Iван Богун. Том 2
Юрiй Володимирович Сорока
Барви
Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя…
Юрий Сорока
Iван Богун. Роман у двох томах. Том 2
Частина друга
Було колись в Украiнi —
Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили на полi…
Тарас ШЕвченко. Іван Подкова
Роздiл І
І
Украiна стрiмко летiла до найвизначнiших подiй у своiй середньовiчнiй iсторii. Вже почали вiдлiк останнi мiсяцi польськоi «золотоi доби», а на обрii поставали буревii козацькоi звитяги. Королiвська влада, магнати, сенатори i сеймовi комiсари поки що не могли чiтко уявляти межi загрози, яка йшла для них з одвiчно проблемних земель Речi Посполитоi, але все ж вiдчували – бiда ходить поряд. Звiдусiль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброею та провiантом. Для кого? У полках реестрового козацтва, нiбито вiрних коронi, з'явилися непевнi люди, якi проводили зустрiчi з козаками, ба, навiть зi старшиною! Та не у вiйськових канцелярiях, пiд наглядом панiв комiсарiв, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасiках. Чому? Про що мовлять бунтiвнi гультiпаки, якщо навiть у серцi Речi Посполитоi мiщани Гданська i Торуня постачають гармати i порох до них украiнським схизматикам, а хлопство спокiйних воеводств польських покидае маетки своiх панiв i масово зникае в невiдомому напрямку? Хто ж бунтуе всiх цих людей, вiддiлених одне вiд одного тисячами верст, мовою i вiросповiданням?
Вiдповiдь, як це часто-густо бувае перед великою вiйною, надiйшла вiд шпигiв, котрих щедро було розсiяно в реестровому вiйську, i як ще частiше трапляеться, вiдповiдi тiй не було надано потрiбноi уваги. А все сходилося на непокiрному чигиринському сотниковi, який обiймав цю посаду пiсля смертi свого батька в Цецорськiй битвi, а до повстань десятирiчноi давнини навiть був призначений генеральним вiйськовим писарем. У листах, що iх погано поки що розвинена контррозвiдка майбутнього гетьмана Украiни пропускала вiд шпигiв до iхнiх хазяiв у Варшаву, Кракiв, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янцi на Подiллi, значилось: готуеться бунт, який за своiми масштабами затьмарить усi виступи, що вiдбулися вiд часiв Кшиштофа Косинського.
І написане в тих листах не перебiльшувало небезпеки нi на йоту. Залишаеться лише дивуватися, чому не вiдреагував вчасно сенат, чому залiзна Рiч Посполита не задушила виступ свавiльникiв ще до його початку, отримавши такi тривожнi вiдомостi. Утiм, доля iмперiй, як i доля окремих людей, iнодi вирiшуеться слiпим випадком. Посвяченi, до яких з лiта 1646 року належав i Богун, вiдчувши, що доля турецького походу (призначеного вiдправною точкою виступу) висить на волосинцi пiсля вального сейму, який запiдозрив короля у зрадi та намiрах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змiнили своi плани. Тепер малося на метi скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конецпольського на татарськi улуси.
У жовтнi 1647 року молодий пан Олександр мав намiр переправитись через Днiпро в пониззi й вступити до татарських земель. Але маючи у складi свого регiменту трохи менше трьох тисяч жовнiрiв, переважно з надвiрних хоругв кiлькох магнатiв, вiн вирiшив скористатися допомогою реестрового козацтва, тож дуже скоро старший реестру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Вiн мав закрити кордон у мiсцях можливого прориву татарських чамбулiв. Недосвiдчений Конецпольський фактично роздiлив своi i без того досить невеликi сили, зробивши помилку, яка для нього цiлком могла закiнчитися крахом i загибеллю. Цим вирiшив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарiвноi палички, в полках Шемберга виринули люди, якi були в них i ранiше, але нiчим досi не притягували до себе уваги. Натомiсть тепер почали активну агiтацiю козакiв повстати проти влади. Вiйсько загудiло розтривоженим вуликом – козакiв закликали вдарити на жовнiрiв Олександра, якi й не думали очiкувати загрози з цього боку. Вдарити i враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Украiну, немов iскру в оберемок сухоi соломи. Простий та дiевий план. Але вiн не спрацював. Зламалося щось у чiтко вiдлагодженому механiзмi. Зараз, позираючи на тi подii крiзь призму минулих столiть, можна багато сказати про поспiшливiсть i недостатню пiдготовку того кроку, який ледь не призвiв до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборi послiдовникiв майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свiй доленосний задум, справу всього життя, не серед рiвного, засiяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернiв, заростiв таволги та непрохiдних болiт непорозумiння, страху роздiлити участь Наливайка, Сулими, Павлюка i Остряницi, дiй розрiзнених отаманiв та проповiдникiв, якi подекуди тягли ковдру кожен на себе, iнодi зашкоджуючи загальнiй справi. Як би не було, задум розпочати повстання пiд час походу Олександра Конецпольського потерпiв цiлковите фiаско – осiнню 1647 року пiд Лебедином усi плани було сплутано нерiшучiстю деяких людей у станi повстанцiв i дiями очакiвськоi орди. Вона так жорстоко шарпала регiменти Шемберга, що годi було й думати про виступ супроти власних союзникiв у цiй битвi. Крiм того, чутки про повстання одразу ж дiйшли до вух польських рейментарiв. Так, як i дотепер часто-густо трапляеться серед нас, серед дiтей козацькоi нацii, знайшовся пацюк, чие iм'я повинно бути навiки проклято справжнiми патрiотами нацii. Сталася зрада, i до Конецпольського та Шемберга дiйшли напрочуд точнi данi про все задумане козаками.
І полетiли Украiною посланцi коронного гетьмана, несучи листи шляхтi, залогам фортець, мiським радцям та управителям фiльваркiв. Миттю затягли гайки дисциплiни командири великих та малих регiментiв, готуючись вiдвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять лiт – надто малий термiн, аби забути рiки шляхетноi кровi, пущеноi козаками Павлюка, Гунi й Остряницi. Чорними змiями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав вiд зловтiшного реготу рудий пiдстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися кованi залiзом дверi в'язницi. Тепер йому, Чаплинському, нiчого не завадить господарювати на землi Богдана, як i жити з його дружиною.
Могло б так статися, що пропав би квiт украiнського лицарства, майбутнiй гетьман, названий освiченими сучасниками «князем i самодержцем Украiни», загинув би серед вогких темних стiн i ворожоi зненавистi. Але йому була писана в небеснiй канцелярii iнша доля. Волею цiеi самоi долi наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Помiркований козацький старшина i представник католицькоi шляхти, як i бiльшiсть вiйськовоi верхiвки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як нiхто iнший розумiючи його стан i бiди, що iх несла йому польська влада. Крiм того, вiн доводився кумом Хмельницькому. Нiхто не знае, якi думки роiлися у свiтлiй головi пана полковника, коли вiн отримав унiверсал з наказом ув'язнити того, з ким поеднав його святий хрест, проте iсторiя донесла його безпрецедентне рiшення – усупереч наказовi охороняти заколотника як зiницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням вiдпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк i Токайчук, вiрнi Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбiйникам, таким, як сам Богдан-Зиновiй. Саме такою е розповсюджена думка багатьох польських iсторикiв. Звичайно, хiба борець за долю свого народу не е розбiйником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальнi статки доки його не бунтують люди, подiбнi до Хмельницького.
Тi ж сотники, до яких приедналися ще три сотнi найближчих сподвижникiв, не гаючись спорядили вози i тихцем виiхали з Чигирина, розпустивши неправдивi слухи, що iдуть на Трахтемирiв. Серед рипу возiв i стукоту копит по мерзлiй землi Чигиринщини Богдан вирушав на Сiч. Вирушав дорогою iсторii, яка вела його i три сотнi найближчих соратникiв майбутнього гетьмана повз Крилiв на Запорiжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.
II
Напiвтемрява свiтлицi ховала в собi хатне начиння, зброю, вивiшену на перському килимi, кришталь, керамiку i срiбло на полицях пiд стелею вздовж стiн. Загадковий морок, здавалося, поглинув i всi звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутнiми в кiмнатi. Хоча нi, там, за прозорими блюдцями вiконниць, серед холодного сяйва мiсячноi ночi, чулися кроки, приглушенi голоси, вiддалений гавкiт сторожових собак. Нiчна варта хутора не спала.
Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якiй перинi, що нею була встелена постiль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд iз собою. Вона безмовно сидiла, схиливши голову на плече i охопивши колiна витонченими своiми руками. Їi обличчя теж розтануло в мороцi. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханоi, але ясно вiдчував його.
– Ти не спиш? – долетiв до нього нарештi тихий ii голос.
– Нi.
– Я здогадалася.
Іван зiтхнув.
– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за пiвнiч, чому не спиш, Ганнусю?
– Я не хочу.
У темрявi, розбиваючи нiчну тишу, ритмiчно та дзвiнко озвався годинник, який висiв у сусiднiй свiтлицi. Іван ще раз зiтхнув i знайшов ii руку.
– Третя година ночi. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихiд полку в степ, звичне явище.
– Я знаю.
– Але чому ж ти так хвилюешся?
– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трiшки посиджу i ляжу бiля тебе. Так, це лише звичайний вихiд у степ, я все розумiю.
Іван пiднявся i обiйняв Ганну, мiцно притиснувши до грудей. Деякий час так i сидiли, боячись поворухнутися.
– Усе буде добре, ти ж знаеш: я не надовго.
І цiеi митi Ганна вперше не стрималася:
– Це вiйна, Іване, страшна вiйна! І ти завтра вранцi вирушаеш на неi. Будемо ж чесними мiж собою. Я багато чого не розумiю з того, що дiеться останнiм часом навколо нас. Але я не настiльки слiпа, щоб не зрозумiти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мiй чоловiк нiзащо в життi не тримав би руку нечесноi людини… І ось настала наша остання нiч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все вiдчуваю серцем. Я очiкувала на цю мить. Боялася ii. Проте розумiю: найчастiше наше життя протiкае не зовсiм так, як нам було б бажанiше побудувати його. Але я вдячна Боговi за той час, що ми з тобою були поряд, i буду молити його наблизити твое повернення з походу.
Іван вiдчув, як його плече стало мокрим вiд ii слiз.
– Не плач, ясочко, – якомога ласкавiше прошепотiв вiн.
– Я не плачу. Уже не плачу.
Повiльно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрii повний диск мiсяця, а край неба на сходi почав повiльно свiтлiти, наливаючи олов'яними кольорами зграi важких хмар, якi наближувались, поглинаючи собою мiзернi крапочки зiрок. Ганна зiтхнула i м'яко вивiльнилась з обiймiв. Нечутним кроком пiдiйшла до вiкна. На тлi близького свiтанку Богун роздивився ii прямий силует, важкi хвилi волосся i добре помiтнi вже ознаки обважнiлого стану крiзь легкi хвилi напiвпрозорого шовку.
– Ось i закiнчуеться нiч. Господи, як швидко, – шепотiла вона. – Пробач менi за те, що я вiдiбрала ii в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…
Іван не знав що вiдповiсти. Найважче заспокоiти того, хто все розумiе. Найважче казати речi, якi вiдомi наперед.
– Навпаки, Ганно, ти подарувала ii менi, – вiн пiднявся i наблизився до дружини. – Так, це твiй дарунок. Я вiдчував тепло твого тiла, пахощi волосся, чув твiй голос. Хiба це не справжне щастя? Повiр, таких ночей буде ще багато в нашому життi, нескiнченна кiлькiсть, цiлий океан. Однак цю ми запам'ятаемо назавжди.
– Так, любий, запам'ятаемо.
На подвiр'i знову почувся стукiт, кроки, бряжчання ланцюгiв, приглушенi голоси. Хутiр прокидався задовго до сходу сонця – пiвтора десятка козакiв пiд проводом хорунжого мали за кiлька годин бути у Вороновицi, де, об'еднавшись з рештою Вороновицькоi сотнi, вирушати до Брацлава, пiд полковi хоругви. Іван мовчки почав одягатися.
Тиша. Тиша у свiтлицi i буря у двох серцях, що линули одне до одного.
– Пора, – нарештi пролунав голос Богуна.
Ганна затамувала подих i перехрестила чоловiка.
