долонi.
Перед вiйною вона розпустила всiх своiх доньок по роботах у свiт. А було iх богато, а сама дальше приймала всiх грiшних людей, дезертирiв, злодiiв, калiк i дiвчат з грубими черевами, шугала помiж сусiди, як вовчиця, щоби нагодувати своiх безталанних гостей. А як вiйна кiнчилася, то ii доньки з дiтьми почали сходитися до неi. Зятi були пруссаки, москалi, поляки, iтальяни з неволi i украiнцi з нiмецьких таборiв. Старiй вовчицi дуже тяжко було iм годити в малiй хатi. Пiд чорною матiр’ю божою вони забирали мiсце для своеi нацii. Вiльгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленiн i Гарiбальдi допоминалися в тiй хатинi домiнуючого мiсця. І серед шаленого крику i бiйки не раз попадав на землю Вiльгельм, або Микола, або Ленiн. Тодi моя приятелька злiзала з печi, ховала портрети в пазуху i вночi прибивала цвяшками назад до стiни, щоби жаден зять не бив доньки.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
