Іван Богун. Том 1
Юрiй Володимирович Сорока
Барви
Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя…
Юрий Сорока
Іван Богун. Роман у двох томах. Том 1
Частина перша
Все йде, все минае – i краю немае.
Куди ж воно дiлось? Вiдкiля взялось?
І дурень, i мудрий нiчого не знае.
Живе… умирае… одне зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло…
Тарас Шевченко. Гайдамаки
Роздiл І
І
Мушкетний залп громом прокотився пiд низькою стелею свiтлицi, i одразу ж усе заволокло густим та ядучим димом. На якусь мить навколишнiй свiт утратив свою реальнiсть, немов разом з розмаiттям звукiв зникла i шалена круговерть, яка до цiеi хвилини гарячкувала на подвiр'i. І час застиг. Щось нереальне, настiльки страшне для уяви малого хлопчака, що не могло бути реальним, дiялося на хуторi.
Із стану зацiпенiння вивiв напад задушливого кашлю, що його викликав пороховий дим, а разом з кашлем до свiдомостi дiйшов батькiв крик:
– Іване! Таку твою через таку! Не стiй, у пiдпiлля бiжи, кому кажу!
Хлопчина, наляканий гуркотом бою, раптово здригнувся i прийшов до пам'ятi, а вир подiй закрутився перед ним з новою силою. Зовсiм поряд гаркнув вiд несподiваного удару знайомий голос i прямiсiнько пiд ноги малому гепнулось тiло у бiлiй вишиванiй сорочцi та синiх шароварах. Укрита рiзнобарвними вiзерунками вишиванка на грудях того, хто впав, надзвичайно швидко почала червонiти вiд темноi густоi кровi.
– Омелько… Омелько, що ти? – одними губами прошепотiв хлопчик, дивлячись на козака, який хапав широко розкритим ротом повiтря i намагався долонями затулити рану. У вуха, вiддаючись тихим свистом, важко вдарив другий мушкетний залп. Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсiбiч i впав на колiна бiля пораненого. Той намагався щось сказати, але не мiг, усе ще оговтуючись вiд удару розжареного свинцю. Нарештi пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою i гаряче зашепотiв йому у вухо:
– Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?…
Десь неподалiк пролунав рiзким попередженням переляканий голос матерi:
– Іваночку! Сину! Боже мiй милий, де ти, Іванку?
У вiдповiдь на ii крик над головою Іванка заторохкотiли до стiни кулi. Вони дiрявили бiленi крейдою стiни, здiймали хмаринки пилу i збивали з полиць черепки, якi ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсiм поряд з малим впала довжезна стрiла, увiнчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою,[1 - Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа.] що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кiнцiвки i вiд цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку.
– Лягай на живiт i повзи! – крiзь зцiпленi зуби просичав поранений козак.
Іванко розтер по обличчю сльози, перемiшанi з кров'ю, котра залишилася пiсля руки козака, i став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравii, що iх Омелько бачив одного разу пiд час битви в Хотинi.
– Омелько, я допоможу… Що тобi?
– Лягай i повзи! – перемагаючи бiль, гримнув поранений.
– Нi… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку i щосили потягнув того за сорочку. Потiм краще вперся в дощату долiвку i потягнув сильнiше. Марно. З протилежного боку свiтлицi, там, де було розташовано ляду до пiдпiлля, вкотре почувся iстеричний крик матерi:
– Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре!
– Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз…
Його голос потонув у гуркотi чергового залпу. Повiтря в хатi тепер стало зовсiм непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стрiла або закинутий нападниками смолоскип.
Іванко ще раз напружився i потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однiею ногою в мостину i на цей раз зрушив з мiсця майже на цiлу стопу.[2 - Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см.] Зрадiлий хлопчина потягнув ще дужче. Вiн будь-що намагався доправити Омелька до пiдпiлля, не розумiючи, що в нього на це просто не стане сили.
А бiля вiкон царювало справжне пекло. Злагодженi залпи козацьких мушкетiв перейшли в безладний дрiб пострiлiв. З вулицi долинало оскаженiле виття i крики, а з сiней нiсся брязкiт шабель i приглушенi лайки козакiв. Судячи з усього, тi, хто намагався захопити хутiр, поступово наближувалися до поставленоi мети. Поблизу найдальшого вiд Іванка вiкна хтось болiсно застогнав i осiв, перекидаючи накритий до вечерi стiл. У черговий раз задзеленчав битий посуд.
Омелько схопив хлопчика за плече.
– Покинь, – сказав рiшуче. – Тягни-но краще зi стiни пiстоля, або два… якщо там ще е. Продамо життя козацьке дорожче. Славно бенкетували… – козак хотiв щось додати, але лише зайшовся кашлем i щiльнiше охопив руками рану, з якоi кров лилася струмками.
Іванко прожогом кинувся до стiни. Вилiз на рiзьблений ослiнчик i зняв з кiлкiв важезного пiстоля, потiм ще одного, пiсля чого одразу ж побiг назад. Із сiней долiтали збудженi крики i стогiн. Брязкання шабель, здавалося, ставало голоснiшим.
Омелько прийняв пiстолет з рук малого з кривою посмiшкою, котра бiльше була схожа на оскал лiсового сiроманця. Недбало перевiрив порох на пановцi[3 - Пановка – полиця на замку старовинноi вогнепальноi зброi, куди засипався порох для затравки.] i звiв курок. Простягнув руку за другим, але де там! Іванко, наслiдуючи козака, теж звiв курок на колiщаному[4 - Колiщаний замок – один з видiв ударно-спускових механiзмiв на середньовiчнiй вогнепальнiй зброi. Його характерною особливiстю була схожа на годинникову пружина, яку потрiбно було заводити за допомогою ключа.] замку важкого нiмецького пiстолета i мiцно стиснув зброю двома руками, на манер рушницi. Омелько, перемагаючи бiль, засмiявся:
– Ну, з такими козаками i з Божою помiччю мусимо вiдбитися…
І, немов на пiдтвердження його слiв, за хвилину в криках i гуркотi битви щось перемiнилося. Спочатку цю перемiну було важко розрiзнити, але поступово пострiли, вигуки, дзвiн крицi i тупiт вiддалилися й перейшли на подвiр'я. В хатi почало свiтлiти – дим швидко виходив крiзь вибитi шибки i висадженi з лутками дверi. На пiдлозi простороi свiтлицi лежали, простягнувшись, кiлька тiл, кров на мостинах змiшалася з вином, сметаною, варениками, черепками i рiзним мотлохом, який ще чверть години тому був нехитрим домашнiм скарбом. Нарештi на вулицi востанне бахнуло i затихло. Лише потрiскував вогонь у кутку та десь за вiкном, мабуть пiд клунею, хтось несамовито верещав.
– Я подивлюся! – пiдхопився Іванко.
Вiн швидко пiднявся на ноги i побiг до вiкна.
– Іване, не смiй! – почувся тiеi ж хвилини переляканий голос матерi. Горпина вилiзла з пiдпiлля i сидiла в кутку, охопивши голову руками. Перебувала немов у дивному напiвснi, народженому диким, звiрячим жахом, який обiймав ii щойно i тепер повiльно вiдпускав своi крижанi лабети. Але в мить, коли в поле ii зору попав син, раптово пiднеслася i побiгла за ним, немов та птаха за неслухняним пташеням. Та годi було й намагатися встигнути! Малий уже висунув бiляву голiвку i розглядав залите по-вечiрньому багряним сонцем подвiр'я.
Першим, що кинулося в очi хлопчаковi, були виламанi ворота хутора. Грубезнi дубовi стовпи, на яких iх було закрiплено, зiгнулися, майже вивернутi з землi. Одна половина брами впала на землю, друга стояла розкрита настiж. В отворi ворiт застиг важкий, навантажений камiнням вiз, за допомогою якого, очевидно, i пробили дорогу до хутора, що був, власне, невеличкою, але досить добре захищеною цитаделлю. Серед рiдкоi жовтавоi трави пiд вiкнами розкинулися кiлька тiл, зодягнених у вкритi грязюкою синi жупани. Пiд живоплотом, на купi пожовклого листя, конав ще один з нападникiв. Бiльше iх було бiля дверей, що вели до хати. Там, попираючи ногами мертвих i поранених, походжали кiлька спiтнiлих козакiв зi зброею в руках. Зi злiстю штрикали лежачих шаблями, били по головах гострими носами сап'янових чобiт. Трохи поодалiк, пiд бiленою стiною клунi, верещав припертий списом до цiеi стiни жовнiр. На вигляд йому було не бiльше двадцяти рокiв. Виряченими вiд болю i жаху очима вiн дивився на залитого кров'ю козака, що тримав у руках ратище i все глибше стромляв у стiну його рихву, яка вже давно пройшла крiзь незахищене тiло. Груди припертого до стiни нещасного здiймалися й опускалися неймовiрно швидко.
– Подихай уже! Подихай, харцизе… – хрипiв козак, не в змозi припинити мук помираючого. Та ось нарештi до пришпиленого списом нападника пiдбiгла постать, у якiй Іванко впiзнав батька. Не гаючись, батько змахнув шаблею, i крик одразу ж припинився. На землю полетiла стята голова нещасного, а стiна над тiлом майже до стрiхи зросилася яскраво-червоними бризками. У цю мить материнi руки пiдхопили хлопчака i притисли до себе. Через тонку тканину сорочки Іванко вiдчув, як тремтить тiло неньки. Мiлко, боязко. А десь у грудях б'еться смертельно наляканою птахою серце. Руки, що ними стискала первiстка, теж тремтiли, одночасно обiймаючи i обмацуючи його в пошуках (не приведи Господи!) рани чи поразки.
– Усе позаду, милий мiй! Усе вже минуло! Не бiйся, сину, все вже минуло, – повторювала Горпина немов мольбу, – Бог нас захистить, свята Дiва не залишить… Усе позаду. Ти тiльки не бiйся, голубе мiй!
Іванко пiдняв на матiр своi великi сiрi, як хвиля буремного моря, очi.
– Я не боюсь, мамо, я ж козак.
II
По-осiнньому швидкий захiд сонця вже давно загорнув у загадкове покривало темряви почорнiлi поля i жовтогарячу стрiчку лiсу на обрii, коли на хуторi хоч сяк-так усунули слiди недавнього нападу. Тiла чотирьох убитих козакiв лежали на лавах посеред меншоi з двох свiтлиць, що з них складалася хата Федора Богуна. Поранений Омелько Чорний, якого так завзято рятував Іванко, марив у закутку дiда Гриця. Той знався на травах, тож чаклував тепер над пораненим. Сiмнадцять понiвечених трупiв нападникiв за наказом Богуна знесли доки що до рову за ворiтьми, рештi вдалося утекти. Вони зникли так само раптово, як i з'явилися, розчинившись серед густих кущiв верболозу на недалекому березi Пiвденного Бугу. Козаки при свiтлi смолоскипiв пiдправляли виламанi ворота. Все ще наляканi жiнки пiдсусiдкiв прибирали в розтрощенiй свiтлицi. Виносили битий посуд, шматки скла, обгорiлi дерев'янi трiски i бруднi, понiвеченi вогнем килимки. Метушливо змивали з долiвки великi кривавi плями.
Сам Федiр Богун, сотенний хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, сидiв на лавi пiд образами тiсноi свiтлички у старiй хатi i пахкотiв люлькою. Мовчки поглядав на Горпину, яка притулилася край дитячого лiжка, стиха схлипувала i гладила по голiвцi восьмирiчного Іванка. У дверi неголосно постукали.
– Заходь, – кинув Богун похмуро.
Низькi дверi прочинилися, i в них, пригнувши голову, протиснувся Петро Шуляк – дебелий козарлюга, якого Федiр знав багато рокiв. Шуляк з родиною, як i кiлька десяткiв iнших козакiв, проживав на хуторi пана хорунжого як пiдсусiдок.
