Сліди на піску

Криворівенські етюди

(мозаїка)

Усі мої мандрівки – то немовби прощання з тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собі вічним, мов ті хімчинські пагорби, що колись мені, малому, заступали дороги, стежки й вивози до таємничого, сповненого загадок та несподіванок гірського пасма, яке лише у сніжні зими прозирало крізь безлисті ліси до мого Трача величними білими банями, що підпирали славу сизого неба, тримаючи на собі його ваготу. І якби не вони, то й не знати, що сталось би із моїм Трачем, а ще й з Хімчином, Коростами, Цуцулином – напевне, те небо затопило б каламутною повінню весь мій дитячий рай, захований у байраках, видолинах і мочулах, й може, лише в погожі дні спливали б над туманами кучеряві острови верховіть бучин, дібров, березин та ковчеги лисих пагорбів…

І здавався я собі таким самим невмирущим, як ті живі струмки, що переплелися повсюдно в моєму краю, а на низовинах, ген поза Трачем, де плине підступний і примхливий Прут, струмки зливалися в бурхливі потоки й спливали до славної покутської ріки, щоб разом з нею загубитися в далеких морях, таких же вічних, як і я. Однак мене ніколи не цікавили незнані води, вони існували поза межами мого реального й уявного світу – але ж бо починалися із струмків і потоків, що спливали на доли із підніж біловерхих гір, які ховалися за трацькими лісами, – ті джерела й витоки завжди були для мене загадкою, й коли настав час, я переступив хімчинську межу і днищами глибоких ізворів подався у незвісті, де збагнув не свою, а моєї землі вічність.

Й коли згодом та усвідомлена власна короткочасність й тимчасовість на вічній землі стала для мене тривожно відчутною, я вибрався з моєю Любкою в гори, щоб ще раз побачити їх зблизька, може, й востаннє, хоч ніяк не міг повірити в те, що десь у розколинах Карпатських гір зачаївся момент моїх прощань…

Цього літа ми вдруге приїхали відпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не відчули тієї тихої радості, що панувала серед нас минулого року, і дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми і наша любов не пригасла, а що змінилося, не могли відгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копія первісного враження, і взагалі ніщо в житті ніколи не повторюється…

Погода в горах була така сама розкішна, як і колись, плоский камінь, обіч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, і каньйон, пробитий Рибницею, не змілів, навпаки – став гейби глибший, запаморочливіший, і коріння смерек, схожі на пазурі велетенських грифів, завузловатилися ще густіше на стінах каньйону, ще щільніше обплели їх, щоб не осунулися, не осипалися піском на дно провалля, і вічний шум борів і текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого світ оглух би, занімів, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стіксом; так які ж то переміни тут зайшли, що повітря над Гуком гейби схолодніло, що зчорніла синява прилеглих до річки смерекових борів, і ми обоє відчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли втямити і аж за кілька днів збагнули, чого нам забракло: плоский камінь над Гуком став для нас безлюдний – не сидів на ньому цього літа білоголовий хлопчик, який минулого року з ранку й до обіду ловив вудочкою мересниць для свого котика, й без якого світ збіднів, спіснів, змерк, ніби ми раптом втратили пам’ять про своє дитинство, ця втрата заступила нам контури майбутнього, які не могли проникати із незвіданої далини без тями про минуле…

Хлопчик не приходив над Гук ні першого, ні другого, ані третього дня – напевне, пішов наздоганяти свою зрілість, й, не чуючи більше його милого щебетання, ми зрозуміли, що наше дитинство разом з ним віддалилося на незмірні гони, то, щоб не втратити неперервності буття, ми повинні віднайти своє власне минуле, бо не існує півжиття, а тільки монолітна його цілість від першої до останньої миті.

Й сказала Любка: «А чи не помандрувати б нам до Криворівні, я там не була десятки літ…» – «Й мені давно не стелилася туди дорога», – відказав я. Ми вирушили пішки через Старий Косів, Соколівку, Яворів й півдня йшли, поки не опинилися на Буковецькому перевалі, звідки могли б злетіти в пропасну видолину над Черемошем, якби відштовхнулися від Писаного Каменя, що бовванів на обрії головатою банею й до якого бігла вузька стежка по голому хребті…

Ми зупинилися на гострому гребені хребта, що протягнувся від Писаного Каменя, перетяв проїжджу дорогу, здибивши на ній горбатий перевал, й побіг до східного обрію, оперізуючи крешем велетенську чашу, в якій – якби не срібна нитка Черемошу, що звивався у запаморочливій глибині попід прямовисними скелями – не було видно дна; із стрімких схилів бігли у пропасть чепурні рублені хижі, схожі на яворівські сувеніри, нестримно скочувалися вниз, зчеповзали із кам’яного ґрунту, й дух запирало в грудях від страху, що вони не зможуть стримати свій біг і розлетяться на тріски, зударившись об скелі за рікою. Однак арідницька ворожба чи то страх зупиняли їхнє шаленство над самим Черемошем, й хатки раптом поставали в ряд, немов ті безстрашні лижники, які злетіли зі скочні й майстерно загальмували свій рух у її підніжжі; хатки вилаштувались унизу півколом, окресливши згин ріки, – притихлі й сумирні.

Ми з Любкою стояли на чолопку Буковецького перевалу й пильно приглядалися до села, відшукуючи серед розкиданих по схилах й вилаштуваних над рікою хат те єдине обійстя, в якому багато літ тому кожен з нас, допавши до Криворівні, заквартировував на якийсь там час; я шукав хату Миколи Потяка, в якого колись давно мешкав Михайло Коцюбинський і писав там свої знамениті «Тіні забутих предків»; «а був він елеґанцким штрамаком у випрасуваних на кант – муха би розчахнулася! – споднях, із закрученими по-шляхетськи вусиками, й приходив до нього Іван Франко, що квартирував у Якіб’юка, – вони удвох деколи розмовляли до пізньої ночі, а одного разу завітала до них тендітна жіночка, з виду – ніби ніколи не їла, тільки шумку з молока спивала й була засмагла аж брунатна, – називали її Лесею Українкою…». Дев’яностолітній Микола Потяк розповідав це все з неабиякою гордістю, він навіть книжки зберігав з тих часів, однак я ними не скористався: старий розкрив дерев’яний куферок з книгами, я уздрів там тільки Біблію, а інших не побачив, – помітивши жадібний зблиск у моїх очах, Потяк квапно замкнув свій скарб…

Хати Потяка я не знаходив, хоч пильно перебирав очима одне за одним обійстя, звісно, давно помер останній свідок «Криворівенських Афін», то, може, й обійстя зникло; й теж не виднілася мені на Заріччі хижа Параски Харюк, яка колись хвалилася переді мною, що в молодості носила молоко в збанку самому Іванові Франкові на он той камінь, де він водно сидів і щось писав; «а мені завше говорив: «Дякую, Парасочко, яка ж бо ви файна молодичка!» – Харючка скромно витирала губи крайчиком хустки й пишнилася, думаючи, можливо, в той час, що вона й далі молода, хоч було їй уже сто п’ять років…

А Любка, видно, таки віднайшла домівку вуйни Ганнусі, до якої півстоліття тому привіз зі Львова батько на «свіжий люфт» і як там їй велося, я дізнався з однієї Любчиної розповіді; тепер Любка вдивлялася в покриту замохнатілим ґонтом хату над рікою й згадувала.

Однак розповідь розповіддю, а могло бути й інакше… Хоч би так: віднайшовши хату вуйни Ганнусі, Любка напружила спогадну думку: а хто в тій хаті нині ґаздує, бо ж колишньої господині напевно вже не світі немає – ще тоді була в поважному віці, може, там живуть її внуки або й правнуки. Та я тут же перемінив свій здогад: не про це думала зараз Любка – її вигляд враз омолодився, наче скинула вона зі своїх пліч віковий тягар, ніби зсунула з обличчя маску статечної зрілості; поруч зі мною стояла дівчина-підліток, достоту така, як на ранній світлині: густе закучерявлене волосся, випростуючись у медового кольору довгі пасма, спадало по спині аж до пояса, великі очі, налиті вщерть соковитою зеленню, немов смарагд, зорили з-під відкритого чола на бинду Черемошу, обставлену гусаком рублених хат; і вже ця незнайома мені панночка із зеленими очима, обрамленими чорними крилами зрослих на переніссі брів, ступила крок уперед, ступила другий, забувши враз про мене й чому б то мала пам’ятати незнайомця – й побігла, скотилася схилом, немов той казковий колобок; я не випускав її з поля зору, а вона, віддаляючись, не маліла, її струнка, перев’язана в поясі, мов сніпок плоскіні, постать не зменшилася й тоді, коли дівчинка, скинувши босоніжки, ступила в ріку, зануривши по стегна свої довгі ноги; а на березі стояв білоголовий хлопець, який здався мені добре знайомим, адже був це той самий малий рибалка з-над Гука, який ловив на вудочку мересниці для свого котика, і спитала русява панночка:

– Ти ловиш рибу? А де твоя вудка?

– Навіщо мені та риба, – відказав хлопчина, – коли мій котик не вернувся з полювання, хтось його вкрав…

– А що тут робиш?

– Йду на гриби… Після дощів, кажуть, під Ігрецем кинулося стільки панчуків, ніби опеньки восени. Ходи зі мною…

Вони перейшли кладкою через ріку, зникли в гущавині бору, й діялося там те, чого не розповідала Любка, – чи то затаїла, чи забула, але як могла таке забути?…

Сторожко заходили в темний бір, а він усе густішав, заступав їм дорогу висохлим гілляччям, що опустилося до землі, а далі здибилися велетенські наїжачені пазурами чепірнатого коріння виворотні, а звалені бурями стовбури смерек схрестилися в неприступні заборола – й не було змоги далі йти… Грибів тут не було, м’яка чатинна повсть навіть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сільський хлопець обманув її, заманивши в нетрі. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тільки поцілувати в повні губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцілунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподіваного, а воно не приходило; німо стояли обоє під стіною виворотня, і врешті спитала панночка в хлопця:

– Ти звідки?

– Я сусід вуйни Ганнусі, в якої ти замешкала… А ти така файна, як квітка іван-чаю, й коли виростемо, станеш моєю княгинею…

Міська дівчина не знала, що хлопець цим словом називає наречену, їй було дивно, як то можна враз перемінитися із звичайного дівчиська в княгиню, однак це слово вміщало солодку несподіванку, воно їй сподобалося, й Любка відказала:

– А ти будеш моїм князем, так?… – хвильку помовчала і врешті квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаєш що: вдосвіта, коли ще всі будуть спати, зайди в мою кімнату так тихо, щоб вуйна не почула, і я тобі щось цікаве скажу…

Я мовчки допомагав Любці відтворювати її згадки з ранньої юності доти, поки в мої очі не увійшов крізь пройму між хатами крутий згин Черемошу під рудою прямовисною скалою, що стрімко спадала до ріки з Ігреця, закожушеного поза верхнім краєм обриву молодими ялинками, які, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увінчували соборну баню гори піднебесними шпилями.

Той підскельний вир Черемошу, забурунений білим шумовинням, протиснувся поміж хатами до моїх очей, і тієї миті я упіймав свою власну згадку: із-за повороту ріки вихопилася змія дараби, зв’язані вужевками плоти грізно насувалися один на одного, мов у погоні здичавілі огирі; задні заганяли передніх у стіну скали, бокораші налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший пліт у розгоні тільки лизнув чорну гранітну призьбу гори, відсахнувся від неї й спокійно поплив далі течією випрямленої ріки, тягнучи за собою вервицю плотів; потім керми заскрипіли ще раз, й останній пліт причалив до берега…

У ту коротку мить, коли дараба долала відстань шириною вузької пройми між хатами, я побачив, як із останнього плота зіскочили два чорноголові хлопці з рюкзаками на плечах і впізнав їх: тими юними мандрівниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти філфаку Львівського університету – Дмитро і я; ми панічно втікали тоді із Жаб’я від застави червонопогонників, які патрулювали прикордонну зону: від будинку сільради, забачивши нас, вихопилися озброєні патрулі й зупиняли нас грізними вигуками… Саме тоді пропливала рікою дараба, й керманичі, видно, побачили, яка небезпека нам загрожує, причалили до берега останній пліт, ми повискакували на нього й були врятовані; патрулі бокорашів не чіпали – ті ж виконували державний план: сплавляли ліс до Кут; і я при цій згадці подумав: як зважилися мої, Дмитрові й Любчині батьки пустити нас у ті тривожні повоєнні роки на відпочинок у карпатське пекло…

Дараба, вислизнувши із криворівенської пастки під Ігрецем, попливла собі до Кут, а ми з Дмитром, очунявши від страху перед небезпеками, які чигали на нас і в Жаб’ї, і під скалою, спітнілі й брудні після цілоденного переходу від космацького Ґрегота через Білу Кобилу до Ільців – присілка найбільшого в Європі села Жаб’є, поскидали із себе одежу і, як мати родила, увійшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб із кляуз Шибеного озера в Зеленій; ми талапалися, сміялися й скандували тут же складений віршик, бо ж обидва були віршомазами: «То не Львів, то не Львів, то ще краще без трусів, бо помиєш му5до!»; ми шаленіли на свободі й не бачили, як над нами нависла підступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперіщила раптово, сипнуло градом, ми наспіх одяглися й поза будинком Якіб’юка – майбутнім музеєм Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливі, щоб за нею допасти до Брустор, а звідти до Космача…

Град лупцював по головах, довкруж запала темінь – а що в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неї, а напевно дивилася крізь вікно на шалені ігрища природи, мружила очі від блискавок і затуляла вуха від грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодяній жорстві, ми падали від утоми, підводилися й розпачливо лізли вверх навкарачки, втративши надію на порятунок, – та враз у тій грозовій пітьмі наткнулися на стіну якоїсь хати, загримали у двері, й на порозі стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сіней й співчутливо приказувала: «Сараки ви, мої леґіники, сараки!»

Ночували ми з Любкою в сільському готелику над Черемошем – такій самій рубленій хаті, як і ті, що тяглися вервицею над рікою, тільки й того що у двоповерховій: Любка спершу обійшла Ганнусине обійстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затінив її обличчя, й навіть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який відігнав від неї ранню юність у найглибші закутини пам’яті, – і як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати і не чула теж звучання її мови; а ґанок, змайстрований із полірованих смерекових дилин з різьбленими узорами й розетками, як і колись, виходив у садок і збігав до квітника по слизьких річкових валунах, викладених у східки; дилини почорніли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ґанку крізь вікно побачила Любка свою кімнату й те саме ліжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замість ряднини волохатим ліжником; в кімнаті майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що підглядає, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, і так ми у невластивій для нас прохолоді перебули в готелю коротку літню ніч – кожний відчужений у свої згадки…

Господиня самотньої хижі на Кливі завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у світлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мій ґазда в бутині, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жінка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачі, своє мокре вішайте на жердку біля печі й підхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стіл дерев’яну тацю з кружалом холодної кулеші, нарізала скибок свіжого будза й гріховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, ніби оцінюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднілі, наїдалися й нітилися під її хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жінка просто з моста, не соромлячись, наче то йшлося про буденні речі, мовила: «Лягайте на лавицю голова до голови, накривайтеся веретами, а коли сон вас не йметься, то погодьтеся, хто перший прийде до мене – та де ж би то я мала спати сама, коли такі леґіні до мене загостили!»; і ми всю ніч до ранку промучилися в нестерпній хіті, а вранці господиня зайшла до світлиці, налила в горнятка молока й грайливо, проте з тінню докору проказала: «Які ж бо то ви, хлопці, ще зелені!»

Над горами нависла синя баня неба, було прохолодно – ще пахло в повітрі градовим льодом, наша вогка одежа холодно прилипала до тіла, й щоб зігрітися, ми швидко чимчикували по хребту Кливи в напрямі Брустор; обережно обминули колибу на вершечку гори й недаремно остерігалися: з колиби вийшов з автоматом напереваги партизан у мазепинці, неподалік на траві порозсідалися озброєні вояки; ми втямили, що набрели на упівську криївку, й страх зморозив наші спини; йшли, не оглядаючись й наслуховуючи, чи не окликне нас вартовий партизан – знали ж бо, що тут можуть нас затримати назавше, а ми з Дмитром до партизанки зовсім не були готові.

…Любка рівно дихала, та я знав, що сон до неї ще не добрався, й вона зараз згадує про те, про що мені не розповіла, – й, можливо, було так…

Любка й сама не знала, яку несподіванку справить білоголовому хлопцеві, на вершок вищому за неї, а здавалось їй, коли думала про нього, що він високий, поставний, у вибиваному кептарі, поверх якого лівобіч спадає на ремені інкрустована перламутром тайстра, а рудий пушок на верхній губі погустішав, виріс і закрутився під носом у браві, як у опришків, вуса; від широкого череса, що сягав аж до грудей, спадали до постолів червоні сукняні холошні, а ще із-за спини стриміло дуло кріса – таким приходив до Любки в її уяві сусідський хлопчина, який пообіцяв, що стане її князем, коли виросте, а вона, розкішна й найкраща в світі, прийме його як вірна княгиня, припаде до його вуст довгим поцілунком, вдихне від нього запах міцного тютюну, потім він схопить її на руки, понесе до ліжка, і станеться в них те, що стається в дорослих; вона зімліє в його обіймах, а коли прокинеться, то збагне, що перемінилася з дівчини в жінку, і ніколи навіть на крок не відпустить від себе свого князя, і сама ні на крок не відступиться від нього, і вони обоє все життя не будуть ні їсти, ні пити, а тільки кохатися, – і хай би прийшов той білоголовий хлопчик посеред ночі, відчинив двері ґанку, підійшов до ліжка, нахилився над нею, а тоді вона відірве від подушки голівку й подарує йому поцілунок на завдаток великому коханню, яке колись неодмінно прийде до них; від цих мрій ставало Любці солодко і млосно, вона ждала, що хлопець таки прийде до її кімнати за несподіванкою…

А ніч була довга, мов бойків світ, ніч поволі минала в тремтливому очікуванні, однак хлопець не приходив, від дівочих марень Любці стало душно, вона відкинула верету й скупалася в холодному сяйві місяця, що зазирав крізь вікно й любувався її білим, мов повісм’яне полотно, тілом з першими ознаками дозрівання; втім Любка начебто зачула тихі кроки за дверима ґанку, прокинулася з напівсну, але то був не він, й дівчина гола-голісінька міцно заснула – невинний і наготовлений до заповітного гріха ангел…

Та враз схопилася, зачувши голос вуйни Ганнусі: «А що ти тут робиш, хлопче, посеред ночі?»; попри вікно прошмигнула постать хлопчини, який ще не став князем, проте завчасно уздрів те, що має право побачити тільки князь: темну трикутну пляму на дівочому лоні й тугі груденята, що підбилися аж до ключиць; й схаменулася дівчина, яка засвітилася перед майбутнім князем, ще не ставши княгинею, вона похапцем натягнула на себе верету, й здалося їй, що від несусвітнього сорому ніколи не вилізе з-під неї й ніколи вже не побачить білоголового хлопчика; потім вона втікала від нього, вдавала, що не впізнає, гордо копилила губи, коли він здалеку несміливо усміхався до неї, – і з цієї пори в обох почалося щемне чекання зрілої пори, коли він, як дорослий муж, скаже їй, що хоче стати її князем й наготується почути від неї запевнення, що вона згодна стати його княгинею; а час тягнувся незмірно поволі, й діти так і не діждалися зрілості: приїхав Любчин батько й забрав її з собою, а хлопчина, припавши чолом до стіни Ганнусиної хати, гірко плакав, сам не відаючи того, що в ту хвилину став дорослим, вперше зазнавши солодкого болю кохання…

Доросла Любка дрімала в готелі на ліжку, засинала, і снився їй красень на білому коні: то юний князь виїхав на пошуки своєї княгині, яку йому судилося уздріти ще в дитинстві й так осліпнути від того дива, щоб ніколи й ніде її не знайти…

Ранок над Криворівнею розпочався задовго до того, як у видолині над рікою розтанули рештки нічних тіней. Із-за Ігреця вже злетіла в небо днина, виполірувавши небесну баню білизною, а Черемош, щойно прокидаючись, починав видихати із себе сизий серпанок, що постелився над водою, побіг разом із течією, обмиваючи кам’яні брили, які визирнули із змілілої за ніч ріки горбатими валунами, схожими на спини вепрів, що пустилися вплав на перебродах; серпанок поволі зрунтався, розпоровся на гострих кам’яних зазубринах; оголена ріка стала схожою на чорну бинду, що звивалася на закрутах від Криворівні до Устєрік; над биндою ще панував досвіток, а десь там, за Ігрецем, вже викотилося сонце й позолотило верхів’я ялиць, які виструнчилися вздовж хребта стрункими щоглами; стріли променів прошили простір над видолиною й освітили царинку на лисому чолопку Кливи, де із темряви виринула під саме небо самотня хижа відлюдника, котрий відокремився від села, щоб богувати й дізнаватися у небесних сил про таємниці погоди і людських доль, навчатися вміння розганяти або насилати негоду, болю чи здоров’я – хто на що заслужив – на пожильців, які втекли від піднебесної непевності на доли; врешті сонячне проміння відбилося від позолоченої царини, немов від дзеркала, й упало сніпком прямо у вікно нашого готелика; тоді в борах здійнявся радісний рейвах пробудженого птаства, й коли нарешті його втихомирило рівномірне кукання зозулі, ми з Любкою втямили, що сповнена нереаліями примарна ніч вже проминула й настав звичайний день…

З розповідей Миколи Потяка я знав, що в тій хатині на вершечку Кливи живе мольфар Ілько, який, якщо захоче, – а стається це тоді, коли добро загляне до його серця, – може відвернути град, зупинити повеневі дощі, втихомирити старому болість й дати йому легко вмерти, зняти вроки з дитини, якщо вона зривається й плаче по ночах, навернути зрадливого любаска до дівчини, і той висохне з туги за нею, коли та не захоче знову його прийняти; мольфар Ілько знав, у якій печері заховано скарби опришків, хоч сам до них ніколи не добирався – навіщо йому те золото: на зиму він вдосталь запасеться дровами, бриндзою й кукурудзяною мукою й ходити на доли не має потреби, хіба лише на Юрія вибереться та й то не до церкви, а до Довбушевого каменя, що на Заріччі випнувся до неба, мов палець, аби до нього вміло дотикнутися й набратися опришківської путері на цілий рік; і молодиці, а то й дівки, як йому дуже припече, самі приходять до нього: лише змахне барткою в потрібний бік – і найпорядніша жінка, все покинувши, пошнурує на гору й перебуде там стільки часу, скільки йому спотребиться, а потім вернеться до села, і ніхто їй того за встид не візьме, бо такий чарунок знав Ілько, що вмів розпалити в будь-якій жінці найгарячішу любов, тож про нього в селі й пісню склали: «Ой у горах сніги впали, Ілько ся не журить, п’є горівку, перчить дівку, аж ся порох курить!»

А хто там нині живе, дійняла нас з Любкою цікавість, і ми подалися, здолавши страх, на Кливу.

Низька хатка на вершині гори припала до землі, мов підстрелений птах, маленьке віконце, засклене синюватою шибкою, сперлося на призьбу, й виднівся крізь нього силует людини, знадвору важко було вгадати – чоловік то чи жінка; набравшись відваги, ми підійшли до дверей і зупинилися, не наважуючись їх відчиняти; людина, що заступала піввіконця, повернула голову – була то старезна жінка, вона кволо махнула рукою, зазиваючи нас до хати; ми обережно прочинили двері й опинилися в курній кімнаті, в якій на стінах не було ні дзеркала, ні образів, обоє поставали перед сухорлявою примарою, що сиділа на лавиці; вся у зморшках, із засльозеними очима відьма, якій напевно було за сто літ, приглянулася до нас й прошамкала беззубим ротом: «Ви думаєте, що самі прийшли-сьте сюди, ай бо ні – то я вас покликала, як тільки крізь мряку уздріла, як ви над рікою вдивлялися у бік моєї халабуди; давно не заходила до мене жива людина, хіба що привиди, то я захотіла почути від вас, що діється на білому світі, бо що на небі – добре знаю…» Любка пильно придивлялася до старої, й діймав її, певне, той самий подив, що і мене: як може тут у самотині жити немічна бабуся без догляду і літом і зимою, а хто їй їсти приносить, хто дров настарає, піч натопить, – і таки зважилася спитати Любка: «Ви тут самі живете?» – «А сама, сама, вже й забула, скільки літ, – відказала відьма. – З дівоцтва тут… Як зачула, що кличе мене, п’ятнадцятилітку, мольфар, то й не могла втриматися – пішла на гору й тут залишилася назавше… А він, старий градівник, який був дужий! Як уздріла його, коли він бурю відвертав, – а вже тріщали столітні дерева на Магурі й падали навхрест, а плова, що насувалася з Устєрік, грозила засипати все село сніговицею посеред літа, і вигинула б худоба без паші, й позамерзали б чабани на полонинах, – а він стояв з піднятою барткою кремезний, як дуб, а лице камінне, а вогонь в очах пекельний, і виглядав він молодший від молодого, – тож відступила негода з-над села на Шибені озера, туди, де кури не допівають й голосу християнського не чути, ото й тільки що зачепила плова білим хвостом Кливу… А побачила я його таким файним, ніби то весільний князь, піддалася йому й хлопчика від нього народила, такого біленького, як той сніг, що впав на нашу гору, й віддала його сестрі, яка жила біля Ганнусі Липкалючки над Черемошем, тож той білоголовий хлопчик доглядає мене й донині, хоч уже старий став, мов осінній гриб…»