Згуба
Панас Мирний
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Згуба» Панаса Мирного – соцiально-побутова п’еса, присвячена традицiйнiй для автора темi нелегкоi долi жiнки***. На подiбну тематику написанi також й iншi твори Панаса Мирного, зокрема, роман «Повiя», оповiдання «Лихий попутав» тощо.
Панас Мирний
ЗГУБА
Комедiя в п'яти справах
Справляють:
Одарка, крiпацька вдова, 45 лiт. Не так стара, як зостарена та засушена лихою долею та недостачами.
Xима, ii дочка, 22 лiт. Дуже красива дiвчина, а потiм молодиця.
Петро, 14 лiт; Орися, 10 лiт: Одарчинi дiти.
Ївга, 35 лiт. Сусiдка Одарчина; дуже балакуча та цiкава.
Грицько, 56 лiт. Хрещений батько Химчин. Поважний та богобоязний чоловiк.
Палажка, 50 лiт, городська куховарка. Огрядна з себе.
Фенька, 27 лiт, городська горнична.
Панич, 27 лiт. Худий, високий, згорблений, наче сутулуватий.
Іван, 24 лiт, робочий з залiзноi дороги. Красивий з себе парень, одягаеться теж красиво. Великий митець випити, погуляти, до дiвчат залицятися.
Федiр, 22 лiт, теж робочий з залiзницi. Приятель Іванiв, а ще бiльший його прихильник до погулянок.
Полiцейськi: перший i другий.
– СПРАВА ПЕРША —
Бiля панського будинку, з двома виходами на улицю, сидять на лавцi за ворiтьми Палажка i Фенька. Через улицю провалля, огороджене перилами. Геть за проваллям унизу видко рiчку серед зелених лугiв; за рiчкою – вокзал з залiзного дорогою, а за ним – синiють лiси, жовтiють поля, бiлiють церкви побiчних сiл. Дуже красива картина.
Вихiд І
Фенька. Ну што у нас i юлиця глуха, то бодай у нiй не довелося нiкому доброму жити.
Палажка. Ще краще у такому тихому мiсцi жити: нiхто не скаче перед твоiми очима, гуркоту та лементу того не чутно, що по людних улицях бува. А глянь он униз – як хороше!
Фенька. Што там хорошого? – провалля, та й только! А по юлицi i в празник людей не видно… Разве какая собака пробiжить.
Палажка. А живуть же, бач, люди, та ще й бога хвалять за те, що так тихо.
Фенька. То – кому надоело жить або хто зостарився… Звесно, такому i нада спокойствiя.
Палажка. А ти ще не вгамувалася?… Не надолужило тобi отак по всiх усюдах тинятися? Ще життя тобi не далося взнаки?
Фенька. Чому не далося?… Та што наше життя! Салдати правду поють: «життя наше – копейка!» Што тут дивиться на його, – гуляй очертя голову!
Палажка. А потiм що? Догуляешся до сизого голубонька, та тодi – з мосту та в воду!
Фенька. Уж лучше з мосту та в воду, чим отак жити! Єслi би я, дурна, знала – нiкогда би не стала сюда на мiсто.
Палажка. Та хто ж тебе отут i держить?
Фенька. Добуду только мiсяця – сейчас розсчитаюся.
Палажка. З богом, Парасю, коли люди лучаються! (Помовкли).
Фенька. Єслi би еще господа билi, как другiе господа… настоящiе… А то – какiе ето господа? Только одно названiе, што господа, а больше – как простие люди.
Палажка. Коли й простi наймають та платять грошi, то й простим треба служить. Така вже, бач, наша доля: найнявся – продався! Хто найняв – тому й служи.
Фенька. У настоящих господ – приятно служить: всi с тобою благородно, обходительно поступають; а уж у етiх названих господ – одна мученька: i беседовать з ними неохотно.
Палажка. А з настоящими ти i в беседу вступала?
Фенька. А как же! Вот як я служила у Луценкових. Он хотя i купець, но багатий; а она – благородная – на хвортоплянах iграеть, по чужесторонньому говорить – по-хранцюзькому, по-нiмецькому, – в iнститутi була… Он уже не молодой i все по своему купечеському делу занят, все в роз'iздi та в роз'iздi; а она, бедная, одна – молодюсiнька такая… Скушно ей одной дома. От ми с ней, когда он виедет iз города, весь город виходим, по всiх садах побиваем. А домой как прийдем, то она меня возле себя все i держит; целую ночь с нею виговорим… I чего, чего ми только не переговорим с нею?… Она, значить, разоденеться што наилучше да й пойдьом гулять, а iдучи приказивает: ти, говорить, Феня, iдi за мною да смотри, хто на меня будет засматриваться. А там от них недалеко жил один охвецер – картина, не охвецер! Всьо на нее посматриваеть да глазами – так i с'ел би… Вот про етого охвецера всю ноч i проговорим…
Палажка. Так чом же ти там не зосталася служити?
Фенька. Єслi би на меня, то я б од них нiкогда не одiйшла… i бариня не одпускала, да он расчитал… Узнал, што я от баринi пiсьма охвецеровi носила. Ну – i расчитал!
Палажка. Ото ж то, бач, i е: дуже вже ви з своею баринею по-чужесторонньому балакали та охвецерам письма писали та носили.
Фенька. От мужика всьо может статься! Он мужик, не образований, а она – благородная… Ну, звесно, – не пара йому.
Палажка. Та видно, що благородна: дуже, бач, по-благородному з своiм чоловiком поступала.
Фенька. Ето што!.. У благородних так всегда, такая мода: барин себе амурами занiмаеться, а бариня – себе.
Палажка. Що то за «амури» таке?
Фенька. От видите, ви етого i не знаете. Ето значить: любов'ю занiматься.
Палажка. Он воно що! На бiсового ж батька вони женяться? Так би уже й жили!
Фенька. Ето оно так нам кажеться, а iм нельзя: закон такой!
Палажка. Що ти плещеш? Який закон?
Фенька. Такой закон: еслi би вони не вiнчанi жили, то iх би нiгде i не принiмали… Єщо мушинам так можна, а женщинам – нельзя.
