Артишоки

Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони?

Спробуйте, мій провінціальний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, і не признатись?.. Ну, отже! Не признається… Почне говорити щось невиразне, говоритиме з міною похмурою, зморщивши брови, одначе пік, мовби він тую овоч їв. Через що ж се так ведеться? Через те, здається мені, що і той, хто не Личин артишоків, з певністю знає одно: що артишоки якась панська річ. Ну, то як же таки признатись, що навіть і тямку про неї не маєш, коли навіть Меджі згадує про сю потраву, подавану в її аристократичній господі!..

Отже, послухайте, що було з оцими самими артишоками в одній, теж панській, господі.

Одначе перше треба вам знати, яка то була господа і які то були пани. Господа була сільська, але суто панська, і була вона дуже гарна, поки фортуна – ота пані над нами – не справила її властителям, панам Свойським, лихого жарту, дуже похожого на руйнацію всього маєтку: ще татко пані Свойської заставив його в земельному банку, а муж пані ще облагородив маєток, перезастановивши його в дворянському банку. Правда, після сієї операції дом панів Свойських справді більше облагородився: пан покрив його залізною покрівлею і дав зверху дуже штучні комини, а пані купила нові коври і, для нового каміна в світлиці, дуже штучний бронзовий годинник з середньовіковими лицарями і з генієм часу на вершку. Одначе той геній щось-то не дуже поблагословив оселю панів Свойських, вона ще більше опускалась: будинок облупився самим непанським способом[1]. Муровані стовпці в брамі почали розвалюватись, і над всім дворищем немов повилося якесь павутиння упадку… Навіть бур'яни почали рости там, де їм зовсім не подобало уявлятись[2]. Одним словом, хто знав оселю тую колись, той, їдучи тепер шляхом повз неї, говорив тільки: «Овва!..»

Звичайно, все те можна було б знов опорядити, якби гроші. Ба! Якби гроші! В тім-то й сила, що їх не було.

Одначе в домі панів Свойських був ще свого роду капітал, і, як вони сподівалися, значний капітал: то була їх красавиця дочка, панна Олімпіада.

Хоть се таке діло, що ще до себе требує капіталу, одначе різно буває: часом можна зробити дуже щасливий фінансовий зворот – навіть для цілої фамілії,– зручно знайшовши доброго купця на такі брівки, такі устонька і такий, мовляла мама, Чисто гречеський носик, який мала панна Олімпіада Аркадіївна. Таку вроду просто-таки можна було вважать за скритий капітал.

І вся фамілія так і вважала. Коли ж не сватали панну Олімпію багаті женихи, то причину сьому сі бачили тільки в тім, що таких женихів не було зовсім. «Де тепер ті багаті женихи? – говорила мама. – Все бог знає що!» І правда, все або дрібнота, або хоть і пани з добрих фамілій, але такі, що насилу самі держалися на тих «облагороджених» маєтках.

Так-то вже судилося панні Олімпії вродитися з такою гарною вродою в такі кепські часи!

Аж ось уявився – і навіть в близькому сусідстві панів Свойських – один обиватель, що його прямо-таки можна було назвати багатим женихом. Був він родом із Московської губернії, син багатого купця; батько одділив йому капітал, і на той капітал куплено було з торгів «імініє», що належало якраз дядькові пані Свойської, Євграфу Петровичу. Бідний Євграф Петрович! Які бенкети справляв він колись, які виїзди. Виїздом зветься в тих наших полтавських сторонах, разом – екіпаж, коні і візниця[3] мав! А тепер довелося жить з ласки у зятя… На місто ж Євграфа Петровича оселився Хомутовников. Так, іменно так звався новий господар: Степан Кузьмич Хомутовников… Пані Свойська аж перепитала з жахом: «Як?! Хомутовников?!» – почувши вперше ім'я нового сусіди.

Тим часом новий господар порядкував собі в купленому маєтку. Був він хлопець ще молодий, але статечний; правда, «звізд з неба не хватав»[4], а все ж управлятися з маєтком міг він доволі добре, тим більше, що мав при собі сивобородого помічника – земляка; земляк той не тільки радив йому, як вигідніше збирати й продавати свій хліб, а ще й скуповувати чужий; капітал же до того мався, і зносини купецькі були теж.

Молодий Хомутовников жив тихенько, великих знакомостів з сусідами панами не заводив. Та, правду сказавши, не така-то в його була й подоба, щоб уявлятися в панських салонах: хоч був він собі хлопець здоровий, «ражий детина», але ж іменно та плебейська червоність лиця, та пелехата голова, та дебелість і незугарність, та несквапність і в розмові – не для салонів було те все!.. Отже, Хомутовников немовби сам почував свою нездарність і, як говорили пани, «знав своє місце», а коли й доводилось йому бувати між людьми, то поводився тихо, навіть соромливо.

Говорили, що як приїхав він торгувати у Графовича пшеницю, то пан, дивлячись на його подобу та слухаючи його «да-с, точно-с», «нет-с, не сходно», подумав, що то тільки прикажчик з економії; аж уже як хлопчина виложив із свого череватого гаманця скілька тисяч та виписав помалу на папері, під умовою, Степан Хомутовников, тоді тільки Графович попросив його сідати і навіть подав руку на прощання, а то не зважався навіть і в кабінеті сажати його, не то що вести в салон! І оцей-то купчик, Степан Хомутовников, уявився тим фігуральним купцем, якого сподівалися на свій дорогий скарб, красавицю Олімпію, пани Свойські!.. Чи се можливо?! Що сказала б покійниця бабуня Александра Львівна Милорадова, якби були дожила до сього часу? Та що скаже й тепер тіточкаа Ольга Николаївна Дудулій, як почує, що Лімпочка засватана за Хомутовникова?..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Про стайні вже й говорить нічого!

2

Найпаче буйно розрослись вони там, де колись була теплиця

3

Убрання Його. (прим. автора)

4

Через те ж батько й не зоставив його при комерції