Тартарен Тарасконський

І. Садок із баобабом

Відтоді, як я вперше завітав до Тартарена Тарасконського, минуло дванадцять-п’ятнадцять років, проте мені здається, що це сталось учора: в пам’яті моїй той день закарбувався на все життя. Безстрашний Тартарен жив тоді на околиці, в третьому будинку по лівий бік Авіньйонського шляху. Це була вілла із садком попереду і балконом позаду, із сліпучо-білими стінами й зеленими жалюзі; біля хвіртки – зграйка малих савоярів, які гралися в класи або дрімали на осонні, поклавши голови на свої скриньки з ваксою.

Вілла як вілла… Дивлячись на неї, ніхто й не подумав би, що це – оселя героя. Проте всередині… Боже милий! Скрізь – від підвалу до горища, ба навіть у садку! – витав дух героїзму. Атож!..

О Тартаренів садок! У всій Європі такого не побачиш! Жодного французького дерева, жодної французької квітки! Самі лиш екзотичні рослини: камедні й калебасові дерева, бавовник, кокосові пальми, манго, банани, пальми, баобаб, індійські смоківниці, кактуси, берберійські фіги. Здавалося, що ви не в Тарасконі, а за десять тисяч миль від нього – у Центральній Африці. Щоправда, все було завбільшки не таке, яким створила його природа: кокосові пальми – не вищі за буряки, а баобаб (дерево-велетень, arbos gigantea) розкошував у горщику з-під резеди. Ну то й що? Для Тараскона й те було добре, і ті високошановні городяни, які в неділю з ласки Тартарена милувалися його баобабом, верталися додому щиро захоплені.

Тож уявіть собі, як я хвилювався, коли вперше опинився в цьому чарівному садку! А коли мене запросили до кабінету героя, то почуття мої й змалювати годі!

Тартаренів кабінет – одна з міських пам’яток – виходив вікнами в садок, і баобаб ріс якраз перед його заскленими дверима.

Це була простора кімната, геть уся – від стелі аж до підлоги – завішана зброєю. Тут була зібрана зброя всіх країн світу: карабіни, пищалі, мушкетони, корсиканські й каталонські ножі, ножі-револьвери, ножі-кинджали, малайські кріси, караїбські та кремінні стріли, залізні рукавиці, кастети, готтентотські киї, мексиканські ласо – чого тут тільки не було…

На всіх цих крицевих лезах, на прикладах сліпучо вигравало сонце – мовби для того, щоб нагнати на вас іще більшого страху… Єдине, що трохи заспокоювало серед усіх цих знарядь убивства, – це добрий вигляд і охайність. Усе стояло, висіло й лежало на своїх місцях; усе сяяло, виблискувало і все мало ярлики, наче в аптеці. То тут, то там висіли коротенькі турботливі написи-попередження:

«Стріли отруєні, не торкатися!»

Або:

«Рушниці заряджені, обережно!»

Якби не ці написи, я б не наважився сюди зайти.

Посеред кабінету стояв круглий столик. На ньому – пляшка рому, турецький кисет, «Подорожі капітана Кука», романи Купера, Густава Емара, мисливські оповідання – про полювання на ведмедів, слонів, про соколині лови тощо. А за столиком сидів рум’яний присадкуватий товстун років сорока – сорока п’яти, у жилетці й фланелевих кальсонах, з густою коротенькою борідкою і блискучими очима. В одній руці він тримав книжку, а в другій – довжелезну люльку із залізною накривкою і вимахував нею. Читаючи якесь жахливе оповідання про мисливців за скальпами, він випинав нижню губу й корчив страшні гримаси – його симпатичне обличчя дрібного тарасконського рантьє набирало виразу такої ж добродушної лютості, яка панувала в усій оселі.

Це й був Тартарен, Тартарен Тарасконський, безстрашний, великий, незрівнянний Тартарен Тарасконський.

II. Кілька слів про славне місто Тараскон. Стрільці по кашкетах

За часів, про які я розповідаю, Тартарен Тарасконський не був іще Тартареном, яким він є нині – великим Тартареном Тарасконським, відомим у всій південній Франції. Але вже й тоді він був королем Тараскона.

За віщо ж він удостоївся королівської шани?

Насамперед слід вам знати, що всі жителі того краю – і старі, й молоді, і дорослі, й діти – мисливці. Полювання – найпалкіша пристрасть тарасконців ще від часів непам’ятних, коли в навколишніх болотах лютувала Тараска і тарасконці влаштовували на неї облави. А це така давнина, що й не сказати!..

Щонеділі вранці геть усі тарасконці, обвішані зброєю, з торбами на спинах вирушають за місто під шалений гавкіт собак, виття тхорів, звуки сурм та мисливських рогів. Препишне видовище… Та, на лихо, дичини нема! Нема й сліду!

Звірина, дарма що вона звірина, кінець кінцем стала недовірлива й обережна.

Усі лігва порожні, всі гнізда покинуті на п’ять миль довкола Тараскона. Ні дрозда, ні перепілки; жодного бодай малесенького кроля, жодної бодай крихітної чикалки. А тим часом тарасконські пагорки, пропахлі миртом, лавандою та розмарином, такі мальовничі й принадні! І виноградники на похилих берегах Ропи, які буяють гронами мускатного винограду – найдухмянішого, найсоковитішого, найсолодшого, – теж напрочуд манливі. Так-то воно так, проте далі лежить Тараскон, а в звірячому та пташиному царстві він зажив лихої слави. Перелітні птахи навіть позначили його великим хрестом на своїх маршрутах, і тільки-но дикі качки, що видовженими трикутниками спускаються до Камарги, забачать міські дзвіниці, проводар щосили кряче: «Ось Тараскон! Ось Тараскон!» І зграя щосили накидає круга.

Отож тільки і є дичини в тарасконських околицях, що один-єдиний старий зайчисько, який дивом урятувався від ловецьких потіх тарасконців і вперто не хоче перебиратися кудись-інде. Цього зайця в Тарасконі знають геть усі. Він навіть прізвисько має – Швидкий. Усі знають, що лігво його в маєтку Бомпара, – до речі, ціна на його землю через це вдвічі, коли не втричі побільшала, – та вполювати Швидкого так нікому й не пощастило.

За ним іще й досі ганяються кілька навіженців. А решта, втративши надію, збайдужіли, і Швидкого вже віддавна вважають за місцевого привида, хоч тарасконці зроду не вельми забобонні і, буває, ласують навіть рагу із ластівок.

«То що ж тоді роблять тарасконські мисливці щонеділі? – спитаєте ви. – Адже в Тарасконі немає дичини…»

Що роблять?

Ото клопіт! Вони вирушають у поле, милі за дві-три від Тараскона. Там збиваються в гурточки по п’ять-шість чоловік, умощуються в холодку під цямриною якогось колодязя, муру чи розлогої маслини, виймають із ягдташів шмат тушкованої яловичини, цибулю, ковбасу, анчоуси, добре ронське вино, яке веселить душу, – і починається довгий-предовгий сніданок.

Понаїдавшись, вони встають, заряджають рушниці, підкликають собак – і починається полювання. Це означає, що кожен бере свій кашкет, підкидає його вгору якнайвище і стріляє в нього шротом другого, п’ятого чи шостого номера (про це вони домовляються заздалегідь).

Того, кому вдалося поцілити кашкет найбільше разів, проголошують королем полювання. Він повертається до Тараскона як переможець, під звуки сурми та собачий гавкіт, і несе на цівці рушниці продірявлений кашкет.

Зайве й казати, що в місті йде жвава торгівля мисливськими кашкетами. Деякі спритні шапкарі продають навіть заздалегідь прострелені й подерті кашкети – для мисливців-невдах. Та їх купує тільки аптекар Безюке. Бо ж то ганьба!

Тартарен Тарасконський був першорядний, незрівнянний стрілець по кашкетах. Щонеділі вранці він вирушав на полювання в новому кашкеті і ввечері повертався в подірявленому. Горище будиночка з баобабом було завалене цими почесними трофеями. Тим-то тарасконці вважали Тартарена за свого ватажка; а що він чудово знався на мисливському статуті й перечитав геть усі наукові праці та посібники з усіх видів полювання – від стрільби по кашкетах до ловів бірманського тигра, – то його вважали верховним суддею у всіх мисливських суперечках.

День у день від третьої до четвертої пополудні у зброяра Костекальда можна було бачити статечного товстуна з люлькою в зубах. Він сидів у зеленому кріслі, а навколо товпилися стрільці по кашкетах і час від часу кидали один одному сердите чи ущипливе слівце. То творив суд і розправу Тартарен Тарасконський – Німрод і Соломон в одній особі.

III. Нє!.. Нє!.. Нє!.. Ще трохи про славне місто Тараскон

Полювання – не єдине захоплення могутнього тарасконського племені; воно кохається ще й у романсах. Хоч і невеличке містечко Тараскон, а романсів співають у ньому силу-силенну. Різний сентиментальний мотлох скрізь у нас уже давно жовкне в старезних папках, а в Тарасконі він буяє, квітне й пахне. Він увесь тут, увесь. Кожна родина має свій улюблений романс, і всі тарасконці це знають. Відомо, приміром, що аптекар Безюке полюбляє романс «Сіяй, бліда моя зірнице…», зброяр Костекальд – романс «Чи прийдеш ти в той край хаток убогих?», податковий інспектор – жартівливу пісеньку «Якби ж я був незримий, не бачили б мене!».

І так у всіх. Двічі або тричі на тиждень тарасконці ходять одні до одних у гості і виспівують там романси. Завважте – одні й ті самі романси! Жодному тарасконцеві ніколи не спадало на думку, ніколи не кортіло заспівати щось нове. Це священна родинна спадщина, яку батько заповідає синові. Навіть більше: ніхто ні в кого романсів не запозичує. Не дай боже Костекальдові заспівати романс Безюке, а Безюке – романс Костекальда. І ви гадаєте, що за сорок років ті романси набридли? Анітрохи! Кожне тримається свого романсу, і всі вдоволені.

Тартарен і тут, як і в стрільбі по кашкетах, держав першість. І знаєте чому? Тому, що в нього не було свого романсу. Тому, що всі романси він уважав своїми.

Всі!

Проте й сам дідько не домігся б того, щоб Тартарен їх заспівав. Пересичений успіхами, тарасконський герой волів сидіти вдома за якоюсь книжкою на мисливський сюжет або проводити вечори в клубі, а не красуватися біля німського фортепіано при світлі двох тарасконських свічок. Брати участь у цих вечірніх концертах? Тартарен вважав, що це нижче його гідності. Однак траплялося, що він мовби випадком заходив до аптеки Безюке, коли там співали під фортепіано, і після невідступних благань згоджувався проспівати із старою пані Безюке відомий дует з «Роберта Диявола». О, хто цього не чув, той не чув нічого! Принаймні я, поки й віку мого – нехай навіть я проживу сто років! – не забуду, як великий Тартарен урочисто підступав до фортепіано, спирався на нього й корчив гримасу, силкуючись надати своєму добродушному обличчю, осяяному зеленавим світлом скляних куль аптечної вітрини, сатанинського, жорстокого виразу Роберта Диявола… Усі гості здригалися: зараз буде щось незвичайне…

На мить западала тиша, а потім стара пані Безюке, приграючи сама собі, починала:

Проспівавши це, вона казала пошепки: «Тепер ви, Тартарене», – і Тартарен Тарасконський, простягши руку, стиснувши пальці в кулак і роздимаючи ніздрі, тричі промовляв своєю тарасконською говіркою, і голос його відлунював громом у надрах фортепіано:

І Тартарен знову рикав:

На цьому все кінчалося.

Як бачите, дует був короткий, але в Тартарена це виходило так сильно, гарно, так по-диявольському, що всі слухачі здригалися від жаху, а тоді знову починали вмовляти Тартарена, і він нарешті іще кілька разів повторював:

Після цього він утирав змокріле чоло, всміхався до дам і підморгував чоловікам.

Насолодившись успіхом, він ішов у клуб і там, розмовляючи з кимось, недбало кидав:

– Співав оце в Безюке дует з «Роберта Диявола»…

І він сам у це вірив – ось що найдивніше!

IV. Вони!

Завдяки своїм розмаїтим талантам Тартарен здобув у Тарасконі та його околицях глибоку повагу.

Хоч вірте, хоч ні, але цей чолов’яга зумів зачарувати геть усіх.

Армія в Тарасконі була за Тартарена. Бравий командир Бравіда, відставний начальник полкової швальні, казав про нього: «Він у нас відчайдух!» А кому ж і знатися на відчайдухах, як не Бравіда – кого тільки він свого часу не обмундировував!

Судовики теж горою стояли за Тартарена. Голова суду, старий Ладевез, не раз казав на засіданнях: «Оце-то вдача!»

Любив Тартарена і народ. Його могутня статура, велична хода, повадка бойового коня, який не боїться найстрашнішої стрілянини, слава героя, що її він зажив не знати де й чому, те, що він повсякчас роздавав то штурхани, то дрібняки малим чистильникам взуття, які від рання до смеркання сиділи під його хвірткою, – усе це зробило з Тартарена такого собі місцевого лорда Сеймура, улюбленця тарасконських ринків. Коли в неділю ввечері Тартарен повертався з полювання – у туго підперезаній фланелевій куртці, з подірявленим кашкетом на цівці рушниці, – вантажники на пристані шанобливо вклонялися і, моргаючи на його могутні біцепси, захоплено шепотіли:

– Оце силач! Він має подвійні м’язи!

«Подвійні м’язи!» Таке почуєш тільки в Тарасконі!

Та попри всі свої таланти, попри «подвійні м’язи», загальну любов і високу повагу бравого командира Бравіда, чи то пак відставного начальника полкової швальні, – повагу, яка звеселяла Тартаренове серце, – попри все те наш герой не був щасливий. Життя в маленькому містечку гнітило його, він задихався… Великий тарасконець нудив світом у Тарасконі. Бо й справді: що там та стрільба по кашкетах, що там те судочинство у зброяра Костекальда для такої героїчної натури?! Для відчайдуха, який марив битвами, грандіозними ловами, смерчами та ураганами, який подумки гарцював у пампасах, мандрував безкрайніми пустелями?! Абищиця!.. Бідолашний великий муж! Так можна було геть ізнидіти, захиріти…

Задля того, щоб вирватися з цих тісних лабет, щоб хоч на якийсь час забути про клуб, про Ринковий майдан, він садив баобаби та інші африканські рослини, завішував кабінет зброєю, чіпляв один на один малайські кріси, зачитувався романами, силкувався, мов той безсмертний Дон Кіхот, з допомогою уяви та мрії вирватись із пазурів невблаганної дійсності… Марні зусилля! Хоч би що робив Тартарен, намагаючись угамувати свою жадобу пригод, – усе тільки роздмухувало її. Коли він кидав погляд на свій багатющий арсенал, у ньому спалахували гнів та роздратування. Здавалося, й стріли ласо волали: «На бій! На бій!» У вітті баобаба шелестів, мовби дражнячи його, вітер мандрів… А тут іще й Густав Емар та Фенімор Купер…

Хіба раз бувало, що Тартарен, спекотного літнього дня сидячи самотою серед своїх мечів над романом, раптом схоплювався на ноги, жбурляв книжку, кидався до стіни й, рикаючи, хапав зброю, яка трапляла під руку?…

Бідолаха забував, що він у себе в Тарасконі, що на ньому фулярова хустка та кальсони. Усе, чого він начитався, він обертав на дійсність… Він бігав по кімнаті, вимахуючи сокирою або томагавком, і репетував, чимраз дужче розпалюючись:

– Нехай лишень вони сюди поткнуться!..

Вони! Хто вони?

Тартарен і сам до пуття цього не знав. Вони – це все, що нападає, змагається, кусає, роздирає пазурами, знімає скальпи, виє, реве… Вони – це індіанець сіу, який витанцьовує навколо стовпа, до якого прив’язаний білий мисливець. Це сірий ведмідь Скелястих гір, який тупцяє на місці, облизуючись скривавленим язиком. Це туарег, який кочує пустелею; це малайський пірат; це абруцський бандит… Одне слово, вони – це вони! Вони – це війна, мандри, пригоди, слава.

Та ба! Хоч як прикликав їх безстрашний тарасконець, хоч як загрожував і нахвалявся – вони не приходили. Та й що б вони, горопахи, робили в Тарасконі?

І все одно Тартарен чекав їх і готувався до зустрічі з ними безнастанно, а надто ввечері, коли йшов до клубу.

V. Тартарен вирушає до клубу

Рицар-тамплієр, що ладнається до вилазки в табір невірних, які обложили його, китайський солдат, що під прапором тигра готується до битви, войовничий команч, що ступив на воєнну стежку, – все це ніщо перед Тартареном Тарасконським, коли він о дев’ятій вечора, через годину по вечірній зорі, збираючись до клубу, обвішує себе зброєю з голови до ніг.

«До бою готуйсь!» – як кажуть моряки.

На ліву руку Тартарен надягав залізну рукавицю із шпичаками, в праву брав палицю-шпагу, в ліву кишеню клав кастет, у праву – револьвер. За пазуху, під жилетку, запихав малайський кріс. Що ж до отруєних стріл – боронь Боже! Тартарен нехтував ними – це, на його думку, була віроломна зброя.

Перш ніж вийти, він якийсь час вправлявся у присмерку свого тихого кабінету: фехтував, стріляв у стіну, грав м’язами, а потім брав ключ од хвіртки й повагом простував через сад. По-англійськи, панове, по-англійськи! Оце і є справжня мужність!

Проминувши сад, він одчиняв важку залізну хвіртку. Точніше, не одчиняв, а штовхав її так рвучко, що вона, розчахнувшись, вдарялася об огорожу… Якби під огорожею стояли вони, то від них лишилася б хіба що мокра пляма!.. Та, на превеликий жаль, вони не стояли під огорожею.

Тартарен виходив за хвіртку, зиркав праворуч, ліворуч, озирався, швидко повертав двічі ключ – і гайда в дорогу!

На Авіньйонському шляху – ані душі живої. Усі двері замкнені, всі вікна темні. Навкруги – чорний морок. Тільки де-не-де у ронському тумані блимав ліхтар…

Величний і грізний, Тартарен Тарасконський ішов сягнистим кроком, викрешуючи іскри залізним вістрям палиці з кам’яної бруківки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – він завжди тримався середини. Це підказувала йому мудра обачність: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що іноді вихлюпують тарасконці зі своїх вікон. Не подумайте тільки, що Тартаренова обачність свідчила про страх… Ні, він лише стерігся!

Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: він ішов до клубу не бульваром, а найдовшим і найтемнішим шляхом, через увесь Тараскон, без кінця петляючи паскудними, підозрілими закапелками, в кінці яких зловісно виблискувала Рона. Бідолаха усе сподівався, що на якомусь розі з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен їм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!

Щоправда, сполох іноді бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихі голоси… «Увага!» – казав собі Тартарен, завмирав на місці, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землі, як то роблять індіанці… Кроки ближчали… Голоси гучнішали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!

Тартаренові очі спалахували полум’ям, груди надималися, він увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, і вже намірявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось із темряви лунало його ім’я.

– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагідний і привітний голос. – Добривечір, Тартарене!

А бодай тобі! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспівали свій романс у Костекальда.

– Добривечір! Добривечір! – цідив крізь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надія ошукала його, і, несамовито змахнувши палицею, зникав у темряві.

Підійшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди біля дверей: він усе ще чогось чекав… Нарешті це йому набридало, і, пересвідчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востаннє пронизував темряву грізним поглядом і гнівно шепотів:

– Нікого!.. Нікого!.. Ніколи – нікого!..

Після цього наш відчайдух сідав грати в безик з відставним начальником полкової швальні.

VI. Два Тартарени

То як же в біса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрів, Тартарен, що повсякчас мріяв стрімголов мчати верхи на гарячому коні, – усе своє життя сидьма просидів у Тарасконі? А таки просидів! Доживши до сорока п’яти років, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами міста. Він не відбув навіть знаменитої подорожі в Марсель, а цією подорожжю кожний порядний тарасконець відзначав своє повноліття. Він їздив хіба що в Бокер – та від Тараскона до того Бокера палицею кинути: тільки міст перейти… Як на те, клятий міст раз у раз зривало вітром; до того ж він такий довжезний, такий хисткий, а Рона така широка, що… ну, та що вам казати: Тартарен Тарасконський волів ходити по твердій землі.

Відкрию вам таємницю: наш герой мав дві натури, анітрохи не схожі одна на одну. «Я відчуваю у собі дві душі», – сказав хтось із високих церковників. Отак і Тартарен. У ньому жила душа Дон Кіхота: такі самі шляхетні поривання, такий самий ідеал героїзму, така сама нестримна жадоба всього великого й незвичайного, та, на лихо, він не мав тіла достославного ідальго – тіла худого й кощавого, власне, й не тіла, а лиш натяку на тіло, – який був байдужий до матеріального життя, міг по двадцять днів не скидати з себе обладунку, раз на два дні споживати жменьку рису… У Тартарена було зовсім інше тіло: вельми міцне, вельми дебеле, вельми важке, вельми сите, вельми випещене, вельми примхливе, одне слово, тіло обивателя, черевате й коротконоге тіло безсмертного Санчо Панси…

Дон Кіхот і Санчо Панса в одній особі! Уявіть собі, як важко було їм ужитися! День і ніч суперечки! День і ніч гризня! День і ніч розбрат!.. Ось один лиш діалог між двома Тартаренами: Тартареном-Дон Кіхотом і Тартареном-Санчо Пансою. Як на мене, цей діалог гідний пера Лукіана або ж Сент-Евремона…

Тартарен-Дон Кіхот, начитавшись Густава Емара, збуджено гукає:

– Їду!

Тартарен-Санчо, заклопотаний своїм ревматизмом і нічим більше, каже:

– А я лишаюся.

Тартарен-Дон Кіхот (у нестямному захваті). Вкрий себе славою, Тартарене!

Тартарен-Санчо (спокійнісінько). Тартарене, вкрийся фланеллю!

Тартарен-Дон Кіхот (усе дужче розпалюючись). О двостволки!.. О кинджали, о ласо, о мокасини!

Тартарен-Санчо (іще спокійніше). О чудові вовняні жилети! О милі теплі наколінники! О любі шапки з навушниками!

Тартарен-Дон Кіхот (нестямно). Сокиру! Мою сокиру!

Тартарен-Санчо (дзвонить покоївці). Жаннетт, мій шоколад!

Жаннетт приносила пресмачний шоколад, гарячий, запашний, із піночкою, й пресмачні анісові сухарики. І Тартарен-Санчо, побачивши шоколад, заходився сміхом, стримуючи покрики Тартарена-Дон Кіхота…

Тому-то Тартарен Тарасконський і сидів у Тарасконі.

VII. Європейці в Шанхаї. Міжнародна торгівля. Монголи. Чи був брехуном Тартарен Тарасконський? Самоомана

І все одно Тартарен якось мало не вирушив у далеку подорож.

Троє тарасконців, брати Гарсіо-Камюс, що перебралися в Шанхай, запросили Тартарена завідувати однією з їхніх торговельних контор. Саме про таке життя Тартарен і мріяв. Великі справи, ціла армія підлеглих, зносини з Росією, Персією, Туреччиною – одне слово, міжнародна торгівля. Почули б ви, як урочисто лунали в Тартаренових вустах ці слова: «Міжнародна торгівля!..»

До всього, торговельний дім Гарсіо-Камюс вабив іще й тим, що на нього час від часу нападали монголи. Усі двері тоді враз замикалися, службовці хапались за зброю, над конторою підіймався консульський прапор, і – пах-пах! – із вікон по монголах.

Зайве й казати, з якою радістю прийняв цю пропозицію Тартарен-Дон Кіхот. Та ба! В ту ж мить подав голос Тартарен-Санчо. А що він завжди брав гору, то нічого з того не вийшло.

Усі тарасконці без угаву судили-рядили: «Поїде?» – «Не поїде?» – «Закладаюся, що поїде!» – «Присягаюсь, що не поїде!» Це була для міста визначна подія… Тартарен так і не поїхав, але ця історія іще вище піднесла його славу. Мало не поїхати в Шанхай – для тарасконця однаково, що поїхати туди. Городяни стільки торочили про цю подорож, що зрештою й самі майже повірили, ніби Тартарен уже побував у Шанхаї й повернувся звідти. Вечорами в клубі всі розпитували його про шанхайське життя, про тамтешні звичаї, клімат, опіум та міжнародну торгівлю.

Наш великий муж, незрівнянний митець у таких справах, залюбки про все розповідав. А згодом уже й сам повірив, що побував у Шанхаї! І, вкотре вже розповідаючи про напад монголів, Тартарен хвалився:

– Тоді я роздаю зброю своїм службовцям, підіймаю консульський прапор і – пах-пах! – із вікон по напасниках!

Слухачі здригалися.

Ви скажете:

– Ну, то ваш Тартарен – несосвітенний брехун!

А я на це заперечу:

– Ні! Аж ніяк ні! Тартарен – не брехун!..

– Але хто-хто, а він же знав, що не був у Шанхаї…

– Ясна річ, знав! Однак…

Ось послухайте, що я вам скажу. Я певен, цілком певен: коли півничани твердять, ніби всі південці – брехуни, то вони помиляються. Не вірте їм! Їхня думка хибна. Нема на півдні брехунів – ні в Марселі, ні в Німі, ні в Тулузі, ні в Тарасконі. Південець не бреше – він помиляється. Так, він не завжди каже правду, але завжди вірить у те, що каже!.. Його брехня – це не брехня, це ніби якась самоомана.