Значить, емпатiя. Ну, якщо в усьому шукати позитивнi сторони – це вже краще, анiж божевiлля. З подивом менi довелося зрозумiти, що таких як я, звихнутих – на свiтi на так i мало (i мабуть усi сидять в Інтернетi…). Дехто, звичайно, домислював собi щось там, i вигадував здiбностi, якими насправдi i не пахло – аби тiльки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернетi перед iншими невдахами… Проте частина тих, що справдi мають якiсь особливi здiбностi, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «iнакшiсть». Скорiш за все, тепер менi теж доведеться навчитися iз цим жити. Лишаеться тiльки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду вiдчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушцi. Або доведеться стати вiдлюдником i переселитися десь у лiс або за полярне коло – аби нi з ким не зустрiчатися…
Спати зовсiм не хотiлося. Аби якось зiбратися з думками, я зробив собi кави i вийшов на балкон. Прохолода лiтньоi ночi потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приемним теплом пролилася у порожнiй шлунок. Тiльки тепер я згадав, що майже нiчого не iв сьогоднi цiлий день.
Холодильник нiчим допомогти не мiг – звiдколи батьки проводять лiто на дачi, у невеличкому сiльському будиночку, що лишився у спадок вiд бабусi, я на господарствi сам. А особливою господарнiстю я не вiдрiзняюся – тож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.
Вiд думки про супермаркет неприемний холодок знову пробiг по спинi i панiка темним звiром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не було – доведеться терпiти або страх, або голод. І того, i другого хотiлося якнайменше.
Я поглянув на годинник – за двi хвилини третя ночi. До ранку ще доведеться почекати… Але тут рятiвна думка спалахнула яскравою лампочкою – еврика! Зовсiм недалеко звiдси – великий супермаркет, котрий, здаеться, працюе цiлодобово. Це якраз те, що менi зараз необхiдно – навряд чи вiн буде заповненим людьми о такiй годинi; а от купити собi поiсти я зможу.
Голодний шлунок додав снаги, i ще за кiлька хвилин я вже поспiшав по напiвтемнiй вулицi в бiк знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я i очiкував: кiлька напiвсонних вiдвiдувачiв та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набiр я собi без особливих труднощiв зiбрав. Проте i тут без дивного не обiйшлося: маючи бажання закинути кiлька пачок пельменiв до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку i навiть узяв до рук яскравий пакунок, коли… Нiби колючi щупальця холоду пробралися раптом з-пiд обгортки i доторкнулися моiх пальцiв. Мертве. Непотрiб. Напiвсинтетична iжа, – з’явилася хтозна-звiдки iнформацiя, i до того ж у такiй упевнено-стверджувальнiй формi, що засумнiватися у ii правдивостi менi чомусь i на гадку не спало. «Це iсти не можна».
Цiкаво! Я навiть засмiявся, i тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усмiхаеться пельменям у вiддiлi морожених продуктiв. Проте iншим людям явно де було до мене дiла, i я вирiшив перевiрити своi здогади – вiдклав пачку, яку мав намiр узяти, i потягнувся за iншою.
Те само: «напiвсинтетична iжа. Це iсти не можна».
Махнувши рукою не можливiсть привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усi пiдряд обгортки iз замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це рiзноманiття продуктiв рiзних торгових марок, якщо вiрити моiм внутрiшнiм (що бозна-звiдки взялись) вiдчуттям, годилося в iжу у випадку хiба що ядерноi катастрофи, коли навколо не лишилося узагалi нiчого iстiвного. Тодi цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду… Іншоi цiнностi ця iжа собою не становила.
Достатньо здивований, я хотiв було продовжити дослiди, проте усi пережитi страхи i переживання минулоi доби якось раптово дали про себе знати. Чи я просто не був готовий користуватися своiми здiбностями протягом тривалого часу? Новi вiдкриття уже не викликали шквалу емоцiй – забагато iх, тих емоцiй, було за такий короткий промiжок. Годi, годi на сьогоднi. Нехай цей день нарештi закiнчиться.
І вже розраховуючись на касi, я усвiдомив (дiйшло, як до верблюда у анекдотi – на третiй день!) що, виявляеться можу не тiльки «сортувати» iжу по ступеню ii цiнностi для споживання, а й зчитувати iнформацiю з предметiв. Але, скорiш за все – теж вибiрково.
Ну, у мене ще буде час з усiм цим розiбратися. Як i дiзнатися, що ж таки з цього магазину годиться в iжу найкраще.
Уже виходячи з дверей залитого свiтлом супермаркету на напiвтемну вулицю, я вiдчував як утома усе сильнiше огортае мене шершавими лапками. Швидше додому…
Їсти уже не хотiлося, хотiлось лише одного – загорнутися по самi вуха у знайому ковдру i на якийсь час вiдключитися – як ноутбук, у якого сiла батарея вiд перенавантаження, i якому тепер потрiбнi тiльки спокiй i пiдзарядка.
Скорiше б це день…
– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини i вибило мене з теплоi штовханини примiтивних думок.
– Закiнчився… – дограв у головi уривок запiзнiлоi думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а пiдступний страх скрутив нутрощi.
Я зупинився за кiлька крокiв перед входом до арки, що вiддiляла кiлька багатоповерхiвок, серед яких був i мiй будинок, вiд дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспiшнi кроки кiлькох пар нiг.
– Чого мовчиш? Закурити е? – пролунало десь надi мною. Я пiдняв очi, щоб побачити височенного хлопця у насунутiй на очi чорнiй шапцi, якi у народi по-простому називають «пiдерками».
Ще двое обступили мене тiсним кiльцем, змушуючи вiдступати назад, поки моя спина не вперлася у стiну.
Трое хлопцiв, можливо – неповнолiтнiх. Проте i зростом, та мабуть – i силою, вони мене обiгнали. Та, головне, iх було трое. Трое проти одного – признатися чесно – нiкудишнього бiйця…
Перший удар наздогнав мене неочiкувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся менi в живiт i змусив скорчитися, перехопивши подих. Іншi два – менш сильнi, посипалися за першим.
Хлопцi не поспiшали – вони розтягували забавку.
– Бабло гони, козляра! – прошипiв один менi в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.
– Ти чув, що тобi сказано? – перепитав iнший, нависаючи надi мною.
Я тiльки кивнув, трохи розпрямляючи спину, i неслухняною рукою полiз до кишенi.
– Хлопцi, у вас якiсь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодикiв спокiйний голос.
Нападники усi разом повернулися на той голос, але вiдразу ж заспокоiлися, уздрiвши поряд себе невисокого худорлявого чоловiка у легкiй темнiй куртцi.
– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий iз хлопцiв – мабуть, «голова» дрiбноi банди. – Вали звiдси!
– Трое на одного? Цiкаво, – вiв далi незнайомець, що нiби i не чув погроз здорованя.
– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв злiва вiд мене, i раптово кинувся у бiк незнайомця.
Те, що сталося далi, химерним чином злилося у моiй трохи потьмаренiй головi в одну плавну лiнiю: незнайомець вiдступив на крок назад, ледве вловимий рух – i хлопець простягся на асфальтi, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати i зiгнутися удвое.
– Ах ти ж…
Проте ще один iз моiх кривдникiв не встиг напасти першим – удар кудись пiд ребра i його змусив зiгнутися, а невiдомий боець схопив його за голову i змусив нахилитися вниз – аби зустрiти удар колiном, що вiдправив його у нокаут. Наступнi звуки, якi я почув – це були квапливi кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирiшив дати дьору.
– Позаду! – крикнув я, помiтивши як перший, хто опинився на асфальтi, вже оговтався вiд удару i пiдiймаеться, аби знову кинутися на мого несподiваного рятiвника.
Який, так само незворушно, уже дiстав пiстолет звiдкись з-пiд куртки i направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.
– Не стрiляй! – у голосi хлопця вiд колишньоi впевненостi не лишилося нiчого.
– Чому? – запитав незнайомець аж нiби здивовано.
– Ми… ми ще нiчого не зробили…
– Ви ЩЕ нiчого не зробили? Не встигли?
Чоловiк повiльно перенаправляв дуло пiстолета з голови хлопця на ногу, нiби роздумував, куди саме йому бiльше хочеться вистрiлити.
– Вiдпустiть мене… Я… зрозумiв…
– Так? Що саме ти зрозумiв?
– Що трое на одного – це погано, – прохрипiв молодик.
– Зрозумiв? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець iз усмiшкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким i голос задзвенiв сталлю:
– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопникiв на цьому масивi… Я вас з-пiд землi дiстану. Тобi ясно?
– Так, я зрозумiв, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз вiн ладен був цiлувати черевики тому, кого ще кiлька хвилин тому вважав легкою здобиччю.
– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звiдси. І оце забери – вiн вказав дулом на iншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.
– Бери.
Я не вiдразу зрозумiв, що це вже сказано менi. І, приголомшений не менше вiд свого нещодавнього нападника, теж покiрно пiдняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобiльний та кiлька зiжмаканих купюр, пiдхопив свiй пакунок з iжею i рушив за чоловiком, який уже встиг сховати пiстолет i, нiби нiчого й не сталося, спокiйно йшов у напрямку будинкiв.
