Поезii та сонети
Юлiуш Словацький
«Поезii та сонети» Юлiуша Словацького – добiрка, в яку увiйшли найвiдомiшi твори автора***. Провiдними мотивами у них е переживання за долю рiдного народу та особистi настроевi роздуми лiричного героя. Переклад поезiй був здiйснений видатним украiнським митцем Дмитром Павличком.
Юлiуш Словацький
ПОЕЗІЇ ТА СОНЕТИ
Народився в Кременцi, 1828 р. закiнчив Вiденський унiверситет, служив у Варшавi фiнансовим урядником. Перший друкований твiр – «Украiнська дума» (1826). Рання творчiсть Словацького вiдбивае романтичнi впливи Байрона й Мiцкевича. Польське повстання 1830 р. змiнило тематику й стиль його творчостi – вiн стае глашатаем повстанських i разом з тим демократичних iдей.
З 1831 р. живе у Францii, подорожуе по Європi та Близькому Сходу. Нацiонально-визвольний рух i його поразка залишаеться головною темою творчостi поета, але паралельно в нiй живе iнтимна сповiдь та надзвичайно проникливi спостереження за почуттями людини в безвихiднiй, трагiчнiй ситуацii. Так поруч з драмами «Кордiан», «Лiлля Венеда», «Срiбний сон Саломеi», «Мазепа», «Фантазiй» з’являються поеми «У Швейцарii», «Батько зачумлених» та iн.
Одним з найвидатнiших творiнь Словацького е поема «Ангеллi», де показано мiжусобицi в патрiотично настроеному польському емiграцiйному елiтарному угрупованнi, яке нездатне об’еднатися в боротьбi за незалежну Польщу. Ця рiч, високо оцiнена І. Франком, може трактуватися як певне пророцтво щодо дрiбничковоi борнi мiж украiнськими «демократичними вождями» в часи становлення самостiйноi Украiни в 90-х роках XX ст.
Вся творчiсть Словацького перейнята iдеею верховенства духу над матерiальними чинниками в життi людини i в iсторii народу. Найвищим осягненням полiтичноi лiрики Словацького е його «Вiдповiдi на «Псалми майбутностi»», де вiн полемiзуе iз Зигмунтом Красинським. У цьому творi вiдчуваемо шевченкiвську непримиреннiсть з усiма формами несправедливостi, особливо тiеi, яка iснувала в стосунках шляхти з плебсом. Реалiстичним твором Словацького е вiршований роман «Беньовський», у якому вiдтворено немало подiй з украiнськоi iсторii. Украiнськими мотивами, власне, перенизана вся творчiсть Словацького. У поемi «Вацлав» генiальний польський поет пророкував «воскресiння» Украiни як самостiйноi держави.
Творчiсть Словацького шанована в Украiнi, його перекладали М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Г. Кочур, Р. Лубкiвський, про нього е немало дослiджень, але його творчiсть потребуе нового аналiзу, вiльного вiд радянських iдеологiчних стереотипiв.
МАТИ ДО СИНА
Сину! Ти йдеш тепер на життевi дороги,
Тебе там берегти не буде в мене змоги;
Ти йдеш в чужi краi, покинувши родину,
Незнанi там тобi серця й звичаi, сину!
Тепер тобi зоря присвiтлюе щаслива,
Надiя на шляху, мов квiтка, повна дива,
Але, як почуття остудить вiк, по тому,
Як сам себе уздриш в просторi свiтовому,
Коли тебе, як лист мiж тлум чужий завiе,
Де почувань твоiх нiхто не зрозумiе, —
Тодi хоч думкою вертайсь на батькiвщину,
Згадай свою рiдню кохану i едину,
Згадай той дiм, де ти провiв лiта дитячi,
Згадай братiв, сестер та iгрища хлоп’ячi,
Згадай свого отця, що тiшиться на небi,
Що з храму вишнього стае тобi в потребi.
Чи твого спогаду не заслужила мати,
Що стiльки змушена вiд всiх розлук страждати?!
Здоровий будь! Тяжка, тяжка життя дорога,
Іди! Вiзьми собi на добру помiч Бога,
Іди! І пам’ятай, що честь твоя для мене —
Це плата за мое життя трудне й стражденне!
Кременець, 1829 р.
ЯКЩО КОЛИСЬ У ТІЙ МОЇЙ КРАЇНІ
Якщо колись у тiй моiй краiнi,
Де котить Іква хвилi по долинi,
Де пасма гiр блакитнiють пiд мроком,
А мiсто дзвонить над шумким потоком,
Де пахнуче конвалiями поле
Бiжить на скелi, пiд хати й стодоли,
Як будеш там, душе мойого тiла,
Хоч би ти в плоть з промiння прилетiла,
Побачиш мою тугу, що на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний спалах,
Стоiть, i часом мiсто облiтае,
А потiм знов епiчне, стоiть i сяе.
Повiтря, що тебе там зцiлить, знаю,
Я лив з грудей своiх для свого краю…
СОНЕТИ
І
Вже пiвнiч. Хмура тiнь пiвсвiту накривае,
Та серце ще думкам спочинку не дало,
Догнати хоче мисль те щастя, що пройшло,
Зiтхання знов i знов з глибин грудей зринае.
Хоч тiло зморене, а думка, мов крило,
Несе в краiну сну, у мрiяння безкрае,
І душу iншу в снi моя душа волае,
Жене за видивом, що в безвiстi втекло.
Є квiтка, що вночi жадае розцвiтання,
На мiсяць дивиться, i квiтне, i пахтить,
Допоки не зiйде на небi зiрка рання.
Є серце, сховане в грудей криваву клiть,
Що плаче ночами, хоч прагне вiдпочить,
А вдень приховуе своi тяжкi страждання.
II
Ледь сонце випливе над гори та лiси,
Ледь гляне з висоти на затишнi долини,
Сльозою мла стае, i на троянду плине,
І квiтка хилиться пiд перлами роси.
Ледь зором я торкнувсь дiвочоi краси,
Ледь жити я почав для тебе, о богине,
Оманою стае розквiтле щастя й гине,
Сяйливий погляд мiй згасае вiд сльози.
Нещасний, хто помре в твоему серцi, мила,
І я не знатиму кiнця моiх терпiнь,
Хоч промайне мiй час, як птаха легкокрила,
Хоч вiдiйде душа за вiчностi далiнь,
Твоя – у спокоi, моя – в огнях болiнь,
Бо навiть в небесах зiйтися iм несила.
III
