Зимовi дерева
Василь Стус
«Зимовi дерева» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi фiлософськi роздуми над мiсцем людини у свiтi, гармонiйно поеднанi у верлiбрах i в римованих вiршах***. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.
Василь Стус
Зимовi дерева
Перший роздiл
* * *
Курiють вигаслi багаття,
собаки виють до зiрок,
а в рiчцi мiсяць, мов латаття,
дорiс до повнi i розмок.
І в ртутнiй спецi фiолету
вiн невимовне довго чез,
лишившись тiльки для прикмети,
як цятка сяева небес.
Самотнiсть аркою провисла
над райськi кущi в пригри снiв.
Шукай по них щасливi числа,
так, як ранiше ти умiв:
той день, як вiд земноi твердi
найперше сонце вiдiйшло,
i той, що мiтить знаком смертi
ще нерозгадане число.
А ти iще посерединi,
ще посерединi твое.
Отож, радiй вечiрнiй днинi,
допоки в ребра серце б’е.
IX. 1967
* * *
Сиве небо обрiем пролилося.
Лиловiе Труханiв острiв.
І Днiпро у моiх очах,
катери i автомобiлi.
І не розхлюпати себе,
i не витримати,
за тамбережнi гони
серця не виплескати.
Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.
Натужно здiймаеться автобус угору.
А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,
вiдкритий, як шлюз,
з котрого
не витiкае вода.
Жалами витягнулись трамваiв гальма.
Човен моторний, задерши нiс,
полишае чорну розбiглу тiнь.
Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,
за баржею – жовтувата вода.
Вижовкни, свiте мiй,
споловiй мою душу, раннiй,
хай запiзно омолодитись,
та зарано ще – старiти.
Вижовкни, свiте мiй,
вiд води i вiд берега вижовкни,
споловiлим пiском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитiклою водою,
поки пiзнi плавцi на водi —
застряглими спогадами у горлi.
Бронзовi, як жарини,
з давнини, з темiнi упокореноi
вихопляться лiхтарi,
як пiвнi з прохолоди.
Лiхтарi – то про тишу вистояну,
лiхтарi – то про спогад вистражданий,
лiхтарi – то трiшечки теплоти,
а бiльше туги.
А тобi ж хiба до тужiнь?
Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,
у власну не увiруеш глупоту,
в те, що всi твоi совiстi i гризоти
вигаданi, як злодii ночi.
Вони обкрадають тебе,
вигаданi з тобою живуть
(ждуть, принишклi,
поки засвiтяться лiхтарi),
потiм накочуються
i п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадiв.
А ти не бережешся, нi?
А ти – не бережешся?
Думаеш – вистачить на вiки?
На рiк бодай – вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
рiчко спогадiв,
забуття мого,
