Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Дуже боляче, коли тебе не люблять, сказала вона, від цього людина стає злою. Покажіть йому, що ви його любите! Спробуйте! Будь ласка!»

«Життя навчило мене чекати, що буде далі. Скільки всього відбувалося рік за роком, інколи з однієї години до другої! В очікуванні слова КІНЕЦЬ інколи таке могло навідбуватися, хороше й погане, наче хороше, а потім усе заплутувалося… Як тут розібратися? Доводилося чекати, що буде далі…»

Композиція із засушених квітів

Бабине… Найпишніше, найщедріше… літо після літечка… Милуюся ним з вікна, запитую себе: – А дідове коли? Після бабиного? – і зітхаю: – Нема для діда спеціального літа, за яким розпочинається осінь, а за нею зима. Нема й ніколи не було! Лише баби бредуть і бредуть листопадами, лише вони змагаються зі стужею та віхолами. А для дідів нема ні осені, ні зими, а є лише весна і літо. Дід і до ста років літній, до могили жених.

Прикро, що чоловіки великодушно причинили своїм перевесницям окрайчик літа, наче межу провели, до якої вони провадитимуть їх, а далі… Прямуйте самі, а ми повернемося в своє літечко, а то й весну, щоб знову обсіятися – раптом щось зійде, а там – смерть з косою…

А може, ми самі поклали ту межу? Самі вигадали собі це останнє, невимовно гарне літечко?

Клени за вікном, наче вогненні гейзери, а каштан уже побурів, посмутнів… Знехотя ловить зашкарублими лапами білі павутинки, що мов прочахлі промені сонця, котре ще освідчується землі в коханні, проте без шалу, як чоловік вірній дружині на золотому весіллі. Меланхолійно перебирає разом з притомленим вітерцем перші опалі листки, так, наче розкладає якийсь пасьянс, або ж вибирає з-поміж них найкрупніші, найпривабливіші для композиції, задум якої відомий лише йому.

Вологе, коротко підстрижене волосся Євгенії також палахкотить, бо вчора їй спало на думку, що негоже ходити з інеєм на скронях такої розкішної осені, яка ще триватиме й триватиме, і вона купила собі тюбик фарби «червоне золото». А ще хотілося їй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти – як лисиця-вогнівка», – й міцно обійняв її.

Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу – невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архітектором і давнім другом, під вікнами якої буйно квітують жовтогарячі жоржини впереміш з дрібненькими хризантемами, котрі тіль-тіль розплющують очка. А Євгенія зосталася в Києві, щоб пофарбуватися і вимудрувати на понеділок композицію з засушених квітів на виставку, котру затіяла Андріяна – її гуру з ікебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного віку) й найближча подруга.

«Адась уже повернувся з рибалки й готує юшку. Коли вона доспіє, гості віднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом і розіллють його «шедевр» в глиняні полумиски. Адась визнає лише керамічний посуд від народних майстрів. Шинку, сьомгу, огірки-помідори вони вже покраяли, горілку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькій». Ярослав Курчик, заступник Адася, підкидає в мангал зволожені скіпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослоні з різьбленими ніжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко співає йому: «Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою як із ягідкою», – бо Ярема навесні одружився втретє з дівчиною, молодшою за нього на тридцять років.

Любенко був одружений лише раз, навіть повінчаний у Володимирівському соборі, але невдовзі його повело до інших жінок, і зараз він живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивільною дружиною». Любенків батько-генерал хвалився, що під час війни мав аж три ППЖ – «походно-польові жінки», яких провіз з собою від Москви до Берліна. Якби не помер десять років тому після травневого параду Хрещатиком, то, напевно, втішився б, що синок його переплюнув. Курчик також курчий син – схибнувся на артистках, дарма, що голова як переспілий кабак,» – думається жінці. За пашпортом вона Євгенія, але відтоді, як Курчик розтлумачив гостям, що Євгенія і Єва – це, по суті, одне і те ж ім’я і вигукнув: «Щастя Адамові і Єві!» – всі кличуть її Євою. Лише Адась називає Женчиком.

Адась осуджує приятелів, називає їх жертвами сексуальної контрреволюції, проте любить бувати з ними на природі («путні рибалки, люди з гумором»).

«Чаркуватимуться до обіду, потім спочиватимуть: гості в спальнях, що на другому поверсі, Адась – на першому. Хропітимуть, допоки Марина Миколаївна, що доглядає за дачею, не покличе їх на підвечірок (курка-гриль, деруни, карасі в сметані, гриби, тушені з овочами) й роз’їдуться, коли споночіє. Отже, я маю купу часу!» – підбадьорила себе Євгенія, обережно розкладаючи на кухонному столі привезені їй учора квіти – мак, волошки, блакитний ірис з пуп’янком, тюльпани – жовтий і червоний, запаковані кожний окремо в целофанові футляри, та розкішну білу лілею. Майстерно засушені, вони лише почасти втратили барви й запах, були крухішими, вразливішими за живі квіти, й можливо, саме тому здавалися більш витонченими, благородними й заслуговували, щоб їх прикріпили до полотна й зарамцювали…

Замолоду Євгенія любила лише живі квіти й завжди знаходила собі клаптик землі (під вікнами батьківської оселі, в палісадниках перед багатоповерхівками, на подвір’ї клініки, де працювала операційною сестрою) і з насолодою висівала їх, доглядала за ними, а коли доводилося полишати їх, тужила за своїми «дітлахами», бо вважала квіти найчудовішими і найбеззахиснішими витворами природи, й зрізала їх неохоче, у виняткових випадках: на день народженні Адася та на річницю їхнього весілля, подумки називаючи це «жертвопринесенням домашнім божествам». Жалкувала, що вони приречені зів’янути, але без пересади. До лиха, про яке вона заборонила собі згадувати, а я мушу згадати, бо воно ледве не вимикнуло її з життя.

Чотири роки тому, також восени, занедужав її дядько, котрий, подарувавши їй свою квартиру, купив будиночок у селищі аж біля Трускавця. І вона, доручивши чоловікові Ярчика, – єдиного тринадцятирічного сина, поїхала до нього. Й затрималася, бо з дядьком стався інсульт. Але Адась за роботою не вберіг хлопця. Скориставшись відсутністю батька, той запросив до себе кількох хлопців-наркоманів, з якими познайомився на вулиці. Вони спочатку «ширнули» його, а потім, уже неадекватному, згодували ще декілька «коліс», вичистили квартиру й утекли. А він помер від передозування. Сам-один, без батька й матері. А невдовзі залишив світ і дядько. Втративши водночас двох дорогих їй людей, Євгенія порізала собі вени. Лікарі порятували її, задурманили уколами й піґулками, й, увівши в транс, заборонили згадувати і про лихо, і про спробу самогубства. Й вона начебто призабула все. Аж поки чоловік не приніс букет червоних троянд (ще з крапельками роси), і їй воленс-неволенс довелося споглядати процес їхнього помирання.

«Чи страшно їм, коли ніж торкається стебла? Чи помирають вони з болем, як люди, проклинаючи того, хто їх підтяв, чи засинають тихо, безболісно, як після анестезії? Чи є у них душі, а якщо є, то куди подіваються: розвіюються вкупі з запахом чи повертаються в райські кущі?» – роздумувала Євгенія, аж поки не ототожнила себе зі зрізаними красунями й замість того, щоб одужувати, почала (цілком свідомо) в’янути разом з ними. Й замалим не схибнулася: вимагала в медсестри, щоб та засушила її між сторінками грубої книги або ж ошпарила її стебло кип’ятком, щоб хутчій зів’янути й нічого не відчувати.

Добре, що лікар здогадався, що спричинило її марення, й виніс з палати букет, з якого вже скапували пелюстки, схожі на закипілу кров, і заборонив Адасеві дарувати їй зрізані квіти, тим паче червоні.

Адась не повірив, що причиною погіршення її здоров’я були троянди, а не кепське лікування, проте приніс їй того ж дня кущик ніжно-рожевих альпійських фіалок у зеленому, життєрадісному кашпо. Милуючись ними – доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала підправлятися. І, полишаючи лікарню, взяла фіалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав її в прийомному покої, вона подумки дякувала їм за те, що вони не очамріли від запаху ліків і хлорки, не почорніли від її розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що обліг її душу, барвами світанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який біжить до неї, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовність, яка дивом випала з кощавої руки всесвітньої злодійки.

Домівка зустріла її напруженим мовчанням, як свекруха колишню невістку, котрої не сподівалася, і якимись незнайомими, ворожими їй запахами – запахами чужого гнізда. Щоб позбутися їх, вона щоранку пекла півсотні пиріжків з малиною, чорницею, яблуками. Кілька залишала Адасеві, котрий також пахнув їй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли ті запитували, за кого мають молитися, вона відказувала: «За всіх, що зів’яли дочасно», – й, не заходячи в храм, поверталася додому.

Дорогою їй здавалося, що тілом вона зосталася під церквою з прошаками, а душею відходить усе далі й далі від себе, у той кращий світ, де наймиліші вже стужилися за нею…

І рвалася на службу, в знамениту хірургічну клініку, де впродовж десять років працювала операційною сестрою… Але повернення не принесло їй утіхи, бо після хвороби вона зробилася надміру співчутливою до чужих страждань, а вигляд крові викликав нудоту й сльози. Відтак лікарі порадили їй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путній санаторій. Але Євгенія, незважаючи на вмовляння Адася, нікуди не поїхала: боялася, що незнайомі, неприємні запахи назавше витіснять з квартири її дух.

Відпровадивши чоловіка на службу (на той час він уже очолював концерн «Зело України»), вона до обіду пекла для прошаків і готувала Адасеві різні смаколики, а потім, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловіка лежала в ліжку й уявляла собі, як душа її легко й безболісно позбувається тіла й лине… туди, де їй належить бути. Й напевне, спилася б, якби не Андріяна…

Євгенія познайомилася з нею на виставці квітів, які проводив концерн Адася в парку, що на дніпровських схилах. Вона першою підійшла до неї:

– Андріяна Рясна – художниця, журналістка, – жестом підкликала молодика з кінокамерою і вручила Євгенії мікрофон. – Коротке інтерв’ю для київських новин та журналу «Золота пора». Які квіти наймиліші вам, гарній жінці в розквіті життя?

– Живі. В горщиках, – зашарівшись, промимрила Євгенія.

– Мені також! – дружелюбно й підбадьорливо посміхнулася Андріяна. – Чи подобається вам цьогорічна виставка?

– Ні! – випалила Євгенія.

– Чому?

– Тут забагато зрізаних квітів.

– Правда ваша. Але будемо сподіватися, що вже нині, після закриття виставки, організатори роздарують їх відвідувачам.

– Еге! – мляво згодилася Євгенія, і обвівши поглядом різнобарвне море, з сумом додала: – Жаль, що це не врятує їх від передчасної смерті.

Андріяна зміряла її уважним поглядом:

– Еге ж! Проте погодьтеся, що вона прекрасна. Як там у класика: «Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым!» Впродовж трьох днів тисячі людей втішалися ними. Хіба це не чудово?

– Чудово, – невпевнено згодилася Євгенія. – Проте, як на мене, тут бракує польових квітів. Клаптика весняного лугу.

– Ви маєте смак! – похвалила її Андріяна і запропонувала записатися на курси ікебани, які вона провадить у клубі, організованому журналом.

– Мені б хотілося, але так склалося, що… я не зможу працювати зі зрізаними квітами, – призналася Євгенія.

– Вам шкода їх?

Євгенія притакливо схитнула головою.

– Мені також, – сказала Андріяна. – Але… не біда. Приходьте! Я навчу вас створювати композиції з засушених квітів, які не відчувають болю і вже не помруть.

Євгенія прийшла. Й зачарувалася не так мистецтвом поєднання засушених квітів, як жіночкою, котра не лише так неочікувано простягла їй руку допомоги й запровадила у коло поціновувачів прекрасного, але й відкрила в ній творчі, мистецькі нахили, про існування яких вона не підозрювала. Прикипіла до неї, молодшої, енергійної, авторитетної, як молюск до днища океанського лайнера, й поволі, непомітно для себе, але неухильно позбуваючись своїх страхів як смерті, так і життя, простувала курсом, який визначила їй Андріяна: опановувала охоче, ба, навіть із захватом розмаїті основи майстерності й творила композиції не так для себе, як для своєї наставниці, для численних виставок, які та організовувала як у модних клубах і салонах, так і в офісах приватних фірм, театрах, установах і навчальних закладах. Не за плату, звісна річ, а за вдячну посмішку Андріяни, яку полюбила ще й за те, що вона завжди була щирою, представляла її колегам на як свою ученицю, а як подругу і, що найважливіше, не лізла їй в душу, не розпитувала про подружнє життя, на відміну від інших жінок, не розповідала про власний «інтим», а ділилася з нею виключно творчими й бізнесовими справами.

«Чоловіка вона не має, постійного коханця також», – дійшла висновку Євгенія, спостерігаючи за бурхливим, насиченим життям Андріяни. Й попри добру, захопливну заздрість трохи поспівчувала вродливій, успішній подрузі, бо що б там не теревенили емансипантки, жінка без чоловіка – що човен без весла.

– Євочко! – Андріяна з першого ж дня знайомства кликала її Євочкою, хоча вона назвалася їй Євгенією. – Твої композиції оригінальні, майстерні, проте надто виважені, раціональні. А я хочу, щоб цього разу ти вповні виявила свої зачаєні емоції і заразила ними глядачів! – заявила їй у четвер подруга.

– Засушені квіти, як на мене, спонукають передусім до роздумів по сутність буття, – несміливо заперечила Євгенія.

– Це так! Але зараз я сподіваюся від тебе яскравого почуття, тому що виставка називається «Спалах кохання» і відкривається в розпал золотої осені. Що таке засушена квітка? Це наче красуня після сороківки. Вона вже не розквітне, проте ще може певний час милувати око й навіть приваблювати до себе не товстих ледачих джмелів та жуків-гнойовиків, а юних, палких шукачів кохання. Центром твоєї композиції має бути біла лілея. Вона, подібно Білосніжці, вже не жива, але й не вповні мертва. Її пелюстки ще здригаються від дотиків життя – грубого, соковитого, палкого. Але воно вже не хвилює, не бентежить її, здається їй, піджовклій, чужим, примерхлим, а то й безбарвним, подібно людині, котра, старіючи, не відчуває цього й думає, що блякне не вона, а світ довкола неї. Тут можна фантазувати й фантазувати! Але повернемося до нашої лілеї. Вона дрімає на межі життя і смерті, нічого не відчуваючи, нічого не сподіваючись. Аж раптом прилітає метелик – крупний, барвистий красень! Сідає на одну з її пелюсток – теплий, захеканий, торкається її своїми вусиками, обпалює своєю пристрастю. Красуня прокидається, і напівживий, притрушений іржею, оповитий туманом світ знову бачиться їй живим, сліпучим і жаданим!

Щоб підтвердити це, оточи її живими, яскравими квітами. Ні, краще соковитими кетягами калини, горобини, пурпуром дикого винограду. І перевий усе це червоною, тонкою, як цівка крові, стрічкою. До понеділка усе це трохи присохне, підлиняє. Крім стрічки, що поєднує живе з напівживим і не дає розпастися цим двом реальностям. І це буде сприйматися як спогад про останній спалах почувань, як їхній спільний сон про кохання. Ну, як тобі мій задум?

– Ой, не знаю, – зітхнула Євгенія. – Він на загал цікавий, проте… ти… Ти ж сама вчила мене, що не слід поєднувати живе з неживим, тому що…

– Євочко! – перебила її Андріяна. – Виставка відбудеться в арт-центрі, а там, як ти знаєш, не просто ігнорують правила і стереотипи – там їх топчуть! Я хочу, щоб ти вкінець потоптала свою невпевненість і спалахнула!

– Спробую, – зітхнула Євгенія і телефоном замовила Адасеві необхідні рослини: одна з його співробітниць, кандидат біологічних наук Зоя Жиленко, знаючи про вподобання дружини шефа, майстерно засушувала їй найрозкішніші квіти й усіляке зілля.

Повертаючись додому, зайшла в подарунковий магазин. Вибрала там на роль коханця лілеї екзотичного синьо-фіолетового метелика, ув’язненого в зашкленій рамці, й, замилувавшись ним, забула придбати «цівку крові», покликану поєднати те, що не поєднувалося, принаймні, в її уяві.

«Якби моя воля, я укомпонувала б виключно сухі лугові квіти й долучила б до них декілька будяків. Найвищого увінчала б бедриком, що вже заснув, під павутинним серпанком. І назвала б композицію «Мріючи про весну» або «В очікуванні весни»», – подумала Євгенія і знехотя відсунула на край стола засушені будяки й чебрець…

Адась не схвалював її захоплення «муміями» і називав усі її композиції «мементо морі», тому що не любив пам’ятати про смерть, сахався всього, що в’януло й опадало. Він уже давно підфарбовував свою, вже не буйну, чуприну, двічі на рік обстежувався в кращих лікарів столиці, щопонеділка відвідував фітнес-салон, щосереди ходив на плавання, не палив, не зловживав спиртним. Відтак виглядав як американець з солідним рахунком, котрий сподівається жити до ста років.

Євгенія донедавна не вельми журилася своїм здоров’ям, дбала хіба що про зовнішній вигляд, щоб подобатися Адасеві, бо колись їй бракувало часу, а тепер… можливо, й справді спалаху почувань…

Учинивши тісто для пончиків, вона вибрала з двох лілей крупнішу, величнішу, з двома пуп’янками, й згадала слова Андріяни: «Засушена квітка – це жінка післі сороківки». А що є найдорожчим для такої жінки? Авжеж, душевний спокій. Отже, рамка має бути овальною.

Принесла зі свого кабінетика, який вона називала майстернею, а чоловік «пантеоном» (бо на всіх стінах висіли її композиції) полотно в овальній коричневій рамці й поклала на нього лілею. Подумала, що пелюстки її скидаються на папірус і вже нічого не відчувають, нічого не пам’ятають, окрім, можливо, жорстокої руки, що підтяла її, та двійко «діток», котрі також нічого не відчувають і не сподіваються ні метелика, ні бедрика. Проте вийняла з рамки екзотичного красеня й поклала його на лілею. Обвела чудну пару калиною (вгорі), горобиною (внизу), стьожками дикого винограду (такого багряного, що страшно було діткнутися до нього) – й застогнала від розчарування: чуда не сталося! Навпаки, нещасна лілея загубилася серед цього різнобарв’я і наче померла вдруге, а метелик, що мав розбудити її, добрав фіолету і виглядав живішим за живого!

– Це не спалах кохання, а похорони Білосніжки, яку оплакують гноми, – прошепотіла Євгенія, і їй захотілося якнайшвидше винести благородну «мумію» з барвистого кола, врятувати її, вже впокорену, впокоєну, від наруги метелика, який не своєю волею припав до неї.

Аж тут веселенько кукурікнув телефон. Адась.

– Женчику, я повернуся через години дві-три. З другом. Він обожнює пончики. Я також! Приготуй нам пару десятків. Цілую! – випалив скоромовкою і вимкнувся.

«Що з ним? – здивувалася Євгенія. – Голос втомлений і наче переляканий. Не сказав, для якого друга я маю в неділю готувати пончики. Причому не попрохав, а наказав, наче служниці! Мабуть, перегрівся на сонці».

Поглянула ще раз на композицію і подумала: «На словах це виглядало якщо не привабливо, то принаймні розумно. Дивно, що Андріяна, талановита художниця, не зуміла передбачити смерть білої красуні. Що ж робити? Оточити пару дрібними квітами, блідішими за лілею, чи поєднати її з метеликом «цівкою крові», як того вимагала Андріяна?»

Й аж тепер пригадала, що забула купити стрічку. Пішла в «майстерню», оглянула шухляди, сподіваючись відшукати серед акуратно розкладених речей вогнистий клубочок – стрічку чи волічку. Але нічого не знайшла й вирішила зазирнути в шухляди чоловічого стола (Адась любить засовувати туди всілякий непотріб, який, на його думку, може згодом знадобитися). Почимчикувала в кабінет Адася.

На відміну від інших дружин, вона ніколи не «ревізувала» гаманець чоловіка, не обшукувала його кишені, не копирсалася в шухлядах його стола в надії знайти там «ліві» гроші чи докази зради. Твердо дотримувалася настанови матері, щасливої в подружньому житті: «Якщо кохаєш чоловіка, за жодних придибеньок не ображай його підозрами», і вповні довіряла Адасеві, чим він не раз похвалявся перед своїми приятелями, котрих повсякчас «шмонали» дружини.

У кабінеті приємно пахло чистим, напарфумленим чоловічим тілом, димком кубинської сигари, а також солідними, щедро ілюстрованими книгами з садівництва-квітникарства, які Адась збирав впродовж багатьох років. На письмовому столі, як завжди впереміш, копичилися журнали, брошури, папки, ділові папери, конверти з вітальними поштівками й запрошеннями, а також коробка з-під дорогих плавок і краватка, заплямована вином. Удома Адась був не дуже охайним, але Євгенія ніколи не шпетила його за це, мовчки прибирала розкидані речі. Більше того, їй навіть подобалося, що Адась не занудливий педант, який переймається абищицями й дошкуляє жінці за те, що вона поклала щось не туди, де йому хочеться, чи не так випрасувала сорочку, а справжній мужчина, що планує грандіозні, далекосяжні плани перетворення України спершу на другу Голландію, а згодом на центр європейського зільництва.

Євгенія переклала коробку на канапу, машинально понюхала Адасеву краватку. Любила обнюхувати його сорочки й краватки перед чисткою й пранням, бо вони завжди пахли їй вітром і скошеним сіном. Можливо, тому, що познайомилася вона з ним у вітряний день, коли він косив сіно в лузі. Поклала й краватку на канапу, посортувала й акуратно поскладала папки й папери, що лежали на столі, й відсунула праву верхню шухляду, де чоловік зазвичай зберігав свої коштовності – золоті запонки, декілька каблучок-печаток, колекцію срібних монет, орден «За заслуги» третього ступеня – й несамохіть охнула: на всьому цьому, упакованому в рівновеликі добрі футляри, лежав чималий стос доларів – тисяч п’ятдесят, не менше.

– Отакої! – зчудувалася жінка. – Вчора я просила в нього гроші на осінні пів-черевики, а він мені відмовив. Сказав, щоб дочекалася авансу. Мабуть, це не його долари, а когось із приятелів, яких обшуковують дружини.

Поряд з грошима лежала наполовину використана упаковка «Віагри». Останнім часом Адась скаржився, що втрачає не лише чоловічу снагу, але й хіть. «Клімакс, серденько, клімакс, – співчутливо сказала вона. – Мусиш потерпіти, з часом це минеться». Але йому, вочевидь, не хотілося терпіти, і він, наслухавшись реклами, вирішив «стимулювати» себе. Та «Віагра», судячи з усього, йому не допомогла.

Не так давно, коли він не відреагував на її пестощі, вона прямо запитала його:

– Не хочеш мене чи й інших також?

– Нікого не хочу! – сказав він.

– Навіть тих дівчат, які красуються голими в чоловічих журналах?

– Тих у першу чергу. Вони для мене не жінки, а вилизані картинки.

Вона подумала тоді: «З одного боку, прикро, що Адась втрачає охоту, а з другого добре, що нарешті можна не боятися інших жінок».

В нижній шухлядці лежали запасні ключі від квартири, офісу, дачі, клясер з рідкісними марками, корок від шампанського, закучерявлена золотиста стрічка, якими прикрашають букети, й білий конверт – не підписаний, не заклеєний, в якому знаходилися якісь папери з набраним на комп’ютері текстом.

«Мабуть, угода або бухгалтерський звіт», – подумала Євгенія й хотіла було зачинити шухляду, але погляд її вихопив з тексту два слова: «Ліліт» і «дружина Адама».

Вона вийняла перший листок, в правому верхньому кутку якого була цифра «два», й прочитала:

…після ночі, якої я повік не забуду, ти сказав мені, що залишаєш мене назавжди, бо я Ліліт. Я запитала: «Хто це?» Ти відказав: «Перша дружина Адама. Дияволиця».

Я не відчувала в собі нічого диявольського, крім пристрасті, але вона не смерділа сіркою, а була наче сонячна злива. Я образилася на тебе до найглибшого мороку жіночої душі, де клубочаться змії та розмножуються скорпіони, бо не сподівалася після п’яти років вірного кохання такого сумнівного компліменту, а тим паче безпідставного розриву. Проте опанувала собою, і після того, як ти, хряпнувши дверима, розчинився в нічному мороці, я замість того, щоб, умившись сльозами, випити трунок, відкрила Біблію, а також томик мого улюбленого Борхеса (у якому він описує різні інфернальні сили), й під ранок, проаналізувавши історію стосунків Адама і Єви, дійшла висновку, що вона містить у собі чимало загадкового, не витлумаченого, вірніше, витлумаченого лише почасти, однобічно. І вирішила нагадати тобі те, що ти, вочевидь, і без мене знаєш. Хоча навряд, бо мені легше уявити собі, що ти (такий солідний, такий раціональний) ловиш сачком сонячних зайчиків, ніж читаєш Старий Заповіт.

«Це уривок з якогось роману, – вирішила Євгенія. – Але навіщо він Адасеві? Мабуть, він відксерив його, бо в ньому йдеться про біблейського тезку». І зручно умостившись у м’якому кріслі, продовжила читання.