Камiнний хрест
Василь Стефаник
Новели Василя Стефаника правомiрно вiдносять до украiнського експресiонiзму. Вони вражають своею правдивiстю, соцiальною гостротою i надзвичайним психологiзмом. Тяжка доля простих селян, тема матерi i дитини, проблема самотньоi старостi i злиднiв зображуються в новелах письменника тонко i зворушливо. «Як коротко, сильно i страшно пише ця людина», – так описав своi враження вiд прочитання новели «Новина» Максим Горький. Здаеться, влучнiше сказати про творчiсть Василя Стефаника важко. Справжнiми шедеврами стали його новели «Камiнний хрест», «Сини», «Марiя» та iн.
Василь Стефаник
КАМІННИЙ ХРЕСТ
I
Вiдколи Івана Дiдуха запам'ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Іванi жили виступали, однако iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, iхав Іван у поле пiльною дорiжкою. Шлеi не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель як би пiд пахою. І кiнь, i Іван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як iм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п'ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону на самiй серединi гори Іван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ii слинов промивай, – говорив Іван iспересердя.
– Дiду Іване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…
Це хтось так брав на смiх Івана, що видiв його патороч зi свого поля. Але Іван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав:
– Не бiси, вiгниеш та й сам вiпадеш, а я не маю чесу з тобою панькатися…
А ще Івана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
