Вийти з кола

Гори-боги були потривожені, бо на їхній дорозі з’явився Блазень. Він ішов, і в руці у нього був ніж. Кожен його крок важко впирався в землю, вростав би в землю, якби вона хотіла прийняти його. Але вона не приймала вбивцю…

У подорожнього все було, як належить – дурнувата шапка блазня з бубонцями і вицвілий балахон, який вже давно не викликав сміху. Обличчя – закам’яніле і запале в сірість його очей, впертих та неживих. І обличчя – ніколи не здатне розсмішити.

Навколо стовбичили дерева, огорнуті холодом, і падав рідкий сніг з неба, де в хмарах зачахло сонце. Боги-гори розводили свої ритуали біля підніжжя, по долинах і в лісі, що заблукав сам в собі. Осінь і зима – зрослися в одну плоть. Хащі обступали розіп’ятими білими соснами, і орлині крики вирізали ритуальний орнамент на небі, де сонце сто років назад забуло про схід.

Блазень продовжував іти, поки щось на чорній дорозі не спинило його. Звернувши свій погляд додолу, примарна постать опустилась навколішки біля уламка дзеркала, що несподіваним чином опинився на чорній дорозі.

Блазень зустрівся зі своїм відображенням. Із іншого боку на нього дивились закривавлені червоні очі, над якими простягалось безкінечне сіре небо. На якусь мить той світ став на місце цього, і на руках у віддзеркаленого Блазня замість пальців виявились лише жалюгідні обрубки.

Мартін!

Жіночий крик осяяв пустку. Блазень здригнувся, але не відвернув погляду від дзеркала. Обличчя його – камінь тисячолітній.

За мить він вільною від кинджалу рукою вхопив осколок і, зірвавшись на ноги, жбурнув його вітру – злодію широких доріг. Той підхопив кривий уламок дзеркала і поніс із собою, навіжено розкручуючи. Блазень провів його незворушним поглядом і знову рушив вперед.

Кожен його крок – наче прагнув врости в чорний шлях. Але навіть він не хотів приймати убивцю.

У королівському замку тривав бал. Величезна зала була сповнена світла від факелів та свічок так, що темрява лише злякано причаїлась у закутках приміщення. Хтось із гостей танцював, інші – провадили світську розмову біля столиків із вином та наїдками. І там, і там біліли посмішки – спокусливі і грайливі у танці, лицемірні – у розмовах. Невеличкий музичний ансамбль старанно розважав публіку приємною музикою.

Біля дзеркала під стіною стояли її Величність королева Кароліна Закревська і герцог Шандор де Руанський. Молодій королеві було 20 років, не більше. Її карі очі і чорні брови вирізнялись незвичною красою серед інших вродливих жінок у залі. І справа тут була навіть не в статусі чи одязі – у дівчині відчувалась якась внутрішня магія, грація, яку не було видно, але було відчутно.

Герцог поруч із юною Кароліною виглядав як старий дід-розпусник, хоча йому було не більше 50 років. Бокал із вином Шандор тримав в руці, бокал королеви – стояв на столі.

– Ось так закінчилась моя подорож на схід…

– Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Не кожна людина може похвалитися такими життєвими пригодами, – ввічливо, але прохолодно промовила Кароліна.

– Ваша Величносте, ви вмієте зробити комплімент чоловікові, – по-лисячому посміхнувся Шандор. – Але ніде правди діти – колись моє життя було сповнене мандрів. Куди тільки не заводила мене рука долі, в які ритуали не брала.

– Ритуали? Чаклуєте, герцог? – кепкуючи, запитала королева.

Співрозмовник розплився в штучній посмішці і театрально розвів руками.

– Ні, моя королево, лише трохи цікавлюсь. До речі, я міг би написати цілу книгу про своє життя. Чи навіть кілька романів. І, клянуся, вони користувались би успіхом серед вельмож, які інколи далі свого саду не мандрують.

– Не сумніваюсь, – стримано кивнула Кароліна.

Королеві вже вкрай набридла ця розмова, і вона відчайдушно блукала поглядом по залу, шукаючи привід покинути компанію герцога. Шандор же навпаки – дивився на неї замислено і багатозначно.

– Я вам заздрю. Від щирого серця заздрю, – раптом промовив він без звичної улесливості.

– Що ви маєте на увазі, герцоге?

– Наш правитель – один з найкращих людей, котрих я зустрічав. А я знав багатьох.

– Ви праві, наш правитель – мудрий і справедливий. Але чому ви заздрите мені? Все королівство може пишатись таким королем, – тактовно промовила Кароліна, сторожко оглядаючи співрозмовника.

Голос герцога знову став солодким.

– Ви його дружина, ось, що важливо. Кожен в королівстві щасливий жити за часів правління Марека Закревського. Але ніхто не має його любові. Ніхто не ділить з ним ліжка, не отримує його ніжні і люблячі дотики…

Герцог відверто поїдав очима королеву.

– Марек – винятковий чоловік. Всі прекрасні риси, які є у ньому як у правителі, є у ньому і як у зразковому чоловікові, – тон Кароліни став крижаним.

Шандор замислено кивнув.

– До речі, якщо смію взагалі питати, то дуже хотілося б знати… як часто ви ділите ложе?

Серце королеви похололо. Вона вже сильно пошкодувала, що взагалі розпочала розмову із герцогом Руанським.

– Перепрошую, що ви маєте на увазі?

– Знову ж таки, якщо смію знати це: як часто Марек кохає вас?

Кароліна не знала як реагувати. Чомусь ніхто не навчив її, як за таких непристойних розмов, зберегти гідність і рішуче зупинити співрозмовника.

– Ви праві, вам не слід цього знати, – врешті спромоглась вона на відповідь.

– О, пробачте, я ще раз засвідчую свою повагу вам, прекрасна королево, – поклонився герцог. – Просто дивуюсь я – і не тільки я один – чому досі у такого прекрасного, щасливого подружжя немає дітей. Я навіть, мушу вам зізнатись, допитувався у вашої сімейної знахарки, Гелени, в надії, хоч якось з’ясувати причини такої біди, але маю віддати належне – вона мовчить, як наші гори.

– Герцоге, ви не та людина, з якою я маю бодай найменше право обговорювати такі речі, – рішуче відрізала молода королева.

– Ну звичайно, моя королево, – покірно промовив Шандор, оглядаючи жінку жадібними очима. – Все це лише сімейні справи. Хоча, якщо у королівства не буде наступного законного правителя, то ви собі можете уявити, яка битва за трон почнеться, як тільки Марек зістаріється і вже не зможе тримати всіх у владній руці.

Герцог відпив зі свого бокалу. Кароліна також мимоволі вхопила свій бокал, проте не торкнулась губами вина.

У залі преспокійнісінько линула музика, неспішно танцювали пари і тривали бесіди. Ніхто навіть не здогадувався, яка неприємна розмова була у герцога і королеви Закревської.

Раптом в одної із танцюючих пар кавалер незграбно нахилився до партнерки і заточився на неї. Обоє упали на підлогу. Побачивши це, скрипаль в ансамблі збився із мелодії. Фальш порушив мирну атмосферу балу.

– Поки що ви молоді і бити на сполох рано, – на обличчі герцога сяйнула лисяча посмішка. – Може, через деякий час благословлять небеса і у вас з’явиться дитинча. Звісно, синочок. І королівство буде врятоване.

Кароліна стиснула зуби і бокал у руці:

– Сподіваємось на це.

– Але якщо так піде і далі…

На якусь мить герцог завмер, а потім пристрасно кинувся до Кароліни.

– Знаєте, прекрасна королево, ще з першого мого погляду на вас, я був засліплений неземною красою. Марек – зразковий чоловік і правитель, але навіть він може не заслуговувати на таку досконалість у тілі людини. Він не цінить цього! Кароліно, я кохаю вас! За всі часи своїх мандрів, я шукав таку як ви – красиву, лагідну, розумну. І якщо доля була б хоч трохи милосердніша до мене, то… все могло б бути інакше. Я не знайшов би ту жінку, яку шукав, тут – у королівстві у обіймах чужого чоловіка. Рука долі могла лягти інакше – на моє плече, а не Марека.

Він спробував вхопити дівчину за руку, щоб поцілувати, але королева сахнулась від нього.

– Кароліно, заприсягаюсь святими горами – я люблю вас більше, ніж король!

– Шандор, опануйте себе, ви не смієте таке казати! – Кароліна вже не думала, що велить говорити етикет за таких ситуацій – вона була дуже злякана.

– Чому ж ні, якщо це правда? І я хотів би сказати ще більше. Ця проблема із дітьми… Вона дуже важлива. Словом, я буду щасливий, якщо ви скористаєтесь моїми послугами.

– Що?! – мало не крикнула Кароліна.

Герцог гарячково зашепотів:

– Я вас люблю і тому міг би зробити вам сина. Звісно, Марек не повинен нічого знати – є правда, яка повинна бути брехнею. Лише так вона врятує світ. Однією згодою ви б врятували королівство, репутацію Марека і цілої сім’ї Закревських. А ще – зробили б мене найщасливішим чоловіком на землі.

Очі у Шандора були вирячені, наче у цю мить він уже уявляв, як Кароліна віддається йому прямо на королівському ложі. Погляд дівчини метнувся на дзеркало, що весь цей час було німим свідком розмови, і завмер – із того боку на неї витріщався Єрко, перший радник короля. Він дивився у дзеркало прямісінько на Кароліну, прискіпливо і нерухомо.

Королева здригнулась і побачила, що в залі з’явився король Марек VII Закревський. Поруч із ним був уже не такий як у дзеркалі, а усміхнений і привітний Єрко. Позаду монарха стовбичив охоронець Казимир, із незворушним виразом обличчя.

– Ця розмова більше не триватиме, – промовила королева.

Навіть не глянувши на герцога, вона зірвалась з місця. Проте чоловік встиг вхопити її за лікоть.

– Чи може я очікувати на відповідь, моя королево? – відчайдушно просичав він.

– Ніколи! Ніколи ви не отримаєте відповідь. І більше не смійте до мене наближатись, Шандор! – розлючено виплюнула слова королева, шарпнула ліктем і розвернулась до залу.

Музика немовби зазвучала гучніше. Кароліна Закревська посміхнулась і повагом рушила назустріч своєму чоловікові. Неначе мухи, її обліпили десятки заздрісних поглядів, а Єрко дивився на молоду королеву, ховаючи в кутиках губ кинджал посмішки.

***

«Якщо б не гості, будь-який дім став би могилою».

Джебран Джебран

По польовій дорозі в оточенні десятка вершників мчала карета. Візник оскаженіло шмагав коней і мав вигляд Сатани, якому раптом дозволили карати всіх грішників.

Сонце лише трохи встигло піднятись над горизонтом і здивовано розглядалось по боках, наче людина, що прийшла до тями після важкої травми. Сонце було рідкісним гостем на небі цього королівства.

Всередині карети з одного боку сиділи король Марек Закревський і охоронець Казимир. Навпроти – радник Єрко. Погляд Марека нахмурено вчепився у скупий краєвид, що виднівся через віконце карети. Обличчя Казимира було кам’яним і беземоційним. Єрко, невдоволено скривившись, блукав очима по всьому довкола. Врешті його язик не стерпів мовчанки:

– Даруйте Ваша Милосте, але заради якого щістя ми повинні так поспішати?

Марек не відповідав. 30-річний король бачив себе на власному розкішному ліжку. Поруч із ним біліло прекрасне оголене плече Кароліни. Він прокидається і водить поглядом по силуету коханої жінки, що огорнутий серпанком ранкового сонця. Нахиляється до неї і цілує у шию. Чує її поривчасте дихання.

– Моя найдорожча? Щось трапилось?

Кароліна схлипує.

– Каролінко, сонце моє, що таке?

Королева повертається до нього. Очі у неї заплакані, але голос стриманий і твердий.

– Вчора, під час балу, герцог Шандор де Руанський зізнався мені у коханні і запропонував зробити дитину. Заради блага королівства.

– Єсно. Все єсненько, – Єрко так і не отримує відповіді на своє запитання – Марек прикутий поглядом до пейзажу за вікном.

Карета мчала по дорозі, відчайдушно підстрибуючи, і візник, здавалося, давно забув, який «цінний вантаж» він перевозить. Загін вершників, що супроводжував короля, також не відставав. На чолі охорони був сам Геральд – найкращий рицар у королівстві.

Дорога вивела ескорт до величезної садиби герцога де Руанського. Карета різко повернула і попрямувала вздовж високої загорожі. Від повороту пасажири мало не обнялись. Єрко кинуло на Марека, і він трохи зніяковіло поспішив повернутись на своє місце.

– Пробачте Ваша Світлосте, але тут таке діється, що я просто не винен, – розвів радник руками.

Марек коротко кивнув Єрко. У цю ж мить Казимир висунувся у вікно і подав знак вершникам. Геральд осадив коня і підняв руку. Загін миттєво відреагував на команду ватажка і спинився. Охоронці провели поглядами карету, що уже наближалась до воріт маєтку герцога.

– Наш візит цілком анонімний? – хмикнув Єрко.

Він знову не дочекався відповіді, але для радника воно й не було потрібно. Єрко ще вранці все втямив, коли вони сідали в карету без королівського герба і брали іншого візника. Радник розумів, чого хоче Марек, але й знав помилку, якої він допустився.

Вартовий біля воріт помітив екіпаж, що стрімко наближався до володінь герцога. Якийсь час він напружено вдивлявся в карету. Зненацька воїн гукнув щось хлопчикові, котрий стояв поруч, і той рвонув з місця.

Марек помітив, як фігура хлопчика відірвалась від воріт і чимдуж побігла до будинку герцога. Наче посильний мав якусь страшну звістку.

– Вони вгадали, що це я?… – замислено пробурчав король.

– Якби хтось питав мене, то я би відповів, що нас видає українська вишивка на кареті, – промовив Єрко і нарешті заслужив уважний погляд Марека.

– Так, ми не взяли карету із королівським гербом, але де в королівстві ви ще знайдете карету із українським орнаментом? Окрім того, коні. Таких прекрасних коней, як при дворі… – Єрко розвів руками, завершуючи таким жестом свій інтелектуальний тріумф. – Ви самі розумієте.

– Ти правий, Єрко, – знітився Марек VII. – Надто багато емоцій…

– Без емоцій людина ніщо, але й емоції перетворюють людину в ніщо. Нічого не вдієш, – лукаво промовив радник.

Нарешті оскаженілий візник спинив карету біля воріт садиби. У ту ж мить пролунав його істеричний голос.

– Відчиняй, швидше! Його величність Марек Закревський!

Двоє вартових квапливо відкрили ворота.

– Ніякої анонімності, – прошепотів король. – Слава і влада – це клеймо.

Карета в’їхала на дорогу, що вела до самого маєтку і знову рушила вперед. Проте далеко попереду щосили біг хлопчик. Він загубив сандалі і тепер його ноги миготіли босими ступнями. Марек заплющив очі.

Маленький хлопчик сидів на березі моря і малював паличкою на піску будинок. Хвилі накочувались прохолодою на розпечене від сонця узбережжя і морський вітер куйовдив волосся юному художнику. Він якраз домальовував хвилясту лінію дороги до будинку, коли пролунав дитячий крик:

– Казя! Казя!

Хлопчик стрепенувся і підвів голову.

– Казя! Казя!

Він зірвався на ноги і побіг по піску. Його босі ноги миготіли під сонцем голими п’ятками. За хвилину хлопчик опинився біля невеличкого дерев’яного будиночку на узбережжі моря. Поруч із хатинкою були розвішані рибальські сітки та лежав перевернутий човник. На східцях будиночку стояв ще один хлопчик, приблизно такого самого віку.

– Казя, подивись, – промовив він і показав своєму товаришу три невеличких кинджали.

– Що це?

– Це мені Дід Вітер дав. Він сказав, що це Дамарт. Він сказав, що пояснить потім, що це значить, – захоплено розповів хлопчик. – Правда гарні?

– Гарні. Але що ви з ними будете робити? – недовірливо запитав Казя.

– Я ще не знаю.

Очі хлопчика із ножами в руках збуджено світились.

Марек розплющив очі. Королівська карета на повному ходу загальмувала біля сходів, що вели у великий красивий дім герцога де Руанського, і троє чоловіків всередині знову кинулись в обійми одне одного. Візник перелякано закусив губу і зиркнув на дверцята екіпажу.

– Перестарався, – бовкнув він собі під ніс.

Та за мить дверцята відчинились і назовні вистрибнув високий, красивий чоловік – Марек VII Закревський. Слідом за ним – найвірніший охоронець Казимир, тінь короля, із обличчям немов із каменю. Третім виліз перший радник Єрко із невдоволеним і цинічним виглядом.

Вся трійця рушила вверх сходами. Будинок височів над ними сірою, холодною спорудою, що, здавалось, ніколи не була рада гостям.

Блукаючи поглядом, Єрко встиг помітити фонтан, посеред якого на диво був не ангел чи якась інша стандартна фігура, а статуя блазня. Фонтан був сухий.

Рука короля вже майже досягла ручки величезних дверей, як в ту ж секунду вони почали відчинятися назустріч. Марек відступив крок назад, і на порозі з’явився дворецький. Бездоганно правильними рухами він розчинив навстіж двері і став збоку.

– Ваша Величносте, – шанобливо вклонився він. – Прошу вас.

Вся компанія ввійшла всередину і опинилась у невеликій залі із широкими сходами нагору. У приміщенні було досить темно і похмуро. Окрім трьох гостей та дворецького – ні душі.

– Ваша Милосте, ваш несподіваний візит – велика радість і честь для нас. Герцог просить вибачення за те, що не може вас негайно ж зустріти, оскільки щойно після дороги і ще приймає ванну. Якщо ваша ласка, то прошу йти за мною і зачекати трохи в покоях герцога.

Марек ледь помітно кивнув:

– Веди.

Вся непрохана високоповажна компанія піднялась мармуровими сходами на другий поверх і звернула вбік. Вони швидко рухались безкінечним коридором кімнат. Світло і тінь грались на обличчях людей у гру емоцій – ненависті у Марека, роздратованості у Єрко, прихованого занепокоєння у Казимира. Одна за одною скакали думки в голові короля, вовтузились і збивались до купи, ніби люди в кареті, що раптово спиняється.