П’яниця
Панас Мирний
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«П’яниця» Панаса Мирного – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi викриття гнилоi основи чиновницькоi служби в Украiнi***. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi», повiстi «Голодна воля», «Лихо давне й сьогочасне» тощо.
Панас Мирний
П'ЯНИЦЯ
І
Стояла темна осiння нiч над сонною землею, мiсяць примеркав i вже ген к свiту показував своi золотi роги, зорi сумно лупали в темному небi. Тихо було всюди, як в усi. Нi собака не гавкне, вiтрець не вiйне, не зашелестить пожовклим листом… Покiй i сон криють усе своiм темним пологом, все заснуло мертвим сном пiвночi.
У хатi тiльки Микити Івановича Ливадного, що з панiв один тiльки й жив на цiле козаче село Недогарки, видно, не спали. У чисте й високе вiкно падали стяги ясного свiту на зелене подвiр'я, часто у вiкнi метушилися темнi тiнi, перебiгаючи з одного боку на другий; iнодi вони задержувалися надовше, й тодi виразно виходила чоловiча постать з лисою головою, а коло неi – друга, дрiбна, невеличка… Ось ще одна… Усе вiкно криеться темнотою, з краiв тiльки пробиваються тонкi смужечки ясного свiту… Ось знову захиталося все, i разом двi голови показалися у вiкнi… походили-походили i пропали… Знову на землю упало вiд шибок шiсть ясних плям, передiлених одна вiд другоi рiвними темними поясами…
То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у мiсто на службу. Се вже йому була не первина. Вiн вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо – умер, а середущий, осiвшись на теплому мiсцi, панував собi. Маючи таку надiю й на третього, послiднього, Микита Іванович був веселий, говiркий, вичитував синовi всякi пригоди з свого життя, ставив йому рiжнi перестороги, заперечував вiд ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити iм, коритися…
– Знай, сину, – казав вiн, – покiрне телятко двi матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а вiн йому – десятеро. Такi завжди тратять свое. Тихше, кажуть, iди, далi будеш. Так i тута. Коли тебе начальник i полае iнодi так, нi за що, як ти, Господи, свят! – змовчи на той час. Може, йому тодi припало лаятися, та ти перший пiдскочив пiд руку… Коли ти не змовчиш, то тiльки пiднiмеш бiльшу бучу та втратиш за себе добру славу… Тодi скажуть: сякий-такий, нiкому не змовче! Коли ж перетерпиш – хай, мов: собака бреше – вiтер несе, о! – тодi вiн сам побаче, що ти за чоловiк i що за чиновник… Знай, сину, той самий, що тебе нi за що вилаяв, коли лучиться тобi оступитись, горою стоятиме за тебе й не дасть на поталу! Я сам на собi усе звiдав, сам по собi добре знаю. Чи був би я тим, що тепер е, коли б не годив старшим, не корився? Нiколи зроду!.. Покiйний батько не кинув пiсля себе нiчого. Мати вмерла ще за молодих лiт, удруге вiн не захотiв одружитись, та так усе й пiшло за люди… Виряджаючи, вiн не дав менi нiчого, окрiм трьох лихих сорочечок та ще лихiшоi одежинки. А як виряджав, то наказував: «Гляди себе: спiткнешся – пропав, не спiткнешся – пiдеш угору. Знай, що козак сам собi повинен знайти долю. Іди й шукай ii, а вiд мене нiчого не жди!» Як я бiдував, як часом холодний i голодний сидiв, те одному Богу вiдомо та менi, а бiльше нiкому… А от бач тепер? І свiй притулок на старостi лiт маю, i вас таки, як батько, i вивчив, i надiлив на перший раз, чим Бог послав… А через вiщо? Через те, що де треба, поклонюся й покорюся. Вiд поклону, кажуть, голова з в'язiв не спаде, а за тебе добре слово кожен замове… Іди ж i ти, сину, та шануй себе i своiх батька та матiр – iм легко й радiсно буде чути про вас: от, мов, у Ливадного дiти! А не то що усяк вас буде ганити та проклинати.
Микита Іванович був собi низенький, натоптуватенький чоловiчок, з невеличким пузцем, з круглою лисою головою, з масним, добре виголеним лицем, з невеличкими блискучими очицями. На сей раз його очi якось особливо блищали: вибивалася з-пiд iх лукавого погляду i тепла батькова любов до дитини, i радiсть удачi, i якась глибоко захована туга: що, як, мов, не справдяться надii?… Голос його, завжди тоненький, бринiв тепереньки ще тонше й голоснiше.
Іванко, син його, понуро сидiв собi недалеко вiд батька i слухав його мови. По обличчю видко було, що слова батьковi дуже його поймали. Запалi щоки ще мов дужче позападали, аж усмокталися усередину, показуючи з обох бокiв глибокi ями; молоде дитяче личко пожовкло, змарнiло; однi очi горiли якимсь непокiйним свiтом, та лоб бiлiв, мов з крейди виструганий. До того ще невеличкий зрiст та сухорлявiсть домальовували картину глибокоi урази. Важко було дивитись на молоде личко, на котрому справжне життя, не дитяче, проводило свою першу борозну, на першу стрiчу з ним молодоi дитячоi сили, на роi важких думок та гадок, на страх перед тим, що буде…
І Марина Костянтинiвна, жiнка Микити Івановича, вiдразу прочула своiм матернiм серцем ту синову тугу. Вона болiзно на його поглядала й думала: «Дитина… зовсiм дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило нi свiта, нi людей… Першi, як од'iздили, то все ж були старшенькi, та й то одного, як косою, скосила… А се ж – дитина: на Головосiка сiмнадцятий пiшов… То ж були i здоровенькi, й показнi, а се з самого малу таке замлiле та хоре вдалось… Та тож недавнечко з школи – не передихнуло, не вибiгалося, як зразу й на службу. Бог його знае, якi там люди, якi начальники!.. Воно таке тихе… Накричать на його, воно й перелякаеться; скажуть: роби – i через силу робитиме, поки надсадиться… Що iм? Хiба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову i хазяйка яка буде… Добре, як добра, а як лиха – сидiтиме i голодне, i холодне… А там i в товариство яке пiймае… Попаде мiж п'яниць та волоцюг, розiп'еться-розволочиться… Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде».
Все се дуже клопотало похилу голову Марини Костянтинiвни, дуже вражало ii матерне серце, i вона, слiзьми гiркими обливаючи рушнички та простиньки, укладала iх у скриньку, промовляючи:
– Ото ж дивися, Іванику! Оце тобi дванадцять сорочечок – я ось зверху ложу; а се шiсть рушничкiв – тут збоку, а се три простиньки… Дивися ж бо! Ти не дивишся, де я ложу, та потiм переб'еш усе, шукаючи. Сорочки, дитино моя, бiльше тижня не носи та давай заздалегiдь мити, щоб не прийшлось у чорнiй ходити. Та дивися, щоб добре мили, а не як там: виполоще у водi, та й годi… Хай таки вiдзолить добре та й рук доложе!
– Добре, добре, мамо, спасибi вам. Усе буду робити, як ви кажете, – вiдказував Іван Микитович.
– О-ох! робитимеш! – сумно промовила Марина Костянтинiвна, i сльози залили ii очi, так що вона i свiта бiлого не побачила.
– От уже й сльози! – крикнув Микита Іванович. – Ну чого ти плачеш? На той свiт проводжаеш, чи що? Слава тобi, Господи, що так випало! Хай iде, послуже, побаче свiта i людей… Тут де б радiти, а вона – плаче…
– Та як же? Як же? – схлипуючи вiдмовила Марина Костянтинiвна. – Воно таке мале, безздоровне… – На сьому словi голос ii обiрвався, i вона залилася гiрким плачем.
Іван Микитович i собi плакав за своею старенькою матусею. Шкода йому було ii; шкода було кидати свого дворища, де вiн зрiс i викохався, де його пестили i били; свого рiдного села, котре вiн змiряв i вздовж, i впоперек, знав усi закутки, усi лiски, садки, калюжки, людей, i ввiчливих, i привiтних, – всього йому стало шкода i страшно, до чого тепер його споряджали… Все те, що було, стало ззаду його, привiтно хитало головою, прощалось, усмiхалось i манило до себе. А там? Напередi?… Невiдомiсть закутала його туманом, страх повив своiм холодом. І гiрко плакав Іван Микитович разом з своею матiнкою…
Геть вже за пiвнiч полягали спати. Плачем та журбою Іван Микитович так був виморений, що зразу заснув. Старий теж незабаром захрiп. Одна тiльки Марина Костянтинiвна не змикала нi на волосину очей за всю ту нiч… То iй було душно – вона розкривалася; то здавалося, що Іванко прокинувся, – вона схоплювалася, прислухалася… Не чутно нiчого, тiльки хропе Микита Іванович та миша у кутку скребе… «Проклятi коти! – думае вона. – Скiльки iх, а мишi трохи пiд ногами не бiгають!..» І скреботня мишача давить iй на душу, а писк сипле морозом по всьому тiлу. Марина Костянтинiвна здригуе i шика. Миша затихла… У хатi темно, як пiд землею, i тiльки одно харчання Микити Івановича розкочуеться в тiй темнотi та коли-не-коли цвiрконе цвiркун у кутку i немов шпигоне у серце Марини Костянтинiвни. «Отже йому i спиться, i байдуже – хропе собi!..» Сльози починають навертатися на очi, i, тихо зливаючи iх, падае знеможена Марина Костянтинiвна лицем у подушку…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
